— Ні, я просто її знайомий, — мовив капітан.
— О, навіть так!.. Цікаво. Вона ніколи мені не розповідала, що серед знайомих має лягав... Пробачте! — він несподівано запнувся на початку невдалого жаргонізму...
— Продовжуйте, продовжуйте... Цим слоганом ви багато чого сказали... Звичайно, про себе...
— Пробачте, я й справді не люблю міліціонерів. Дріб'язковий ваш брат... То поїсть нашармака, то відкупишся від нього через якусь дрібничку. Замість порядку, постійні безпорядки, провокації через них... Особливо від переодягнених...
— Надіюсь ви не на мене натякаєте?
— Боронь Боже, ви — виняток. Щасливий виняток, пане капітан!
— Я вам вдячний хоча б за це... А зараз покличте на кілька хвилин Анюту.
Анюта-«тумба» не примусила довго себе чекати.
— Привіт, — по-дружньому привіталася вона. — А мені директор так і сказав: «Там красунчик на тебе чекає. Правда, з міліції...» А мені яка різниця звідки красень?.. А це мій капітан. Чим можу служити? Подати каву, бутерброд з ікрою паюсною, склянку з шампанським чи коньячком?.. Директор натякнув... Мовляв, ти його там спробуй пригріти...
— А хіба за директором якісь грішки завелись? — запитав капітан, легко підхопившись зі стільця.
— А за яким директором вони не водяться? — питанням на питання відповіла Анюта. — Директори, як жінки. Всі грішні. І ті, і другі...
— А ви, Анюто?
— Ви вже знаєте, як мене звати. А прозивали тумбою.
— Я не називав...
— Ви може й ні. Бо ви культурний. А от той миршавий... Той так і казав: «Ти, тумбо, я до тебе ще доберусь...» А це, слава Богу, ви добралися... Тож що вас привело до нас?
— Відверто?
— Відверто! Начистоту.
— Скажіть, Анюто, ви маєте якісь зв'язки з Феррарі?
— З Феррарі? Людкою? — вдала здивований вигляд Анюта.
— З Людкою, хоча її звуть Любою. Але вона чогось цього гарного імені соромиться...
— Ну, то її клопіт, — Анюта чогось почала м'яти колись свіжовибілений фартушок. — Можна присісти?
— Можна, прошу пані! — капітан галантно вклонився і сам нарешті присів на стілець.
— Це ж не в міліції. Там, кажуть, сідати небезпечно. А тут... Все таки кабінет директора.
— Тож розповідайте, будь ласка, Анюто...
— А що тут розказувати? Я її не знаю, хто вона й що. Кажуть, Феррарі... Одні кажуть, що повія, інші — агентка. Хто її знає? Влаштувалася до нас на роботу. Але жодного дня не працювала. Директорові, кажуть, заплатила доларами... Аби у відомості писав, що така-то й справді працює, справно виходить на роботу... А виходить, що за неї працюю я. І все... Здається, все. Ага, іще! Чоловік останнім часом прибігає. Вчиняє напідпитку скандали. Ревнує. Директор йому каже, що дружину треба біля себе тримати, а не пускати по чужих руках... Що він і сам би хотів її бачити. Так вона ж на роботу не з'являється... У нас, кажуть, і її книжка трудова лежить...
Капітан узяв олівець у руку, відірвав аркушик паперу з записної книжки і намалював хатку. Більше, здається, нічого і не вмів. Ну, ще хіба там сонце чи соняшник. Так і те в нього виходило однаково.
— А у вас з нею ніяких зв'язків? — з байдужим виглядом повторив удруге капітан Дубль.
— Спритна вона дуже! Інколи сама телефонує... А свого телефону не дає. Питає, що тут у нас, як ідуть справи... Чи багато іноземців обідає в нас. Як розплачуються — валютою чи нашими гривнями... Я їй завжди кажу: Здебільшого гривнями, на які міняють свою валюту на чорному ринку. Їм це вигідно. Обід за сімдесят центів!..» Вона лається. Каже: «Ну і паскуди!» А я їй кажу, що не всі такі. Є і порядні люди — доларами дають. Беремо на око. Хто три, хто п'ять доларів за обід. А в касі обміну валют міняємо потім на гривні...
— А як бармен?
— А ви й про нього знаєте? Що ж вам розповідати, коли ви знаєте більше, ніж я?!.. Бармен... — раптом двері відчинились і на порозі з'явився директор з тацею в руках.
— Дозвольте?
— Я прошу пробачення, пане директор, якщо ваша ласка, але ще кілька хвилин, і я вам дам змогу пообідати чи вже повечеряти...
— Що ви? Я не за себе турбуюся... За вас... Знаю, ваші завжди голодні...
— Дякую, я не голодний, — відповів капітан, ледь стримуючи своє обурення.
Директор, задкуючи з тацею, зачинив двері з того боку...
— Невже підслуховував?
— Ну що ви?! Тут подвійні двері. Та й він мене все одно питатиме, чим ви цікавилися. Я йому все розповім, бо брехати не вмію...
— А якщо я вас попрошу?..
— Ну, якщо попросите, то не все скажу...
— А якщо я вас дуже попрошу?..
— То зовсім йому нічого не розкажу. Скажу тільки, що то була державна таємниця...
— Чудово!.. Так от, що там у нас із цим барменом?
— З Володькою Калужинським? То їхній холоп. Інформатор. Як тільки яка «торба» з'являється, він одразу папугу підіймає...
— Не зрозумів?
— Що ж тут розуміти? «Торба» — це іноземець з купою грошей. А папуга — особлива й велика склянка червона в барі... Він наливає в неї тільки тому, хто в кишені має туго набитий гаманець валютою...
— А не простіше когось конкретно проінформувати?..
— Кому повідомити?.. Володька навіть не знає, чи є хтось з хлопців Феррарі в цей час у барі...
— А «француз»?
— Який француз?!
— Ну той, що видає себе за француза...
— Нема в нього ніякого француза...
Капітан Дубль розповів їй коротенький епізод, коли лейтенант Хорт бачив, як «француз» підійшов до бармена і дав йому пристойні чайові...
— Це напевне випадковий відвідувач чи знайомий. Володька і справді не знає нікого з хлопців Феррарі. А може той кілька разів і сидів у барі. Володька й запримітив. Але все одно, хто той француз, Володька не знає... Вони йому дають чайові тільки за «торбу» і «папугу». При цьому вони не «світяться» перед Володькою...
Капітан Дубль підвівся і подякував Анюті за інформацію.
— І все? — кокетливо й з докором запитала Анюта. — Скільки голову тут мені морочили і ... спасибі...
Капітан поліз до кишені.
— Дурненький, — Анюта з викликом наставила щічку і вказала товстим пальчиком на ямочку лівої пухкенької щічки. — Ось сюди один поцілунок — і я два тижні не змиватиму.
Капітан охоче задовольнив її бажання. Анюта засяяла, як щойно начищена срібна чи золота монета...
Розділ VIII
Через чотири дні, коли лейтенант Хорт збирався вже покинути не зовсім гостинний для нього Київ, Надійка повідомила йому, що об'явилася Люба. Між сестрами відбулася телефонна розмова. Люба зателефонувала під вечір:
— Передай, сестро, своєму лягавому, щоб мотав звідси, поки живий! Ми закриваємо лавочку, і хай він спробує щось довести...
— Так ти в Києві?
— Будеш багато знати — скоро постарієш і не вийдеш заміж навіть за лягавого.
— Любо, я тебе не впізнаю! З ким ти зв'язалася? Для чого все це тобі?
— Слухай-но, не корч із себе Макаренка[47] в спідниці і менше ляпай язиком. А то ти мені не сестра!..
Відчувалося, що Феррарі-старша добряче напідпитку. Та й говорила очевидно в присутності когось із своєї «компанії», явно граючи «на публіку»...
Наступного дня в одній з київських підворіть у самому центрі капітан Дубль, лейтенант Хорт і сержант Квочка натрапили на відомого українського бізнесмена. Він був п'яний як чіп. Сидів прямо на асфальті і варнякав, ледве повертаючи язик.
— Ви, любі мої мусора, можете мені тільки позаздрити. Європа- люкс...
Аби не оці останні слова, капітан Дубль навіть уваги б не звернув на п'яного бізнесмена, пристойно одягненого, при краватці й з дорогим шкіряним «дипломатом» у руці... Він продовжував свій п'яний монолог:
— Я міг би їм утричі більше заплатити. Не обслуговування — люкс! Тобі, — звертався до капітана чоловік, — чуєш, тобі навіть у сні такого не снилося, — ледь зіп'явшись на ноги і обійнявши стовбур молодого каштана, говорив він. — У сні, чуєш?.. І все це за якихось триста доларів! Жаль, що не лишили своєї адреси... Одна ніч — і дві Європи!.. Одна — «міс Італія», а друга — «міс Європа»... Європа краща і ... ширша... Набагато ширша! «Міс України» не було...
