— Сьогодні у нас який день? — зиркнув на календар Дубль. — Середа? У понеділок я вилітаю. Віза у мене ще не закінчилась, так що затримка — за дозволом керівництва, квитком і валютою...
— Валюта є, капітане, — нагадав Риф.
— Ми не приватне бюро, Рифе, ми за гроші клієнтів не літаємо...
— Даремно. Я б на вашому місці...
— Усе залежить від генерала, від бухгалтерії і наявності валюти у касі, — рішуче перебив Дубль.
У касі валюти не виявилося. Після деяких вагань капітан Дубль все ж погодився на пропозицію Рифа Панчука-Ковалевського...
Розділ XIII
В аеропорту імені Кеннеді капітана зустрічав інспектор поліції Френк Фебер — зустрічав як давнього приятеля.
— Я радий, що ти прибув, Алекс! Твого Вакснера ми уже взяли під «ковпак», як у вас кажуть. Він непоганий хлопець. Чистить каструлі, миє посуд, пробиває сміттєпровід... Одне слово, робить маленькі гроші... До речі, чесною працею — ніяких грабунків, ніякої мафії... Може, це все прикриття? Як ти гадаєш, Алекс?
— Я гадаю, що це в нього щиро, Френк, — запевнив Дубль, трохи очманілий від тривалого польоту.
— Ти його будеш брати? На злочинця він таки схожий. Оті випуклі очі... Мої хлопці прозвали його «Краб». Могутні щелепи, руки професійного вбивці... Йому з такими п'ястуками до профі, у бокс — а він посуд миє... У Вакснера-старшого, до речі, то батько його?
— Можливо, — знизав плечима капітан Дубль, роззираючись навсібіч, намагаючись збагнути, до якого терміналу прибув і куди веде його балакучий Френк.
— Ти сумніваєшся...
— Цього, Френк, уже ніхто не знає... Це ще одна з численних таємниць нашого маленького світу... Хоч зараз я хотів би знати лиш одне: куди ти мене ведеш?
— О, я й сам хотів би знати, де я припаркував своє авто, — засміявся Френк, виставивши напоказ усі свої білі зуби.
— Авто — це добре, — схвалив Дубль. — Але мене цікавить, де я зупиняюсь...
— У мене, Алекс! — щосили ляснув його по плечу інспектор, аж капітан присів.
— Я б не хотів...
— Але ти, наскільки я знаю, тільки капітан, а не Вандербілд. Що ж, «Хілтон» — до твоїх послуг, але... за умови, якщо Вандербілд з того світу раптом оплатить його тобі. Ще можна попросити у живого Рокфеллера-молодшого або Форда, але, повір мені, не варто принижуватися. У мене не так шикарно, але стіл, Алекс, уже накритий! Наша американська індичка... У французькому соусі...
Вакснерів капітан Дубль та інспектор поліції Френк Фебер затримали вранці, наступного дня.
— Що за ниточка? — кричав Ізя в обличчя Вакснера-молодшого. — Що за ниточка?.. Ти її не зумів перерізати по дорозі?.. Ти в мій дім прийшов — і колишня моя міліція у мій дім прийшла. Це вам не Союз і навіть не Україна — це вам Америка!
— Я здогадуюсь, пане Вакснер, — зовсім мирно сказав йому капітан Дубль.
— Якщо ви такий здогадливий, то чи не здогадалися ви часом узяти з собою поліцейського Америки, якого я тут поважаю?..
— Здогадався, пане Вакснер...
— Тоді у мене запитань нема... Але я знаю: запитання будуть до Вадима...
— І не одне, — кивнув головою капітан Дубль.
— То уже ваші справи. Я ні з вами, ні з прокурором вашим не хочу мати ніяких справ... Дозвольте мені в моєму домі від вас піти?
Капітана Вакснер-старший уже не цікавив. Він узяв Вакснера- молодшого за рукав і тихо мовив: — Ведіть себе пристойно, Іщук... Америка не любить жартувати.
— Америка якраз любить. Це ми вже розучилися...
— Не все одразу — колись і ми навчимося. На все свій час...
Інспектор Френк Фебер надав кабінет у розпорядження Дубля, а сам рушив до дверей:
— Я все одно по-вашому не розумію, а щоб ти мені перекладав — то це тільки ускладнить роботу. Так що працюй сам, Алекс. Це, на щастя, ваш клієнт, у нас тут і своїх вистачає... — І вийшов...
— Так що, Вадиме? Ви, здається, це ім'я більше любите?..
— Ви вже й про це знаєте? — спідлоба зиркнув Іщук. І раптом істерично крикнув: — Я не вбивав Ковалевського-Панчука!
— А я вас про це ще не питаю...
— Знаю, за чим ви приїхали! Я ще встиг побачити газети, телепередачу, всі оті ваші оголошення! Я знав, чим це скінчиться, хоча я його не вбивав, не вбивав!.. Він сам повісився... Повірте мені...
— Припустимо, я вам вірю. Розповідайте далі, я уважно вас слухаю, — зручніше вмостився у кріслі капітан.
— Я виношував план помсти цілих п'ять років... Як тільки мені виповниться вісімнадцять, казав я собі, я повішу його того самого дня, коли він змусив повіситись мою матір... Так я думав, такі виношував плани... Я стежив за ним, знав, з ким він зустрічається, з ким збирається знов одружитися — цього разу, здавалося, без обману... Я навмисне приїхав до Катерини Дашкевич — під виглядом «швидкої допомоги». Приїхав у халаті, з фонендоскопом — ну геть чисто лікар. Запитав, чи вона викликала «швидку». Звичайно ж, відповіла, що ні. Поглянув я на цю вродливу жінку — й подумав, що то ще одна жертва Ковалевського-Панчука. Хотів було їй розповісти про все, але пожалів — подумав, що такого горя завдам їй... Попросив у неї вибачення, сказав, що це хтось із її сусідів, мабуть, жартує. Вона запевнила мене, що здогадується, мовляв, хто це робить, уже не перший виклик. Я її не став розчаровувати... На дачу до Ковалевського я приїхав 7 листопада вранці. Він мене одразу впізнав. Хоч я за п'ять років дуже змінився, став акселератом, хоч до тринадцяти років низенький на зріст був. Мабуть, видали мене мої очі, бо він зблід, захвилювався. Я сказав йому без вступу — це прийшла твоя смерть! І вийняв оту зловісну петлю... Він колись мені подарував цуценя... Шворки не було, то дав замість неї оту петлю... На наше горе... Адже то з неї зробила зашморг моя мама... У нього почали тремтіти руки, попросив дозволу випити. Я дозволив, попередньо зачинивши усі двері. На дачі я знав усі входи і виходи, малим ще там бував. Малеча, знаєте, з цікавості всюди лазить... Ось і я — в гараж, з гаража... Він дозволяв тоді мені все. Бо мав серйозні наміри — збирався одружитися з матір'ю. Але потім зустрів одну художницю, закохався — і матір кинув... Втім, художниця так і не вийшла за нього заміж: зустріла якогось канадця українського походження, виїхала з ним у Торонто чи Вінніпег... А за півроку до 7 листопада він познайомився з Катериною Дашкевич, також закохався... Він закохувався поетапно, з двома одночасно не жив, як це часто трапляється з іншими чоловіками: з дружиною та коханкою чи паралельно з двома коханками... Я мав певний план: хотів налякати його СНІДом. Мати якось мені казала жартома, що він понад усе боявся захворіти венеричною хворобою... З художниці, кажуть, навіть довідку вимагав: мовляв, у вас натурщики і все таке інше... Одне слово, я знав, чим його лякати... Я показав йому довідку — фальшиву, звісно, — що у Катерини Дашкевич виявлено вірус імунодефіциту людини... Він за голову вхопився, зірвався з місця. Бігав по кімнаті й кричав: «Я з нею не спав!» А потім спинився вражено: «Так ось чому вона не допускала мене до себе!..» Я холодно зауважив, що мене зовсім не цікавить, спав він з нею чи ні. До того ж, СНІД може передаватися й через поцілунки, через слину, деякими вченими це вже, мовляв, доведено... «Якщо це правда, я покінчу з собою! — заскиглив Панчук. — Я не витримаю такої ганьби. Адже мене знають в усьому світі... Господи, за що ти мене караєш?!» Я його перебив: «А хіба немає за що?» Він випив ще чарку, весь обм'як і зізнався: «Є»... Я йому нагадав: на вашій совісті, якщо вона у вас є, дві жертви: ваша офіційна дружина і моя мама, це ви їх довели до того, що вони повісилися у день вашого народження. Ви обох обдурили... А тепер ви носій вірусу СНІДу, небезпечний тип для суспільства... «Що ти від мене хочеш? — знесилено простогнав він. — Скажи, я зроблю...» Ось тоді я й показав йому на петлю... Він мовчав, тільки очиці перелякано бігали. «Зробіть і собі подарунок на іменини, — порадив я йому, — дві жертви проти однієї, чи це несправедливо? Я хочу, щоб сьогодні, коли маєте розписуватися з Катериною Дашкевич, ви сповна відчували те, що відчувала моя мати у день свого одруження і в день своєї смерті, тобто у ваш день народження. Це справедливо, чи ні?» Раптом він випростався, покірно кивнув: «Так, Вадиме, справедливо. Наказуй, що я маю робити — лізти у петлю одразу?» «Ні, ось вам ручка, ось папір... Ви синові заповіт написали? Ще ні? Тоді пишіть, що заповідаєте синові Рифу дачу, автомашину і все майно. Перед смертю моя мати мені казала: попроси його, Ковалевського, хай хоч пам'ятник на могилі поставить...» «На пам'ятник у мене знайдеться, — покірно згодився він. — Я торік одну скульптуру продав. Ти ж знаєш, тепер пам'ятники Леніна нікому не потрібні, а я все життя їх ліпив... Тут саме нагодилися фіни. А у мене уже не було за що цю дачу утримувати, автомобіль — усе подорожчало... Я фінам і продав. Останній свій витвір... За долари. Ти візьми ті долари. Частина з них — у палітурках моїх книжок, частина — у трубці карнизу...» Він сів за стіл, заспокоївся. Розмовляв зі мною так, ніби збирався у далеке відрядження. «Тобі що заповісти? — питав. — Риф, звичайно, образиться, але потрібно й тобі частину... Все-таки твоя мати була мені як дружина...» «Мені не треба нічого, — відповів я, — а Рифу накажіть, хай виконає вашу останню волю: продасть усе майно і замовить пам'ятник скульпторові, якого ви порадите. Тільки два пам'ятники — своїй матері і моїй... Втім, якщо він відмовиться... Заповіт віддасте про всяк випадок мені. Він написав. А тоді звелів написати записку, аби у смерті його нікого не звинувачували. Він і це покірно виконав... Потім попросив бинт і вату. Я взяв в аптечці, не розуміючи, для чого ж це йому. А він наклав пов'язку на рот — хотів, бачте, і в домовині мати привабливий вигляд... Тоді накинув зашморг на шию, кивнув мені головою. Що той кивок означав — так я й не зрозумів: чи щоб я вибив з-під ніг табуретку, чи просто попрощався... Знає тільки він і Господь Бог. Табуретку відштовхнув ногами він сам... А я... не знімаючи рукавичок, увів йому порцію вакцини, зараженої вірусом СНІДу. Був певний, що цим спрямую слідство в інший бік... Видно, десь чогось не врахував, бо дуже швидко напали ви на мій слід. Після того, як він повісився, я піднявся на другий поверх, у бібліотеку, взяв кілька фоліантів, поставив їх «пірамідками»” проти світла і одразу виявив, де саме заховані гроші, з-під корінців повиймав олівцем... Рівно п'ять тисяч. Решту — теж 5 тисяч захованих у карнизі, — залишив Рифові. Деяку суму дав Белі Мойсеївні, бо її син з Америки хоча б коли посилку надіслав, чи що... Документи поміняв у селі, на батьківщині матері... Ось, здається, і все. Ви мене заарештуєте?
