— А вам?

— Мені навпаки... цікаво...

— Отож представник загниваючого капіталізму засоромився, а ви, будівничий широко розвиненого соціалізму, почали на очах Феррарі і Юлії швидко і остаточно розкладатися...

— Я був п'яний, пане капітан... Стояв, як стовп і дивився... Раптом до мене підскочила Юлька і закричала: «Ну чого вилупився?.. Треба було на себе дивитися. Навколо тебе були ж дзеркала...» Я вийшов...

— Так то була дзеркальна кімната?

— Дзеркальна... Багато дзеркал!.. Від підлоги до стелі... Під пальмами, туями, капарисами... Не кімната — мініатюрний ботанічний сад... Кавові дерева, лимонні, апельсинові. Тільки бананових не було... Від дзеркал таке враження, наче перед тобою безмежжя всесвіту, рай і тисячі пар в сексуальному екстазі...

— Досить, пане Орендочко, — капітан поморщився. — Що трапилось далі?

— Далі ми одяглись. Юлька винесла рахунок — по чотириста доларів... Бодьо накинув ще п'ятдесят. Юлька їх одразу заховала за фартушок і повернулася до дзеркальної кімнати... Там щось трапилося... Скидалося на сварку... Очевидно, Борис знайшов ту купюру, що дав Бодьо, бо він кричав: «Ти що, суко, від колективу чайові ховаєш?» «Це мені американець дав», виправдовувалася Юлька. «У загальну касу і всім порівну!» Але Юлька відмовлялася віддавати і тоді я почув зойк... Очевидно, «режисер» вдарив її сильно або так штовхнув, що вона не втрималася і вилетіла через відчинене широке вікно, полетівши вниз, у рівчак... Ми всі вийшли і попрямували до кладки. Борис перекинув кладку. Ми перетнули рівчак і сіли в авто. «Режисер» прибрав кладку на місце, замкнув і кинув «оператору»: «Поїхали!» Бодьо здивувався: «А пані Юля?» «Пані Юля трохи в воді охолоне і тверезішою стане... Перебрала наша пані Юля сьогодні,» — мовив Борис і засміявся. «Бунт на кораблі», — і собі засміявся Захар-«оператор». «Але ж вона може втопитися!» — заперечив Бодьо. «Такі не тонуть, — відповів «режисер». — Та й це не вперше з нею. Вона до такого душу вже звикла. От коли навчиться поводити себе, як Феррарі, отоді й холодну ванну відмінимо...» Феррарі обійняла Бодьо й заспокоїла: «Не хвилюйтеся, сер, Усе буде о'кей. Ієс! Жаль, що у вас мало часу. Я б також хотіла мати чайові». На що «режисер» пожартував: «Мабуть, колись казала, що хотіла б дитину, а тепер волієш отримати чайові», — і засміявся. «Я завтра вилітаю до Майямі», — мовив Бодьо. «Візьми й мене з собою. Я там ходитиму, як Єва. Тільки одну квіточку начеплю. Навіть останній листочок зірву. Візьми мене, Адаме!» «Я не Адам, а Бодьо». «На Майямі я тебе називатиму Адамом»... Поверталися тією ж дорогою. Повз ту дачу, схожу на стару фортецю... «Оператор» запитав у свого дружка: «Візьмемо "Волгу"?» Але «режисер» рішуче заперечив: «З краденою "Волгою" треба кінчати. Щастя наше, що в країні паливна криза і в того професора нема бензину... А то б уже давно набрав по 02 і викликав міліцію»... Потім нам знову наклали пов'язки на очі. «Пардон, таке се ля ві, — мовив оператор. — Менше знатимете, менше відповідатимете». «Хоч більше питатимуть», — засміявся «режисер»... Оце і все, пане капітан...

— Куди вас привезли і о котрій годині?

— Десь о другій годині ночі чи трохи пізніше. Доставили прямо в мій офіс. Я зателефонував дружині і сказав, що заскочимо на кілька хвилин додому. Бодьо хоче попрощатися. Вранці літак... Я його просив відкласти на два-три дні свій політ, ніби моя душа щось відчувала... Але він категорично відмовився. Злякався... Тепер мені дійшло: він теж щось відчував!.. Адже в аеропорту так і сказав: «Боюсь, що пані Юлія втопилася...» Я його спробував заспокоїти, мовляв, її щоразу залишають стерегти дачу і поливати ботанічний сад у дзеркальній кімнаті. Коли б вона утопилася, вони труп нізащо не залишили б просто в каналі...

— На жаль, у рівчаку знайшли труп Юлії. Вона впала невдало вниз головою і вдарилась об колесо вагонетки. Хтось викинув той металолом у канал... Ви можете йти, пане Орендочко. Давайте вашу перепустку — я підпишу...

— Ви мене відпускаєте?

— Не надовго... До суду, пане Орендочко. Поки йтиме слідство, займайтеся своїм бізнесом. Але бізнесом, а не...

— Я вам клянусь, пане капітан! — вигукнув перебиваючи капітана Дубля бізнесмен. — Я вам клянусь... Більше ніяких зальотів... Сп'янів від успіхів... В мене добре пішли бізнесові справи. От я й вирішив розслабитися... Якщо вашому управлінню потрібна допомога, я можу виступити вашим спонсором... Ви не соромтесь... Захочете в конвертованій, а ні, то в карбованцях[50]. У карбованцях я більше дам... Але я Юлії не топив... Можете мені повірити. Затримайте «режисера», — Орендочка вже переступив поріг. Тоді повернувся і нахилившись над столом Дубля, заговорив чомусь тихо, прямо в капітанове вухо:

— А я про головне забув вам повідомити. Це й буде моїм алібі, пане капітан...

— Я вас слухаю уважно, — Дубль підвів голову і глянув прямо в очі Орендочці.

— Юлька сказала... Так, вона сказала тоді, ну, перед тим, як він її штовхнув чи вдарив: «Борисе, це тобі не молодіжний театр. Ти там командуватимеш. А тут ми всі рівні...» І все... Я тільки почув, як шубовснуло її тіло у воду...

— Гаразд, дякую... Ми негайно перевіримо. Усіх Борисів, Захарів чи Захаріїв. Усіх режисерів і операторів...

Орендочка зачинив за собою двері, але раптом знову відчинив їх і висунув у кабінет свою квадратну голову:

— Пане капітан, — несміливо звернувся бізнесмен, — ще одна деталь! «Оператор» запитав у Бориса: «А тепер куди?» «Їдемо в Святошин!» — відповів коротко «режисер».

— Може ви все-таки зайдете й сядете? Ще щось згадаєте...

— О, тільки не це, пане капітан! Я сказав вам уже все...

— А чого ви цього разу так усе детально почали описувати?! Раніше ви називали їх чесними людьми, вимагали легалізації проституції... Казали, бізнесмени також мають право на відпочинок, як їм заманеться... Погрожували навіть Організацією Об'єднаних Націй...

— Я був неправий, пане капітан... Я тоді боявся... Фотографій боявся. Вони погрожували надіслати фотографії моїй дружині... Тепер не боюсь. Я хочу допомогти слідству... Це ж моє алібі... І ті фото вже не скомпрометують мене... Тепер я впевнений, що ви їх візьмете. Впевнений!.. — Голова Орендочки зникла і двері зачинились...

— Ви встановили, кому належать ці обидві дачі? — запитав капітан Дубль, коли сержант Ягідка переступив поріг кабінету.

— Достеменно так! — приклав руку до козирка сержант. — Дозвольте доповісти?

— Ну і кому ж? — ігноруючи міліцейський етикет запитав капітан.

— Двом дипломатам, пане капітан. Перший працює в Аргентині, другий працює в нашій постійній комісії при ООН. Дачі доглядають родичі. Першу — фортецю — доглядає режисер Борис. Він племінник дипломата. Дачу-острів уже ніхто не доглядає...

— Вона належала родичам покійної Юлії?!

— Достеменно так, пане капітан! «Аргентинці» приїжджають, а місіонери... ще житимуть у Нью-Йорку.

— Не місіонери, а член комісії з дружиною. Очевидно це ви мали на увазі, сержанте? — посміхнувся капітан.

— Достеменно так!

— А дипломат з Аргентини їде на похорон?

— Ні, у відпустку. Тому вони й стверджували про кінець своєї «закордонної поїздки».

— «Закордонні поїздки» в район кордону між Києвом і Обуховим?

— Достеменно так!

— Ну що ж, сержанте, очевидно, будемо їх брати! Адреса у вас точна? Чи така ж точна, як у випадку з Феррарі-молодшою? Знову арештуємо наречену лейтенанта Хорта?

— Ні в якому разі! Я особисто перевірив, — почервонів сержант.

— Тоді передайте Голубею, щоб готував автомобіль...

— Беремо «Волгу»?

— Ні, поїдемо «газиком» або, як ви кажете, «бобиком»[51], — хитро посміхнувся капітан. — З закритими вікнами-решітками. Це простіше, ніж зав'язувати очі чорними пов'язками...