— Ви ікону також привезли до Америки? — уточнив Дубль.

— Ні, капітане, я боявся ризикувати на митниці. Адже то дуже стара ікона, наша сімейна реліквія... Вона залишилась у бабусі... Бабуся пережила маму. Але я, сподіваюсь, переживу бабусю і... Мені ще треба поставити пам'ятник на могилі матері... — Вадим затулив обличчя руками й затрусився в беззвучному плачі.

— Візьміть себе в руки, Аскольде... — підвівся, нахмурившись, капітан Дубль. — Ви до найменших подробиць розрахували, як покінчити із своїм батьком, але зовсім не познайомилися з Карним кодексом нашої держави. У нас відмінено смертну кару, Аскольде. Ми не відправляємо на електричні стільці й не застосовуємо гільйотин. Хоча я й не знаю, чи нам слід цим пишатись... Будемо сподіватись, що правосуддя врахує усі пом'якшувальні обставини...

Френк Фебер зняв з пояса останню американську новинку — наручники:

— Поліцейський сувенір, Алексе!

— Сенк'ю, Френку... Та він цього разу не знадобиться... Мій підопічний пообіцяв ні тобі, ні мені не завдавати клопоту. Гадаю, Вакснер долетить до Києва і без «браслетів».

— О'кей, Алексе! Сподіваюсь, ми ще зустрінемося?

— Я б хотів, аби ми з тобою на Дніпрі рибку половили...

— Неодмінно, Алексе. Як тільки вона переведеться у Гудзоні. А у вашому Дніпрі переведуться радіонукліди...

Капітан Дубль обійняв його.

— І сенк'ю за фінансову допомогу... Розцінюю це — як кредит Америки Україні...

— Пусте, Алексе, ми завжди допомагали вам у важкі для вас часи!

— Сподіваюсь, не залишимося в боргу, — плеснув його по плечу на прощання капітан Дубль.

Уже в літаку Вадим несміливо запитав:

— Ви взяли у них гроші на мене, капітане?..

— Ні, я взяв на тебе у них авіаквиток, — буркнув Дубль. — Ти ж забув, на відміну від мене, придбати його на зворотний шлях...

— Але у мене є долари, капітане! Я міг би й сам...

— Залиш їх, Вадиме, для себе. Тобі ще ж пам'ятник матері треба поставити. І найняти... адвоката. За американські долари твою справу будь-який український адвокат єврейського походження виграє. А тим більше, коли дізнається, що ти — єврей українського походження...

Вадим Ішук-Вакснер, чи то пак Панчук-Ковалевський, уперше за останні три дні посміхнувся. «Боїнг-747» набирав висоту, і ось уже білі прозорі кучугури хмар повисли під його крилами.

Іванові Сіверку

Приватний детектив Кублей, побачивши цю чарівну красуню із спокусливими колінками і неймовірно закрученими кучериками біля маленьких вушок, вперше подумав, що знамените гасло «шерше ля фам!», яким він незмінно керувався, від цієї миті втратило свою актуальність.

«Невже цього разу мені доведеться шукати чоловіка?» — глянув він на неї, по-собачому поклавши голову на руку. Зміряв безцеремонно звабливу фігурку від високих каблучків, круглих колінок, фантастичних ліній частини дівочого тіла, що чітко окреслювалася темною спідничкою й закінчувалася тонкою талією, повільно дійшовши аж до високого бюста, де випиналися найспокусливіше дівочі перса, які, здавалося, ось-ось випорснуть з-під її білої блузки. Губки в неї посміхалися, але швидше від печалі й розчарування, ніж від чогось іншого. Злегка кирпатий носик, м'яке й ніжне підборіддя з ямочками навело Кублея на думку, що у неї такі ж ямочки і на ліктях, і на заглибинах-підколінках, коли довго й уважно придивитися ззаду, проводжаючи її і мріючи про таку красуню якщо не в погляді, то в уяві...

Кублей, по-собачому вивчаючи її, не зводив з неї погляду своїх маленьких очей, тонучи в її широко розплющених і з такими величезними й тремтливими віями очах, ніби спеціально замовлених для таких.

Він неспішно вивчав мінливий колір її обличчя і якийсь час розмірковував, чи підвестися їй назустріч, чи достатньо підняти голову, ніби показуючи цим, що він справжній приватний детектив і ця поза — його і праця, і відпочинок.

— Ви хочете, щоб я знайшов вам вашого чоловіка?

— Ні, — відповіла вона, — я волію, щоб ви негайно розшукали мені жінку...

— Я дуже щасливий чути ці слова, — мовив у відповідь Кублей, подумавши: «Ні, таки моє гасло ще рано знімати».

— Я можу довіритися вам, як сама собі?

— Цілком. Але з однією різницею...

— Якою саме? — насторожилась вона.

— З тією, що ви все ж таки можете поділитися чи порадитись зі своєю мамою, рідною сестрою, подругою, а я ні. Я, як єгипетський фараон-сфінкс. Мене навіть тортури не можуть оживити.

Вона досить скептично глянула на нього і подумавши, що він таки каже правду: «Навряд чи такого сфінкса, як Кублей, хтось у цьому світі вже може оживити», — вголос запитала:

— Я можу з вашого дозволу присісти?

— О, так... Ця моя, знаєте, невихованість... Я вам по секрету скажу, що придбав її в КаҐеБе. Адже я все своє життя до цього присвятив тій організації. Тепер ви розумієте, що маєте справу з професіоналом. А щодо інтелігентних манер, то ви знаєте, я працював трохи по іншій лінії. З жінками справ не мав. А якщо говорити про таких красунь, як ви, то взагалі зустрічаюсь оце вперше. Звичайно, якщо не брати до уваги кіна й телевізора... Тож чим можу прислужитися?

— Скажіть, а це буде коштувати дорого?

— О, щоб працювати з вами, я піду по лінії знижки...

Вона почервоніла і її милі в міру пухленькі щічки, залилися вмить рум'янцем.

— Що означає «працювати з вами»? — закліпала довгими віями красуня.

— Тільки те, що має означати — я розслідуватиму вашу справу, допоки не доведу її до логічного завершення. Я не кажу, що воно буде щасливим. У нашій практиці, як ви знаєте, усе навпаки: щасливий кінець буває для нас, а часто нещасливий — для нашого клієнта.

— Не зрозуміла?!

Кублей глянув на неї і подумав: «Таки природа жінки однакова. Коли нагороджує її такою вродою, про інтелект не дбає — ніби навмисно забуває покласти його під цей чарівний лобик і золоті кучерики...» А вголос промовив:

— Це дуже просто. Простіше, ніж порядок розташування сірників у їхній коробці. Я, скажімо, знаходжу коханку вашого чоловіка і одержую за це винагороду. Ви ж, дізнавшись, що факт зради таки підтвердився, стаєте подвійно нещасною жінкою: втрачаєте свої гроші, а водночас (як це, на жаль, часто трапляється) і своє кохання. Так що вибирайте. У вас ще є час. Кублей не належить до тих людей, що будь-якою ціною намагаються заробити на нещасному клієнтові гроші. А тим паче, якщо в нього вперше така мила клієнтка, як ви, — він піднявся і вийшов з-за столу, несподівано спіймавши себе на думці, будь-що подивитися на її стрункі ноги і круглі достобіса коліна. Таких колін він ніколи не гладив своїми товстими й жовтими від нікотину пальцями. Йому ніколи не доводилося опускатися перед такими колінами. Вони йому просто ніколи не дозволяли цього зробити, скільки він себе пам'ятав. Це перепадало зовсім іншим. Тим, хто сміливо опускається перед ними, обіймає їх і, незважаючи на їхню збуджуючу принадність, сміливо йде до інших... Інакше чого б вона прийшла до нього.

— Тепер я вас уважно слухаю, — він кинув поглядом на її білу блузку, стрельнув оком в ледь помітний розріз над дівочим бюстом і, вхопивши стілець, ніби кота за хвіст, протяг підлогою, присівши навпроти майже поруч її ніг.

— Сьогодні я одержала анонімний лист.

— Лист? — чисто механічно перепитав він.

— Ну, не зовсім лист, а цидулку.

— І що в ній? Вона з вами?

— Так, зі мною, — вона потяглася не до сумочки, а до власного розрізу над бюстом, звідки й витягла клаптик паперу. Він узяв у руки. Довго роздивлявся його і тоді запитав: