— Але для чого?!.

— Щоб збити нас із правильного шляху, нав'язати версію... Людина, яка збирається одружитися з коханою жінкою, раптом дізнається, що у неї СНІД... Що вона чинить з розпачу? А, звісно, накидає на шию зашморг...

— Боже! — сплеснула мініатюрними долоньками Катерина Дашкевич.

— Є й ще одне припущення... досі не перевірене і не підтверджене медициною: чи може мікроб СНІДу жити в організмі упродовж п'яти років?.. Якщо так, то Панчук міг отримати цей подарунок від попередньої жінки, з якою збирався одружитися так само, як і... Але та жінка напередодні одруження про всяк випадок перевірилась. І що ж? Вона накладає на себе руки...

— Я вам дуже вдячна, пане капітан! — Дашкевич підвелась. Блідість надала її обличчю ще більшої привабливості, й Дубль тоскно подумав: «Я хотів би мати саме таку дружину...» Катерина Дашкевич подала йому руку. Він легенько потиснув її мініатюрні пальчики, ніби боявся зламати чи пошкодити, а жінка по-своєму розцінила той обережний потиск...

Будинок на Петропавлівській капітан Дубль знайшов одразу: він стояв самотнім на невеличкому пагорбі. Типовий київський будинок приватників, збудований ще до війни, під чорною бляхою, з облупленими стінами, з дерев'яними віконницями, які останнім часом чи то через лінощі господарів, чи через пізніше вмонтовані грати уже не зачинялися.

З тихого вечірнього неба сіявся лагідний сніжок і танув на мокрому асфальті, розпливаючись темними калюжками, у яких тьмяно мерехтіли вогники від поодиноких вуличних ліхтарів. Із сусіднього будинку, що стояв оддалік, у темінь тихо лилася журлива музика, налаштовуючи капітана Дубля на меланхолійний лад. Йому кортіло заглянути у вікно розшукуваної хати прямо з автомобіля, але дім стояв на узвишші, до того ж на високому підмурівку. Так завжди оберігали оселі, з одного боку, від вологи чи повені, а з другого — від цікавих парубків, що люблять заглядати у вікна, особливо коли там є дівчата на виданні...

З чотирьох вікон, що виходили на вулицю, в будиночку світилося тільки одне. Капітан попрохав «провітритися» сержанта Ягідку, і той, спинаючись навшпиньки, намагався заглянути до середини. На вулиці — жодної душі. Тільки на переповнених ящиках зі сміттям мовчки порпалися троє котів.

— Ну що? — нетерпляче поцікавився Дубль, коли сержант Ягідка повернувся.

— У кімнаті якась баба Яга дивиться телевізор. Ніс гачком, волосся стручком. Худа, видно, злюща й самотня... Що накажете робити?

— Вона ж не відкриє. Побоїться, зчинить ґвалт, або скаже, щоб прийшли завтра... якщо наш об'єкт уже вклався спати.

— Як накажете, — знизав плечима сержант. — Може, я спочатку сам спробую...

— Ви краще спробуйте знайти дільничного, або в крайньому випадку — двірничку. А я візьму будинок під пильне око...

— Слухаюсь, пане капітан!

— Давайте, Сидоровичу, без «пана» й «капітана». Не лякайте серед ночі гусей. Гуси дуже чутливі...

— Слухаюсь...

— Отак краще... Он йдіть до того ґаночку, де класику слухають — Бетховена там чи Баха, і поцікавтесь, де кімната дільничного. Ще рано, має чергувати. Саме настає ніч — початок активного подружнього життя: сварки, бійки, зведення рахунків, випуск пари і неприязні на своїх ближніх...

Сержант, зсутулившись, побрів у засніжену ніч...

Сонний дільничний, товстий і важкий внаслідок слабкої життєвої активності, навіть не приховував свого невдоволення тим, що його так пізно потурбували. Він якраз сів грати в карти, збирався повісити приятелям «генеральські погони», а тут на тобі... На позивні рації не відповідав. Десь украли авто, залізли в чужу квартиру, когось підрізали, а дільничний лиш коментував перед картярами тривожні сигнали: «А чому я маю підставляти голову? Немає молодших, чи що?» Капітан Дубль не терпів цей тип людей, які, не соромлячись, носили національну форму української міліції.

— Спали, лейтенанте?..

— Грав у дурня! — відповів за нього сержант Ягідка, прагнучи цим підкреслити перед дільничним свою міністерську зверхність: мовляв, не забувай, хто тут дільничний, а хто — з центру...

— Капітан Дубль! — офіційно відрекомендувався капітан. — Нас цікавить ось цей будиночок.

— Аскольдова могила? — озирнувся на темні вікна лейтенант.

— Що значить «Аскольдова могила»? — отетерів Дубль.

— Так по-вуличному прозвали Аскольда Іщука... Скритний він хлопець, відлюдькуватий... Ні з ким не дружить, ні з ким нічим не ділиться... Йому можна довіряти свої таємниці, секрети. Кожний з нашої вулиці скаже: Аскольд — могила. Так і будинок прозвали: «Аскольдова могила».

— Тепер у Києві, виходить, дві Аскольдові могили? — гмукнув капітан.

— Виходить, що так, — підтвердив лейтенант. — Це з ним трапилося після смерті матері...

— А мати давно померла? — капітан удав, що нічого не знає.

— Та років п'ять тому.

— У вас феноменальна пам'ять, лейтенанте!

— А що ж тут запам'ятовувати — тут кожний дорослий житель пам'ятає... Може, не рік, але число — так це точно: 7 листопада мати Аскольдова повісилась... Одні кажуть, що сама, інші подейкують, що її повісив коханець. На СНІД вона була хвора, від нього вхопила... У цьому вся й загадка. Одні стверджують, що сама, інші — що коханець за інфекцію відплатив... А що там насправді — ніхто не знає. Наші справу закрили, прокуратура не наполягала... Гарна була жіночка, красуня! Її у нас називали «міс Поділ»...

— Чому «міс Поділ»? Поділ часто піднімала чи це регіональна назва? — скаламбурив Дубль.

— До зустрічі зі скульптором було те й друге. Попередній коханець її обдурив: обіцяв одружитися, але, замість печатки в паспорті, залишив їй одну кімнатку в цьому домі та плід у її череві, що таки зіпсував її привабливу статуру, — вульгарно реготнув лейтенант.

— Господарку будинку ви добре знаєте?..

— Ще б пак, хто ж не знає Белу Мойсеївну Вакслер? Пережила Бабин яр і німецьку окупацію. Зовні вона мало схожа на єврейку. Наші не видали, а німці не розстріляли...

— А вона вас також добре знає?

— І вона мене знає...

— Двері вам відчинить увечері?

— А чому ж ні? — здивувався лейтенант.

Бела Мойсеївна, яку сержант Ягідка змалював як бабу Ягу, не мала нічого спільного з казковим персонажем. Якщо дивитися на неї у профіль, ніс таки й справді гачкуватий, але анфас — досить миловидне, трохи іронічне обличчя жінки похилого віку, у якому вгадувалися риси колишньої привабливості.

— Іване! — сказала вона дільничному, стоячи на освітленому порозі. — Мене одразу бере за живе інтерес... Як це ти сьогодні не граєш у карти, що тебе привело до Бели Мойсеївни на старості її літ? Мене шибеники ціле літо постачали сусідськими вазонами, у тому числі й з твоїм фікусом, але ти не прийшов. У тебе ж за картами ніколи нема часу! А фікус розцвів. У тебе він усох — а в мене розцвів...

— Бело Мойсеївно, запитання тут буде задавати капітан Дубль!

— Капітан Дубль? Що може бути у капітана Дубля до Бели Мойсеївни? Капітан Дубль молодий і вродливий. Чи можете ви це саме сказати про Белу Мойсеївну і пояснити їй, що є в капітана Дубля і Бели Мойсеївни спільного?

— Мене, наприклад, — посміхнувся капітан Дубль, зачиняючи за собою двері, — цікавить, чи вдома зараз Аскольд Іщук?

— Запитання на запитання: чи в такому віці бувають юнаки вдома, коли по Києву ходить стільки самотніх дівчат і молодиць?

— Отже, його вдома нема?

— Хіба я не зовсім ясно висловилась? — Бела Мойсеївна присіла і показала пальцем на стільці непроханим нічним гостям. — Чи вам потрібні особливі запрошення?

— Скажіть, ви давно живете у цьому будинку разом з Аскольдом Іщуком?

— Якщо я вам скажу, що я живу з дня його народження — не будинку, а Аскольда Іщука, — ви мені повірите?

— Хто його батько?

— Я б хотіла запитати вас: а хто його батько? Чи на це можна відповісти, коли уже п'ять років, як у могилі мати?