На столику перед Милещихою лежав яскравий футбольний календар «Для вас, болільники!». Баба червоним олівцем робила в ньому якісь позначки. «Очевидно, поправляє, коли наступний матч на стадіоні, — констатував Фостиков. — Адже саме в ці дні в неї найбільша виручка».

Уздрівши лейтенанта, баба від несподіванки впустила олівець і схопилася обома руками за голову.

— Вас на хвилинку можна? — чемно попросив лейтенант Фостиков.

Баба зблідла й покірно побрела за ним до гардеробної.

— Мене цікавить лише одне: де...

Баба Милещиха його перебила:

— Де я беру насіння?

— Де ви взяли інкасаторський мішок?

— Отой?..

— Отой, — механічно повторив лейтенант.

— Та він тут, у гардеробній, — полегшено зітхнула баба. — Його хтось у мене залишив. Здається, професор Шлапаківський. Це з ним часто трапляється. Сказано ж — професор!.. А вчора був лазневий день. Так я оце просто з роботи надумала до лазні сходити. Сітку своїй знайомій позичила на кавуни, а білизну ні в чому нести. То я й узяла професорову торбу. Там дві книги якісь були, пляшка шампуню, хай він сказиться, і щось у пакеті… Шампунь я з собою узяла. Думаю, помию голову, а вранці відкуплю. От і помила... Оце бачите, — баба сіпнула себе за бурштиновий кучерик, — чортзна-яка стала. Чим хоч відмивай… А вранці вже з дому взяла мішок, щоб із сумкою не возитися, набрала насіння — і до стадіону. Сьогодні ж якраз наша «Турбіна» грає. Продала трохи, коли це ви нагодились... Зупинилися переді мною. Я й злякалася. Ну, думаю, знов оштрафують. Коли ж ні... А як побачила, що до телефону побігли, догадалась: «З начальником радиться, що з бабою робити». Я й утекла...

— А де ж той мішок? — нетерпляче запитав Фостиков.

— Мішок? А, мішок я на тому ж місці поклала, де й узяла. Там і шампунь, і книги, і отой з чимось пакет. Усе як було...

— Я б хотів на нього подивитися, — витираючи носовичком внутрішній обідок кашкета, сказав Фостиков.

— Та він отутечки під стойкою, у гардеробній. — Баба Милещиха по-молодечому перехилилася через бар'єр. Понишпорила, потім забігла до гардеробної, на мить присіла, тоді підвелася і безпорадно озирнулася на всі боки...

— Ой божечко! — заголосила вона. — А я ж його ось тутечки півгодини тому поклала...

Лейтенант по-спринтерському перемахнув через бар'єр. П'яти секунд вистачило для того, щоб переконатися: мішок № 3645/888 зник...

— Цього й треба було чекати, — промовив майор Ситорчук, глибоко затягнувшись сигаретою. — Не пізніше ніж завтра злочинці до мене прийдуть самі.

— Як?! — мимоволі вихопилось у лейтенанта Фостикова.

— Дуже просто. Я все уже продумав… А зараз — спати, спати й ще раз спати...

Тільки тепер усі троє збагнули, що ось уже дві ночі підряд ніхто з них не змикав очей і не їв. Цигарковий дим і свіже, настояне на соковитих осінніх яблуках повітря були чи не єдиною їхньою їжею.

Майора Ситорчука і лейтенанта Фостикова сержант Квочка провів до виходу. Попереду в нього була ще одна безсонна ніч: сержантові випадало патрулювати по місту. Майор пропонував йому відпочити, але той навідріз відмовився.

Ніч стояла волога, не по-осінньому тепла. Обриси золотавих бань над древнім Славутичем невиразно вимальовувались на тлі темного неба.

— Невже завтра стане все відомо? — запитав лейтенант Фостиков, дивлячись майорові в ту частину обличчя, звідки вдень випромінювався такий простий і такий інтелектуальний погляд.

— Усе. До найменших деталей, — упевнено промовив майор і так міцно потис лейтенантові руку, що той від несподіванки ледь не підскочив.

Струнка тінь щезла в будиночку, оточеному садом. Лейтенант Фостиков самотньо йшов нічним містом, і його молоду голову обсідали невеселі й по-доброму заздрісні думки.

— Вік живи, вік учись, — сказав він сам собі й незчувся, як опинився на ліжку своєї парубоцької квартири.

Але й тієї ночі майор не заснув. Він нервово ходив по своїй затишній кімнаті й думав. Було випалено останню сигарету із подарованого професором блока. Куди поділася та єдина пачка, якої не вистачало в ньому? «Якщо моя версія правильна, то...» Майор глянув на підлогу: між ліжком і вікном на блискучому паркеті було добре видно стежку, яку сам же й протоптав.

«Чи хоч залишились підошви на черевиках?» Ситорчук присів, підняв ногу, й у величезнім трюмо Клавдіївської меблевої фабрики побачив: підошви були на місці. Вічні.

І тут його осяяла думка.

— Каблук! — вигукнув він. — Ну, звичайно, каблук. Як я про це не здогадався раніше?

Раптом кімнатну тишу прорізав оглушливий і такий різкий дзвінок, що майор схопився за пістолет, вискочив спочатку в коридор, а тоді повернувся назад до кімнати.

— Телефон, а не електродзвоник, — здогадався він і схопив голубу пластмасову трубку.

— Товаришу майоре, доповідає сержант Квочка. Телефоную з місця події. Я ще раз кардинально поклав собі перевірити всі деталі. Знову чується запах «Київського фільтру». Біля під'їзду знайдено чавунну плиту й поруч неї — чоловічий каблук сорок шостого розміру. Гадаю, що збіг не випадковий.

— Ви правильно гадаєте, сержанте. Якщо моя версія достеменна, то цей каблук ваш.

— Мій?. — здивовано перепитав сержант.

— Так, ваш. А замість нього у вас на правому черевикові — розтоптана пачка «Київського фільтру». Це та, яка випала із кишені професорового макінтоша під час нападу.

Деяку мить трубка вражено сопіла. Очевидно, в цей час сержант Квочка підняв праву ногу.

— Достеменно так, товаришу майоре... На місці мого каблука, на цвяхах, міцно сидить розтоптана пачка. Але скажіть, як це могло статися?

— Дуже просто. Того вечора, переслідуючи на східцях професора, ви збили собі каблук. Коли спустилися вниз, він у вас ледве тримався. На місці злочину ви ретельно оглянули стіни — чи не залишили грабіжники слідів. Тут ви й спіткнулися об ту холерну чавунну плиту, як і один з нападників. Було таке?

— Кардинально! Саме так і було! — вигукнув сержант Квочка. — Але як же ви… Як вам, товаришу майоре?.. Ну, ви просто...

— Про це потім, сержанте, — перебив його Ситорчук. Слухайте далі. Каблук від удару об плиту відпав. У запалі ви цього не помітили й наступили на пачку. Ваш натренований ніс почув запах тютюну. Досвідченому криміналістові не треба багато, щоб догадатися: це тютюн сигарет «Київський фільтр». І| тут ви пішли хибним шляхом, гадаючи, що нападники посипали слід... А тепер сержанте, я вам дозволяю хоч годину поспати. Попереду в нас великий і найцікавіший день роботи. Завтра злочинці постануть перед нами...

— Товаришу майоре.. Ще одне запитання...

— Звідки я дізнався, що каблук від правого черевика?

— Достеменно так.

— Любий мій, ви ж після того вечора весь час накульгували на праву ногу. Гадали, що то від удару об плиту, а тут усе значно простіше і...

— Товаришу майоре! Ну, ви.. — Квочка не закінчив думки.

— На добраніч, сержанте, — по-батьківському промовив Ситорчук і виглянув у вікно. За деревами його саду займався світанок.

У двері обережно постукали. Коли вони відчинилися, від порога до столу лягли три довгі чорні тіні...

— Заходьте! Сміливіше! — підбадьорив майор.

Двері зачинилися, перетнувши сніп сонячного проміння, що бив із коридора, й тіні щезли. В кабінеті залишилися тільки три розгублені постаті. Одна з них була в синьому береті явно французького пошиття. (Це відразу вловило натреноване майорове око). Друга, довготелеса, старанно пригладжувала розкішний письменницький загривок. А сержант Квочка прикипів ревнивим поглядом до вусів третього і навіть не помітив, що на його чолі яскравіє величезна ультрамаринова гуля...