— Ні, будемо відвертими. Я й справді капітан.
— Авжеж, я знаю... Ви знаменитий капітан Дубль. А хто отой зачуханий — не відаю...
— Гм, звідки ви знаєте мене?
— Ви смішний, їй-богу! Хочете стати невідомим — надягніть маску, або більше ніколи не висовуйтесь з екранів телевізора. Я цю вашу кримінальну хроніку кожного разу дивлюся. І вас, капітане, знаю, як облупленого. Дайте автограф, а то нічого не скажу, — вона присіла поряд. Вийняла блокнотик, у якому записувала замовлення і надавала рахунки відвідувачам. Капітан взяв його і своїм гарним почерком написав: «Кращій офіціантці України з її чарівних околиць на усміхнене щастя!»
— Здорово! — посміхнулась вона, прочитавши. — Хай дівчатка позаздрять. Вони всі в вас закохані. Любка також. Знаєте, як її прозвали? «Феррарі»!
— Чому «Феррарі»?
— Цього я не знаю. Одні кажуть, що вона з італійської мафії, тому й «Феррарі». Інші кажуть, що є така італійська машина, і в неї фари заплющуються і розплющуються. У Любки також. Боже, які в неї очі, а які вії!.. Ви б тільки побачили, як вона ними, бісова, кліпає і притягує тих мужчин, як пітон зайчиків, — вона підсунулася до нього ближче. — Ви сьогодні вже третій. Приходив тут перший. Також мужик — те, що треба. Може, трохи з лиця і не такий, як ви, капітане, але... статура я вам скажу... Наші дівчатка з кухні аж з ножами повискакували. Теж усе допитувався, і я йому чесно сказала. «Любці нічого не загрожує», — так він відповів. Гарний чортяка!.. Я йому також одразу повірила... Люблю гарних мужчин... На десерт... Ха-ха-ха! А ви, капітане, ... любите десерт? У нас тут дівчатка... О, бачу — ви не з тих... Ще й досі ото червонієте... Де ви росли?
Дубль дивився на неї і мовчав. Він знав: жінці потрібно дати висловитися до кінця.
— Так, я тому красеню розказала... Можливо, то її рідний чоловік.
— А що бувають і не рідні?
— Скільки завгодно. У Любки їх було, як огірків у діжці. Гарна ж!.. «Гарні — не для сім'ї». Так я йому сказала. «Твоя "Феррарі” — тю- тю. За кордон поїхала. На гастролі... Зрозумів, артисте?»
— А він артист?
— Не знаю. Але дуже схожий на артиста. На оцього, знаєте, Задніпровського[44]... Дуже я люблю цього артиста. Високий, стрункий. А які в нього очі! Також, як у «Феррарі».
— А мені що ви скажете?
— І вам кажу: Люба поїхала за кордон. На гастролі. Вона так і нам по секрету сказала: «Дівчатка, я уклала контракт і на цілий рік відбуваю до Америки. А там і до Канади подамся. Чоловік дав згоду». Як на мене — хай погуляє. А ще завважила, мовляв, не вміє чоловік заробляти бабки, їх заробить його «бабка». Й при цьому ляпнула недвозначно по своєму кругленькому задку. Задок у неї, я вам скажу, хоч печатки став чи відмічай або пиши: «Тут був Вася!»
Капітан Дубль не стримався і посміхнувся.
— Що ви розповіли моєму зачуханому?
— Сказала, щоб мотав звідси, бо в неї дуже ревнивий чоловік і... як його... каратист... Кістки в один момент переламає... Ну й що сам сьогодні за нею також приходив. Так що я йому не раджу приставати до такої дівки... Та й вона його не підпустить навіть на відстань простягненої руки. Ви ще не знаєте нашої «Феррарі».
— А прізвище? Ви можете назвати її прізвище?
— Яке прізвище? Хіба в Любки було прізвище?.. Вона ж у нас ніколи не працювала. Смішний ви... Просто заплатила нам і все. Сказала, хто питатиме Любку, Любку «Феррарі», кажіть, що працює... Але сьогодні, мовляв, не її зміна... Її тут ніколи й не було. Вона жодного клієнта не обслужила... Я маю на увазі за столиком... А щодо ліжка, то я вам уже сказала. Все, капітане, інтерв'ю закінчено. У мене до вас останнє питання: хто платитиме гонорар?
Дубль поліз до кишені і витяг звідти стокупонну купюру.
— А зачуханий мені долара сунув, — буркнула невдоволено «тумба».
— Він спеціаліст по імпорту, а я...
— Зрозуміло, капітане. Вам преміальні тільки фантиками кидають... То може хоч кави? Людей, бачите, скільки в нас? Усе дорого! Пасажири до нас не йдуть. Жують свої бутерброди і соплі... Пробачте... Бачу, до таких слів ви не звикли... Ще раз пробачте... Так кави подати? Безплатно... За автограф.
Капітан ще раз відмовився, підвівся, щиро їй подякував і навіть поцілував у щічку. Вона зашарілась і капітан зрозумів, що таку жінку готувати довго до постельних баталій не треба... Вона, як піонерка, сама завжди готова. Спалахує, як зірка і згоряє, як метеорит, проте її дуже рідко запалюють, зважаючи на її чималенькі габарити.
— Спробуйте перевірити її прізвище в Печерському ОВІРі. Але я вам нічого не казала, а ви від мене нічого не чули... За це з вас ще один поцілунок, капітане, і в ліву щічку. Хай дівчата побачать... Скажу, що брат, якщо бармен питатиме... Він...
Капітан не дав їй докінчити фразу й поцілував тричі, сказавши, що Бог любить трійцю.
У Печерський ОВІР він прибув одразу за Йосипом Кублеєм. Зустрівши його тут, він водночас зрадів і розсердився. Отже, «тумба» йому збрехала. Вона підказала й Кублею звернутися до ОВІРу. «То що ж виходить? Вона й його пустила по цьому сліду? А якщо сказала всім однаково? Виходить, що "тумба" зацікавлена в тому, щоб я йшов по сліду Кублея. Але, питається, для чого мені "Феррарі", коли я розшукую ресторан — підпільний ресторан "Європа-блюз"? Ресторан з чотирьох осіб. Приватний ресторан».
Поки начальник ОВІРу шукав неіснуюче прізвище «Феррарі» у своїй картотеці (так думав капітан), Дубль підсів до Кублея і запитав:
— Хто вас сюди послав?
— Я прийшов сам!
— Неправда! Ви були у «тумби». Вона вас спрямувала сюди?..
— «Тумба» мене ледь не викинула за поріг. Я в неї викликаю алергію, капітане. Я, на жаль, не ви.
— Хто ж у такому випадку той регулювальник, що спрямовує нас обох на одне й те ж перехрестя? — він глянув у Кублеєві очі. Його чоло густо заросло волоссям, хоча позаду почало, як колосся, вже висипатися, оголюючи поле й утворюючи виразну лисину, навіть не залишаючи стерні. «Якщо так і далі буде, — химерно й подумки малював Дубль незавидне майбутнє свого візаві, — то невдовзі зарослі сповзуть на самісінький лоб, поповзуть до кучматих брів та зарослого перенісся і повністю вкриють маленьке обличчя Кублея, залишаючи від нього тільки кінчик маленького носа, якщо й він не заросте, і дві дірочки в ньому».
— Що ви мене так розглядаєте?! — спалахнув раптом Кублей.
— Не відволікайтесь від головного, Кублею.
— Це ви не відволікайтесь... Адже ви мене про щось питали, а тепер розглядаєте мою голову, наче бачите її вперше... Ви питали про регулювальника?..
— Так! Хто він?
— Її чоловік!
— Оцей міцний і кремезний красень? — капітан Дубль показав фото.
— Так. Він мене і найняв...
Увійшов начальник Печерського ОВІРу.
— Дама, що вас так зацікавила, паспорт у нас не оформляла. У списку нагороджених її також нема...
— Дякую, я так і думав, — відповів Кублей.
— Слухаю вас, капітане, — звернувся начальник до Дубля, глянувши на його погони, що вигравали золотом на новенькій формі, яку капітан натяг на себе, аби уникнути зайвих питань та формалістики.
— Я відносно тієї ж дами, що й сищик Кублей...
— Мені шкода, капітане, але я все ретельно перевірив — ні заявок, ні паспорта...
Вони подякували і вийшли.
— Але ж ви її бачили в очі, Кублею? — запитав капітан, облюбувавши й сідаючи на лавку в затишному скверику.
— Так, бачив.
— Тоді, коли ми з вами обідали?..
— Тоді, коли ми з вами, капітане, збиралися пообідати, але нам ніхто не дав.
— Отже, Любка... Так умовно назвемо її...
— Чому умовно? Її так і звуть. Любов Коро...
— Не годуйте мене недомовками, Кублею, доводьте вже до кінця.
— Для чого? Я просто стверджую те, чого ви, бачу, не знаєте... Її так і звати...
— А прізвище?
— О, ви, бачу, і прізвища не знаєте! Що ж ви тоді знаєте?
— Я знаю те, чого не знаєте ви... А ви знаєте те, чого не знаю я, Кублею. Давайте порозуміємося. Ви знаєте текст, припустимо, а я — підтекст. Якщо це об'єднати, вийде пиріг з начинкою... Ваш верх, а мій низ. Ну, то як — піде?
