— Феррарі, — спокійно відповів таксист. — Вона в аеропорту часто вештається. Її майже всі таксисти знають. Файна дівка!
— Чим вона займається?
— А хто її знає? Кажуть, ніби з іноземцями тільки діло має. Один мій приятель зустрічав її в готелі «Русь». Бачив у неї на коліні напис: «25 доларів, 50 марок, 200 грн., 1000 рублів»...
— Ось до якого рівня впав російський рубль! А ти? — звернувся капітан до затриманого Квочкою чоловіка.
— Що я?
— Чого ти тут вештався на дорозі?
— Мені запропонували... Підійшла до мене в селі дівиця кілька годин тому. Може й ця, про яку тут ішла мова. От вона й запитує: «Хочеш випити?» А хто ж не хоче?.. Маєш — наливай. Вона й налила. «Це тобі, — каже, — аванс. А решту доп'єш, коли одну справу зробиш». «Яку справу?» «Простеньку. Через годину з'явиться там то й там дві автомашини. Може й три. Вони в'їдуть на тихій швидкості. Як тільки пройде перша повз хвіртку, на фари другої вийдеш і вдасиш, що тобі море по коліна... Одержиш повну пляшку і сотню гривень. Чи ти доларами береш?» Я й кажу: «Баба Мотря доларами за самогон не бере. Мені краще гривнями».
— А що далі?
— А далі? Далі вона сказала, мовляв, можеш іти спати до своєї молодиці, якщо вона тебе допустить... Ну, я так і зробив...
— Усе?
— А! Ще мав щось водію нагадати. Ага, повинен сказати: «Оце і є твоя перша пригода. А тепер мотай»...
Капітан відпустив таксиста, записавши всі свідчення. Перед цим запитав:
— Номер і серію таксі ви випадково не запам'ятали?
— Чому ж? Це у нас професійне. Четвертий таксопарк. Номер 42-12 КІЄ.
Усе збігалося. Саме ці номери записав і капітан.
— Водія не знаєте?
— Ніколи не бачив.
Вони розпрощались.
— А ви, дядьку, проїдете з нами.
— Але я все сказав!
— Куди поділась ваша дівка?
— Яка вона моя? Я її вперше бачив. Я ось і цю пляшку іноземну...
— Гривні при вас?
— Так, але я їх чесно заробив! Ризикував життям!..
— Що ризикував, то ризикував, — посміхнувся презирливо капітан. — Аби в цій куряві наїхали...
— Дівиця сказала, їхатимуть повільно, тож встигну. І все вийшло по її...
— Куди вона поділася?
— Здається, сіла до тих, хто їхав у першому авті. По-моєму, біля воріт Харитоновича, мого сусіда, машина й зупинилася...
— Отже, поїхали й покажеш, де Харитонович живе. Може він випадково не спав...
— Харитонович не спав, кажете? Він ще звечора ковтнув оковитої і тепер його й атомною бомбою не збудеш... Таке скажете! Харитонович не спав... Хе-хе-хе!.. Це я не спав, бо дурень... А ви кажете, що Харитонович не спав...
— Слухай, ти довго крутитимеш свою платівку? — подав свій голос сержант Квочка.
— Сержанте, — озвався капітан, — у нас свобода і вже демократія. Хай виговориться чоловік. Що ви йому рот затуляєте?..
— От, от. Це вам не за совєтської влади. Зараз усі говорять. Майже всі, тільки мільйонери працюють...
— А чого ж ви не працюєте?
— Так у нас же свобода, як ви сказали, капітане. На капіталістів я працювати не буду...
— Будете за пляшку під колеса автомобілів кидатися?..
— Це перший такий випадок. Зупинив машину і взяв зароблене. Тільки квитанції не видав, але гроші в кишеню. А хіба це погано? Я б щодня так зупиняв...
Капітан подумав посміхнувшись: «А що — ідея гарна. Може й справді влаштуватися автоінспектором?..»
Раптом фари їхнього авта вирвали під кущем фігуру людини з зібганими до живота ногами в картатому костюмі, з краваткою-метеликом на обірваній шнурівці...
— Лейтенант Хорт! — вихопилося в сержанта. Водій Голубей різко загальмував. Капітан вискочив з машини й торкнувся чола лейтенанта. Воно було холодне, як лід...
Розділ VI
Рівно через добу лейтенанта Хорта спіткало ще одне нещастя. Ледь оклигавши від пострілу газового пістолета, яким довготелесий вистрілив йому прямо в ніс, він зустрівся зі своєю Надійкою Феррарі і вийшов на прогулянку. Вона вела себе так, ніби вчора нічого такого й не трапилося. Безтурботно сміялася, була щаслива. На натяки про аеропорт не реагувала. Він витяг брунатний клаптик паперу, обірваний з якогось вантажного мішка і показав Надійці. Там було написано попередження: «Лягавий, наступного разу стрілятимемо по-справжньому, якщо й далі видаватимеш себе за шведа-комівояжера. Європа-блюз!.. Р.S. Валюта пішла на дітей-сиріток. Гуд бай! Свою смердючу валізу, напхану ватою та макулатурою, можеш пошукати в кущах. Паспорт приватизовуємо. Пригодиться й нам».
— Що ти мені показуєш? Це тобі писали? — спитала вона, коли прочитала папірець.
— Мені, — відповів Хорт. — Після того, як мене викинули з машини, я його натрапив у кишені піджака.
— Тебе викинули з машини? Хто викинув?
— Так, мене викинули з машини по дорозі з аеропорту.
— Коли це трапилося?
Віктор пильно глянув у її великі круглі очі. А вона в свою чергу дивилася на нього так щиро й відкрито, нібито питала, чого ж це він не розповів їй про цю прикру пригоду вчора.
— Якщо бути точним, то ця пригода сталася ще позавчора вночі. А ти хіба нічого не знала?
— Я? — ще ширше округлила від здивування свої круглі очі дівчина. — Звідки? Чи може по радіо передавали?.. Вибач... Так я його ніколи не слухаю...
Вони повернули в Протасів Яр. Надійка Феррарі любила ці місця. Знамените Байкове кладовище... Знамениті люди, що давно і недавно жили тут, у столиці... Виступали на її театральних сценах, трибунах, мітингах. Декого дівчина ще пам'ятає. Тих, що зовсім недавно відійшли в кращі світи. Палких патріотів, що згоряли щохвилини за волю України. Хто в тюрмах сидів, хто був у вигнанні... В екзилі, як кажуть українці з-за кордону. Феррарі любила прогулюватися центральними алеями кладовища. Інколи просиджувала там біля могил, над якими височіли гарні пам'ятники, що увіковічнювали знаменитих і не зовсім людей. Часто зовсім молодих і вродливих людей, яких вона, здається, тільки тепер по-справжньому побачила й оцінила. Феррарі дивилася на них своїми великими очима й думала, що й ці люди колись так само закохувалися, розчаровувалися, плакали й сміялися... Раділи своєму земному щастю і ніколи не задумувались тільки над одним, що все тут на цьому світі скороминуще. Все тут тимчасове, і до них, як до всіх інших, прийде невблаганна смерть, і всі ми там, на тому світі, будемо... Вона взяла Віктора за руку. Їй хотілося йому щось сказати. Сказати про те, щоб люди часто приходили на кладовища. Вони, як і театр, людей роблять іншими. Театр благороднішими, а кладовище — добрішими, задумливими, філософами...
Їй хотілося й самій бути добрішою. Вона хотіла поцілувати лейтенанта. Свого лейтенанта. Але не наважувалася. Їй здавалося, що цілуватися на кладовищі розцінюється як святотатство... Й цього ніяк робити не можна. Що подумає про неї бабуся?.. А її дідусь? Дідусь-італієць... Чи зустрілися вони там на небі? Чи є в ним там своя Італія, Україна?.. Свої кордони... Чи там одне тільки чисте й голубе прозоре небо, в якому пурхають, як невидимки, людські душі, добрі, сором'язливі... А злі просто згорають у полум'ї пекла, добрі ж навічно залишаються у безмежному всесвіті потойбіччя. У всесвіті, де нема ні кінця, ні краю і в якому всім поколінням вистачить місця. Всім добрим душам, а не злим... Може саме тому Бог закликає і просить бути милосердними, терпимими і не вкорочувати один одному віку...
— Давай підемо звідси, — тихо мовила Надійка Феррарі. — Вже вечоріє. Скоро ніч. Душі вийдуть зі своїх домовин і розпочнуть вічний танець життя і смерті...
— Що ти кажеш, Надійко?!
— Так, так, я бачу ці танці щоночі. Я бачу ці душі — гарних чоловіків, жінок... Вони виходять зі своїх могил і виконують щоночі ритуальні танці...
— Не вигадуй! Це все тому, що ваш гуртожиток біля самого кладовища. Ти собі навіюєш... Мені здається... — лейтенант Хорт раптом осікся...
— Що тобі здається?! — вона спробувала до нього пригорнутися, обхопивши обома руками його лікоть.
