— Але, товаришу майор...

— Ну, досить, досить словесних овацій, — підняв руку майор, наче автоінспектор на перехресті. — У кожної людини є слова-паразити, які супроводжують її все життя У вас, наприклад, — «але, товаришу майор...» У Квочки — «достеменно так», «кардинально». У мене — «спасибі, дякую», «між іншим», «до речі», «тим більше». У професора Шлапаківського — «молодий чоловіче, я тепер живу між небом і землею» або «я добре пам'ятаю лише одне: у мене склероз». До речі, це його улюблений дотеп. Саме тому, вручивши вам візитку з старою адресою, він забув внести поправку...

— Забув чи не захотів?..

— Забув, лейтенанте. Або через свій хронічний склероз, або через професорську неуважність — з людьми його професії це частенько трапляється.

— Але... — дещо самовпевнено посміхнувся лейтенант.

— Ви хочете сказати: «Але в мене є його адреса»? Я це бачу — он по тому аркушику паперу, що стирчить з вашої нагрудної кишені. То тимчасове пристанище професора. Що ви на це?

— Припустимо, але для чого ж мені він дав і візитку, і папірець з адресою? — допитливо глянув в майорові очі лейтенант.

— Цей папірець вам дала Галя. То ж анотаційний ярличок з художньої книжки. Написаний круглим, як млинове колесо, дівочим почерком...

«І про це здогадався», — подумав Фостиков.

— Здогадався. Ви залучили до нашої роботи громадськість, і це дуже похвально. Мені тільки одне прикро, що ви Галю посадили в машину Голубея, попросивши її простежити, де тепер мешкає Арнольд Іванович, самі ж спокійно поїхали в аеропорт, переконавшись, що Галина сіла в автомобіль номер 13-13 і шофер помчав слідом за Шлапаківським...

— Чому ви кажете «шофер», а не Голубей? — поцікавився лейтенант.

— Якби там сидів Голубей, ви б не посадили свою дівчину поруч цього сучасного донжуана. Про це ми з вами говорили. Ви швидше поїхали б самі. Але ви цього не зробили — я доручив вам затримати містера Аллана, який усе ж сів за обгороджений столик у ресторані. А тепер досить розгадок, давайте сюди нову адресу Шлапаківського і запрошуйте цього ікса. Бо Квочка вже не витримує. Ви чуєте, як він нетерпляче крякає під дверима, і від цього постійно морщитесь...

Лейтенант подав квадратний папірець на цупкому папері № 218 і, захоплено дивлячись на шефа, майже вигукнув:

— Ну, товаришу майор, якби я міг стати таким, як ви... Я б... Ну, я не знаю, що б я зробив, якби тільки...

— Станете, Женю, станете. Я вже вам про це казав. Тут головну роль грає загострена з двох кінців, як олівець, спостережливість і глибокий, як артезіанський колодязь, аналіз. Поставивши себе в уяві на місце іншого, ви повинні завжди запитувати себе: «Як би в такому випадку вчинив я?» А тепер запрошуйте того містера Аллана, чи як там його.

Майор сів і, відкинувшись у кріслі, приготувався до зустрічі.

Містер Ікс до кабінету не увійшов, а швидше вплив. Перевалюючись з боку на бік, він нагадував качку, якій у воло замість ряски хтось накидав з півпуда шроту. Невеликий, опецькуватий чоловічок, схожий на Піквіка[15], але з товстішими і значно коротшими ніжками, зупинився напроти майора. З плеча містера Ікса звисав фотоапарат. У лівій руці він тримав старий і потертий портфель, на якому виблискував латунний ромбик з дарчим написом. Щоб усе це зафіксувати в своїй пам'яті, майору Ситорчуку було досить однієї тисячної долі секунди. «Цей портфель належить професорові Шлапаківському», — із швидкістю, більшою, ніж швидкість світла, прорізала думка його аналітичний розум.

— Містер Аллан Калл, — відрекомендувався Ікс і запитав Ситорчука, якою мовою інспектор міліції найкраще володіє, щоб вони могли ліпше порозумітися.

— Ви краще запитайте мене, — попихкуючи люлькою, промовив майор і вказав на м'яке крісло — улюблене місце сержанта Квочки, — якою мовою я не володію. На це питання мені буде легше відповісти.

— О, — тільки й промовив містер Аллан Калл і, сівши в крісло, сказав: — Mersi. Тоді вибираємо французьку, оскільки я є англієць...

— Гаразд, — відповів Ситорчук чистою французькою мовою без найменшого акценту, що викликало в душі лейтенанта Фостикова нову хвилю захоплення своїм шефом. — Це моя улюблена мова, — додав майор і тут же уточнив: — Після рідної, звичайно.

— І моя теж, — криво посміхнувся містер Калл. — Хоч я є англієць і, як кожний англієць, люблю французьку мову, але не люблю самих французів.

— Я, — вийняв з рота люльку майор і хотів сказати, що за вимовою містер Калл швидше німець, ніж англієць, але той перебив його:

— О, ви говорите й по-німецьки?

— Яволь.

— Зер гут! — похвалив містер Аллан і знову перейшов на французьку: — Noblesse obliqge[16]...

Майор кивнув головою на знак згоди й затягнувся.

— Mon amie, — вів далі Калл, — La valon te du diable[17]...

— Де саме? — перепитав майор.

— Aeroportu... Ich bin... tout-a-fait épuisé...

— Квочко, — звернувся до сержанта майор; — Принесіть, будь ласка, пляшку чогось міцненького.

Коли сержант Квочка приніс пляшку молдавського коньяку «Дойна» і дві склянки місцевого виробництва, містер Аллан Калл позитивно завовтузився, і радісна усмішка вже не сходила з його круглого, як ювілейна тарілка, обличчя.

«Англієць, а наче "Людина, котра сміється", — подумав майор. — Тут щось не так».

— Ви дуже догадливий, містер Ситорчук, а мені й справді tout-a fait degoutant[18], — беручи склянку, мовив містер Аллан.

— А зараз давайте спробуємо розібратися в ситуації, — з чистим французьким прононсом сказав Ситорчук і, ледь пригубивши, відсунув склянку вбік. Потім підійшов до свого улюбленого місця — вікна — і раптом, ні сіло ні впало, згадав Іспанію, кастаньєти, кориду, тореадорів і чарівну танцівницю з Андалузії.

— Hace demasiando calor[19], — промовив Ситорчук і відчинив вікно.

— No es muj oqradable, Mucha coriente[20], — мовив йому в унісон містер Аллан і, глянувши на майора, перевів погляд на повну склянку. — Junesse ne dure qunn moment[21], — і перехилив її.

— Буна зіва! — посміхнувся містер Аллан, збившись після другої повної склянки «Дойни» на молдавську мову.

— Ви хотіли сказати «мулцумеск», тобто дякую?

— А що я сказав?

— Ви сказали «добридень!» — переклав майор. Квочка ледь не затанцював на місці. «Молодець майор. Один — нуль. Втер носа цьому закордонному вискочці». Очі його так світилися, ніби не містер Аллан ковтав коньяк, а сержант.

— О генацвале, салам алейкум, герай[22], — містер Аллан потягся до маслин. — Il faut absolument que je vois[23] Шлапаківського.

— Мені теж, — промовив холодно майор. — Але де він тепер, вам, містере Калл, краще знати.

— Je ne comprends pas[24], — містер Аллан перестав посміхатися.

— Мені теж не все зрозуміло. Скажімо, яку ви ставили перед собою мету, щоб у такий спосіб викрасти нашого науковця, а подати це так, начебто він у вас викрав документи і втік за кордон... Тут нема логіки: втікати з документами туди, звідки їх привезено. Ви розумієте мене?

— La cauchemar, merdeÿ[25].

— Він наче крізь землю провалився.

— O, lj est mort[26], — містер Аллан остаточно перестав посміхатися й пити. На його обличчі застигла гримаса переляку...