Вони сіли за окремий столик. Капітан за звичкою любив сідати у дальні куточки — звідти видно увесь зал: як хто входить, як виходить, як обслуговують знайомих, що виносять з кухні, що обмінюють і що пропонують... Адже в кафе, як і в усіх ресторанах, життя подвійне, якщо не потрійне...
Підійшла офіціантка, пофарбована у колір, який до вподоби, очевидно, її коханому чи, швидше, коханцю.
— Дві кави, — звелів Риф. — Мені — як завжди: сто грамів, бутерброд, а для мого нового шефа — шматок фірмового пирога з маком і горішками... А каву обов'язково з молоком.
— Молока немає, Рифе.
— Я так і знав. Долий вершками... Шеф і вершки любить.
— Ну, ти даєш...
— Даю не я — я тільки беру... Інтерв'ю.
— У вас це так називається? — гмукнула офіціантка.
— А у вас? — Риф лагідно поплескав її по округлій сідниці.
— Ну й нахаба ж ти, Рифе...
Він випив свої сто грамів, закусив бутербродом, не забувши перед тим виголосити тост:
— За тих, хто не п'є, капітане. За кермом!
— Тільки закусіть, Рифе. Щоб потім на мілину не сісти... Я гадаю... — Капітан раптом замовк: поріг «Максима» переступав приватний сищик Кублей.
«Шерше ля фам», — подумав капітан Дубль і підніс до рота чашку уже з прохололою кавою...
Розділ V
Погода змінилася різко. Після перших приморозків, першого інею на ще зеленому листі несподівано пішов дощ зі снігом. Температура повітря дещо підвищилася, зате температура настрою у капітана Дубля упала до нуля. Все, що здавалося простим і зрозумілим, раптом вкрай ускладнилося, ніби потонуло в безпросвітньому тумані. Чорт би його побрав, отого Панчука-Ковалевського чи, як його підправляли знайомі покійного скульптора, Ковалевського-Панчука...
На пляшці з етикеткою «Старий замок» — жодного сліду. На п'яту добу розшуків, нарешті, вдалося знайти водія посольства.
Ним виявився Яма-сан, уже немолодий, довірливий японець, який постачав посольству рибу з села Таценок, що під Києвом. Японець підтвердив, що підвозив високого хлопця, молодого, але от обличчя він зовсім не запам'ятав.
— Ви, європейці, усі на одне лице. Очі великі, круглі — і більше нічого...
Що ж до випнутих вилиць, то сказав, що «може бути», але він не певний... Принаймні, чогось японського Яма-сан у ньому не помітив. «Чому він саме мав мати щось японське?» — розгнівався капітан і відпустив водія.
Через кілька днів виїхали ще раз на місце вбивства чи самогубства. У спокійнішій обстановці перевірили усі деталі. Капітан придивлявся до кабінету покійного. Тут хтось уже навів порядок. Книги, як птиці, що до цього стояли на підлозі з розкриленими палітурками, уже попіднімались і постали у своїх попередніх гніздах на стелажах.
— Ви щось шукали, Рифе? — не спускаючи очей із сина скульптора, прямо запитав його капітан.
Той, навіть не моргнувши оком, спокійно відповів:
— Шукав.
— Якщо не секрет, що саме?
— Ключ до вбивства, капітане!
— Під час попередніх розшуків ви уже один знайшли. Як цього разу?
— Поки що я знаю те ж саме, що й ви, а далі ні на крок не просунувся...
— У чому ж полягає отой ваш «ключ до вбивства»? Адже один ключ ви уже мені показували, якщо не сказати — два...
— Два, капітане. Перший — це й справді ключ, другий — наша сімейна петля вірності з ініціалами «Ка-Пе», а третій... А третього поки що нема. Боюсь, що він не в озері, не під кущем глоду і навіть не у вас у кабінеті, а в кишені вбивці, якщо не у сейфі...
— Де ви бачили ініціали на петлі? Що ви мені морочите голову? — розсердився капітан Дубль.
— А звідки б я дізнався, що це саме та петля?
— Звідки ж ви дізналися?
— На ній є чорна гумова наліпка.
— Так, я знаю. Ну й що? Назва якоїсь артілі, що випускала мотузки, артикул...
— А як поглянути зсередини, — перебив капітана Риф, — якщо відгорнути трохи краї наліпки, то можна побачити дві великі літери: «К-П». Гадаю, не так і важко здогадатися, що вони означають...
— Неважко, — капітан підвівся, покликав сержанта Ягідку. — Принесіть мені, будь ласка, з ящичка в багажнику петлю і ключ. А втім, краще принесіть сюди сам ящичок...
Коли сержант приніс, капітан поставив його на стіл, вийняв петлю і ключ. На ключі також стояли вибиті ініціали: «К-П». На петлі було виведене хімічним олівцем: «КаПець». Капітан прочитав, сторопіло поглянув на Рифа.
— Це я дописав, — пояснив той. — Проставив між заголовними літерами кілька менших.
— Навіщо?
— Хлопчачі забавки... Коли повісилась мати, мені стукнуло всього п'ятнадцять. Тоді ще вірьовка лежала у туалетній шафці. Батько написав: «К-П». Він усе любив прикрашати ініціалами. Навіть власні руки. Ви помітили, мабуть, у нього на правій руці виколото те ж саме «К-П». Ніби його рука мала належати не Ковалевському-Панчукові... Я тоді й дописав: «КаПець»... Це маленький дитячий протест. Я тоді вважав, що старий з глузду з'їхав, догрався зі своєю дурною петлею... Я йому про це сказав, навіть пообіцяв, що я туди пізно чи рано також засуну свою голову... Він перелякався не на жарт: «Синку, ніколи не роби цього. Ніколи! Ця петля й справді наша смерть... Але в цій петлі...» Він не доказав. А вже потім додав: «Але матір не я повісив... Не я, синку...» Я тоді хряснув дверима, розплакався і вибіг геть з квартири... Пізніше до мене раптом дійшли його слова: «Не я повісив»... Що він хотів цим сказати? Що не він повісив матір?.. Чому він так сказав, ніби виправдовуючись? Я й так знав, що мати повісилась сама, це всі знали... Навіть судмедексперти підтвердили. Приїжджали материні батьки... Вони уже померли... Дідусь, бабуся... Дідусь наполягав на розслідуванні... Дійшли висновку: мама повісились таки самі...
— Ви називали її на «ви»?
— Так. І маму, й тата. Як колись водилося в Україні... Цього вимагала мама. Вона казала, що в цьому закладено багато людської мудрості, повага до старших... Це Московщина навчила нас на всіх «тикати»...
— Вона ненавиділа, як ви кажете, московщину?..
— Вона народилась у таборі для політичних в'язнів. На Печорі... Батьки її, мої дідусь та бабуся, були репресовані, не хотіли до колгоспу. Мама народилась у 1942 році... Мала потім клопіт на роботі, бо їй часто допікали партійці: як це так, усі воювали, а твій батько у цей час спав з матір'ю й зачинав тебе. Та ще й під час окупації... Вона нікому нічого не пояснювала. Оце і вся історія, капітане... Мій дикий жарт став чорним пророцтвом для батька. Батько, видно, злякавшись моїх слів, прибрав мотузку з дому. Я гадав, що він її кудись закинув... Але тепер зрозумів: він її комусь віддав. Не думаю, що її вкрали... Віддав, і ось вона рівно через десять років після смерті матері опинилась на шиї у батька... Хто її приніс, звідки? Ось вам другий ключ до вбивства...
— Я зрозумів так, що є й третій? Чому ви не все одразу викладаєте, Рифе? Ви щось хитруєте... Чи кудись мене спрямовуєте...
— Не забувайте, капітане, я журналіст...
— Я це, приміром, знаю.
— Я хронікер...
— І це знаю.
— Як і ви, капітане, я щодня й щоночі аналізую. Мені не байдужа смерть мого батька. Рана після смерті матері уже загоїлась, та й, не забувайте, мені тоді було лише п'ятнадцять літ... Але коли тобі вже двадцять п'ять, коли ти ще не дорослий і вже не дитина, то раптом відчуваєш себе серед цього люду, що претендує на цивілізованість, як на дикому острові смерті... Я хочу докопатися до істини, як і ви, капітане. Тільки мені набагато важче, мені боляче... Я напиваюсь вечорами... Знаєте ви це чи ні?.. Ви хотіли списати вбивство в архів... Щоб убивця вільно ходив по світу... Я вас не хочу образити, але вам цього не зрозуміти...
Капітан не образився. Він мовчки слухав, не перебиваючи. Тут є логіка. Мозок Панчука-молодшого працює інтенсивніше, він швидше дійде до істини, бо краще знає свого батька. Капітан Дубль намагався поставити себе на місце сина, як це він часто робив у своїй практиці, але цього разу таке перевтілення йому не вдавалося.
