— Я маю кілька хвилин ще подумати... Я розумію, що вам її чоловік не довіряв слідкувати за його дружиною. Це справа приватного детектива, а не міліції. Отже, у нас даних про неї ніяких. Ви вийшли на сліпий слід. Я б сказав, що інтуїтивний. Але нас обох об'єднує те, що одного з нас інформованого, а іншого навіть дезінформованого привела одна й та ж справа до одного й того ж перехрестя... Що ж, валяйте, капітане.

— Спочатку фотографію... Ви ж без фотографій не працюєте...

— Капітане, ви вже бачили одного разу цю красуню. Заплющили б очі, і вона перед вами стояла б усе ваше життя, яке вам відвів Бог. Ви мене зрозуміли?

— Гаразд, гаразд... Її очі, її вії, які закриваються і розкриваються, як у італійського автомобіля, і коли ви потрапляєте в проміння її фар, ви вже безсилі що-небудь зробити з собою. Правильно я кажу?

— Правильно, капітане.

— Тоді давайте все по порядку.

— Порядок простий, як стрій солдатів відділення. До мене прийшов її чоловік — красень, і сказав: «Мене обдурює дружина». Покажіть мені того мужчину, капітане, у якого дружина красуня, і він не рогоносець?! Покажіть мені його, і якщо ви такого покажете, то плюнете в мої маленькі поросячі очі, як кажете частенько позаочі про мене ви, і я вам розповім усю правду...

— А конкретніше можна?..

— Я вам уже майже все сказав. Він зустрів її режисера і запитав: «Як там моя артистка — грає?» Режисер глянув на нього і відповів без еківоків: «Грає, але не в мене». «А де ж? От саме про це я й хотів у вас дізнатися». «Вона від мене пішла того ж дня, коли з'явилася... Подала заявку і більше не з'являлася». Згодом, коли чоловік її запитав про це, вона відповіла, що працює в ресторані бориспільського аеропорту, а точніше, в барі для іноземців. Звідти в неї і валюта. Вона також імовірно збрехала, що тижнями бувала за кордоном. Паспорт з різними візами у неї й справді є. Але чи гастролює вона десь, чи ні — ніхто цього достеменно не знає. От саме ця інформація і привела мене до ресторану. Очевидно, як і вас... Тільки я не знаю, у якій справі вас...

— Далі! — майже наказав капітан.

— Далі? Ну, що ж... Сьогодні чоловік прийшов утретє до ресторану й запитав, де ж усе таки його Люба Король. Йому відповіли, що вона на гастролях за кордоном. Підписала угоду на рік з якоюсь чи то американською, чи то канадською фірмою. Саме це вона сказала і чоловікові. У ресторані йому підтвердили. Мене ж «тумба» викинула за поріг, не надавши ніякої інформації...

— Її прізвище Король?

— Це його прізвище, а її дівоче я не знаю... А що у вас, капітане?

— Я знаю, що її прізвисько «Феррарі». Прізвисько їй таке дали або за її великі очі та вії, що закриваються й відкриваються як фари іномарки, або вона пов'язана з італійською мафією, яка діє десь у районі Бориспіль-Київ, — капітан Дубль витяг свого улюбленого шведського сірника і приклав його до губ. Імітуючи куріння неіснуючої сигари. — Судячи з усього, вона нікуди не виїжджала. Гастролює тут. Не виключено... Не виключено...

— Ми ж домовилися, капітане. Усе начистоту...

— Але це мій тільки здогад...

— Ви хочете сказати, що вона підписала контракт з якоюсь іноземною фірмою, яка тут відкрила підпільний притон... і час від часу її випускає на повітря... адже вона дома останні дні регулярно з'являлася. Доти, поки не сталася ота випадкова зустріч її чоловіка з режисером. Після домашнього допиту вона заявила, що підписала контракт з американською фірмою і днями виїжджає на гастролі. Обіцяла повернутися і, пішовши з дому, більше не прийшла. Тоді чоловік прийшов до мене.

— Тепер для мене дещо прояснюється. Дякую, «комісаре Метре» з Борщагівки.

— А де ж ваша взаєм...

— Хіба вам цього замало? Її звуть у тому підпільному світі «Феррарі». Ось мій підтекст. І ще одне, Кублею, якщо захочете... А втім, у мене виникла геніальна ідея... У вас долари є?..

— Ну?

— Ви б хотіли переспати з «Феррарі»?

— Не відмовився б. Але моя професія...

— А якщо врахувати, що ви стаєте жертвою і потрапляєте в обійми «Феррарі»... Підкреслюю — «Феррарі», а не Любки Король... Її близнючки. Її двійника...

— Ви хочете сказати, що їх дві сестри і вони близнята?.. Любка і ваша «Феррарі»?!

— Вашу руку, сищику Кублей! Руку з пачкою доларів перед барменом з бориспільського аеропорту.

— Я подумаю.

— Подумайте. Подумайте, Кублею. Думання ще нікому не завадило. Окрім великих учених, які за своє думання часто йшли на плаху... Зате ви потрапите в рай... Хоч один раз у вашому житті ви зустрінете те, про що мріяли все життя. Те, що мають усі повноцінні мужчини, окрім вас, Кублею...

— Ну і хам ви, капітане!

— Ви переплутали... Я перший син Ноя... Хам, кажуть, мав дещо іншу вдачу, яка майже не відрізнялася від вашої, — капітан Дубль підвівся й потис Кублею руку, на прощання додавши: — Не ображайтеся, Кублею... Інколи в гарному настрої можна образити також загалом гарну людину... Я маю на увазі вас... Ви мені сьогодні допомогли... Я в боргу не залишусь...

Нетиповий одесит лейтенант Хорт — стрункий білявий блондин, схожий на скандинава, того дня приїхав до Києва фірмовим потягом «Чорноморець».

Він щиро і мило посміхаючись, дивився на капітана Дубля, ніби кажучи:

— А от і я!..

— Ти проїздом чи як?

— Я ж у відпустці, пане капітан. Соромно зізнатися, але я так і не вивчив Київ як слід. Тож хочу ознайомитися з цим чудовим містом докладніше.

— Ну що ж, я тобі покажу Київ. Ти ж мені свого часу показував Одесу і навіть катакомби, райські катакомби.

— Не перебільшуйте, пане капітан. Тоді ви якраз мене познайомили з підземною Одесою. Її земним раєм.

— Не відмовляюсь... Круто заварили тоді кашу одесити. Я й досі згадую знамениту операцію «Золотий апельсин», — він пильно поглянув на Віктора і подумав: «Типовий іноземець. Швед, фіни чи норвежець. А що, як спробувати? Власне, ризику тут майже ніякого. Окрім втрати цнотливості. Але чи маю я на це моральне право? Чи погодиться лейтенант Хорт?..» Останній, як завжди, глянувши в злегка зажурені й аналізуючі очі капітана, запитав:

— Знову якась операція?

— Ти вгадав.

— Я б з вами з великим задоволенням взяв у ній участь.

— Так уже й з великим... А якщо ризик? Постріли, смерть, петля на шиї і все таке інше?..

— Хто на що вчився...

— Я перебільшую, — капітан присів. Підсунув до себе чашечку кави, другу поставив перед лейтенантом. Коли секретарка полковника Ситорчука[45] залишила його кабінет, він продовжив, звертаючись до лейтенанта: — Ти надовго до нас? Де зупинився?

— На кілька днів. А зупинився в жіночому гуртожитку медінституту.

— Ти — і в жіночому?! — здивувався капітан. — І що, тебе отак вільно й без проблем пропускає комендант? Чи ти одягаєш спідничку?

— Там є сімейні кімнати, — запиваючи ледь не кожне слово кавою, не поспішаючи, відповів лейтенант.

— Ага, ти одружився!

— Не зовсім, — почервонів Хорт. — У мене тут подруга. Одеситка. Вона запросила в гості. Я живу в її кімнаті, а вона в своєї подруги...

— Сімейність не проходить...

Лейтенант заперечливо закивав головою.

— Сувора дисципліна... Ну і ми тільки придивляємось одне до одного. Вона моя однокласниця... Колись у сьомому класі я її за коси смикав...

— Зрозуміло, — капітан поставив чашку на блюдечко. — Ти мені скажи, лейтенанте, іноземну мову знаєш?

— Яку?

— Будь-яку, крім російської.

— Англійську, трохи французьку...

— А як з англійською? Для анкети, з словником?

— Ображаєте... Я ж себе готував для контррозвідки. Свого часу мріяв стати розвідником.

— Звичайно, резервним.

— Чому ж? Можливо й головним резидентом. Та побачив, що ця професія не знадобилася. Україна і США — країни-друзі.

— Дай Боже... Але сьогодні мова не про політику... Давай від Америки перейдемо до Європи. У нас тут одна пікантна операція намічається. Ми її охрестили «Європа-блюз». Власне, охрестили її не ми, а самі власники цього підпільного кабаре, готелю, притону, але от де вони знаходяться — ми ніяк не можемо вийти на їхню адресу, — Дубль підвівся. — Ми вже вшосте закидаємо блешню і результат — нуль цілих і нуль десятих. На нашу блешню щука не йде.