Він не доказав — задзеленчав телефон. Капітан зірвався з місця:

— Дубль слухає!

— Говорить начальник Коростишівської міліції!

— Слухаю вас... Так, так... І що ж паспортний стіл? Півтора місяці тому? Видали?.. Зачекайте, візьму ручку... От бісова личина, щойно ж тримав у руці... Хоч бери і прив'язуй ці ручки біля телефону... Ось олівець... Пишу! — Дубль, хвилюючись, записував. — Національність не вказав? Це важливо... Ну спасибі! Ви мені дуже допомогли. А то я вже стояв перед глухою стіною. На все добре. Дякую... Дякую!

Капітан не приховував своєї радості. Аж ляснув долонею об долоню, потер їх азартно.

— Ось так!.. На чому ми закінчили, шановне товариство?

— Я вже й забув, — відповів митник. — Ви питали...

— Ви закінчили на тому, — перебив його капітан, — що здивувалися: прізвище німецьке, живе в Україні, вилітає до Америки, а схожий на єврея.

— Так, це мені добре запам'яталося...

— А прізвище?

— Пане Дубль, я вже вам казав... Я добре пам'ятаю обличчя і номери автомашин. А прізвища — хоч убийте...

— А якщо я вам його назву, відновите в пам'яті?

— Аякже, воно в мене й зараз в голові крутиться: Кеслер... Мекслер...

— Вакснер! Вадим Ігоревич Вакснер.

— Точно, Вакснер! Я ще подумав...

— Куди квиток, до якого міста?

— Гадаю, Нью-Йорк...

— Гадаєте чи точно?

— Не буду вам казати неправду — треба перевірити... Гадаю, Нью- Йорк...

Провівши митника й сержанта Ягідку до ліфта, капітан Дубль повернувся до кімнати, став біля вікна, за яким сипав і сипав густий лапатий сніг. Захотілося раптом вийти на вулицю, зліпити сніжку, пожбурити у найближче дерево, залишивши на чорній корі стовбура біле тавро. «Я зараз — як Прометей біля вогню, — оглянувся на палаючий камін. — Тільки прикутий не до скелі, а до звичайного телефону». Власне, незвичайного — то час і звичка зробили його звичайним. Адже це — подарунок Френка, Френка Фебера... Чорт забирай, це ж ідея! Френк Фебер — його давній приятель по справі афганця Джіммі Пеленса...[43] А, може, Джона? Ні, здається, таки Джіммі...

Дубль підійшов до телефону. «Америка — не Жмеринка», — зронив свою улюблену фразу. Цікаво, котра там у них зараз година? Різниця — сім-вісім годин, Френк ще спить. Доведеться зателефонувати пізніше... А поки що — дочекатися дзвінка від митника. Оригінальний хлопчина — душевний, сентиментальний, наївний і доброзичливий. Все-таки сам поїхав у Бориспіль, можна сказати, на третю зміну, аби перевірити, куди вирушив Аскольд-Вадим Іщук Вакснер. Капітан уже навіть не сумнівався, що таки до Америки...

Отже, Аскольд Іщук і Вадим Векснер — одна й та ж особа. Капітан мав задоволення від поїздки до його бабусі Бели Мойсеївни. Хоч вона лукавила, дещо приховувала, але не все — ананас, наприклад, ще свіжі банани, апельсинові й мандаринові соки з прозорою трубочкою... Бела Мойсеївна, видать, не встигла делікатесів приховати від несподіваних гостей, через те й помітно хвилювалась. Ось чому вона з такою радістю вручила капітанові ключі від кімнати Аскольда, а сама хутко накрила імпортну екзотику з валютного магазину яскравою розцяцькованою серветкою з кольоровими папугами. Також, до речі, імпортною, як і скатертина за п'ять доларів... «Якщо я вам скажу, що мені надсилають гуманітарну допомогу, ви мені повірите?..» Отож на те він і служить у міліції, щоб не вірити, а перевіряти.

Нарешті пролунав очікуваний телефонний дзвінок.

— Так і є, пане капітан, я не помилився! — не без гордості доповідав митник. — Ми розшукали корінець і копію квитка... Ось усе в мене в руках! — Він говорив так, ніби в квартирі капітана Дубля уже встановили відеотелефон. — Вадим Ігоревич Вакснер, Київ — Нью-Йорк...

— Дякую тобі, Олег, щиро дякую! Матимеш час — забігай. По-перше, забереш свою ручку...

— То я вам залишив. За автограф!

— Спасибі. По-друге, у мене вийшла брошура — отримаєш іще один автограф. Я вже навчився, завдяки тобі, писати їх... Тепер мені залишилося тільки до Нью-Йорку злітати.

— Пане капітан, ласкаво просимо! Я спеціально вийду на зміну...

— Дякую, Олег, дякую, я тебе заздалегідь попереджу. Але одразу кажу: я нічого недозволеного із своєї країни у той світ не вивозитиму...

— Ну що ви, я такого й на гадці не мав... Просто хотілося б вас провести до літака.

— Я не хотів тебе образити... Ще раз дякую!

Капітан мало не пританцьовував біля апарата. Ех, оце побачив би генерал Ситорчук, як він по телефону «розкручує» таку складну справу... Втім, ні, краще хай не бачить, за це від нього ще одну «зірочку» на погони не дочекаєшся... Та-ак, тепер би дещо уточнити в Івана. Набрав номер дільничного.

— Лейтенанте! Я бачу, ви справно несете службу... Це після рапорту Ягідки чи критики Бели Мойсеївни?

— Я й до цього її ніс...

— Чудово! Понесіть так іще... Скажіть, будь ласка, ви з свого підвалу будинок на пагорбі бачите?

— Який будинок?

— «Аскольдову могилу», як ви кажете.

— А-а! Звичайно, бачу!

— Куди Бела Мойсеївна ходить за продуктами?

— Вона останнім часом змінила маршрут. По молоко та булочки ходить у наш магазин, як і раніше. А от по делікатеси — униз, на Поділ...

— А на Подолі що — делікатеси продають?

— Там найближчий валютний магазин. Тепер вона там соки, банани, ще якусь дурницю купує...

— А раніше ви за нею таке помічали?

— Раніше не помічав.

— Ще одне моє спасибі вам, лейтенанте, як каже ваша сусідка Бела Мойсеївна. А також бажаю вам дослужитися до чергової «зірочки».

— Це вже від вас залежить...

— Від мене не залежить — я не генерал.

— То будете! Ви ж все-таки там, нагорі працюєте. Зірочки ж там видають. Чи тепер тризуби видаватимуть?

— Поки видаватимуть тризуби, приходь, я тобі свою одну зірочку подарую. Обидва станемо старшими... лейтенантами...

... Пополудні капітан зателефонував до Нью-Йорка. Френк, на превелику радість Дубля, ще ніжився у постелі.

— Алекс, о'кей! — гукнув весело колега. — Травичка, героїн, Афганістан? Український сувенір?

— Ні, Френк, цього разу, здається, вбивство...

— Убивство — це завжди погано. Сліди убивці на тротуарах Нью-Йорка?

— Важко сказати — вбивці чи співучасника. І чи в Нью-Йорку. До Нью-Йорка з Києва він вилетів 10 листопада.

— Алекс, но проблем! Я тобі знайду цього чортового сина. Чи у вас так не кажуть?

— Не так, Френк, але у нього мама була гарна й нещасна жінка. Ти правильно сказав, Френк. Як завжди...

— Комплімент, Алекс? Не треба перебільшувати моїх можливостей. У мене також три не розкритих убивства. Це багато, Алекс... Приїжджай, допоможеш. Ти ж там, в Україні, я чув, місцевий Шерлок Холмс!

— Перебільшення, Френку, не вір чуткам...

— О'кей! О'кей! Сподіваюсь побачити тебе на Бродвеї. Я обіцяю тобі віскі. Не героїн — віски! Бай, бай!

— Це він убив батька! — Риф буквально влетів до кабінету Дубля. — Він... А ви мені не вірили...

— Не так швидко, Рифе... Так недовго й на мілину сісти... Знайомтесь, це доктор медичних наук.

— Максим Череватенко, я знаю... Він стверджує, що батько повісився сам. А я стверджую, що батька повісили! Ви на чиєму боці, капітане?

— Сідайте, Рифе, заспокойтесь... Каву з молоком питимете?

— Питиму!

— Я ні на чиєму, Рифе. Я десь посередині — між вами й Максом.

— Ваш Макс не має рації!

— Час покаже, — спокійно відповів Череватенко.

Капітан Дубль подав Панчуку-молодшому чашку кави.

— Як ви умудряєтесь її так швидко й так смачно готувати?.. А що це? — показав Риф на шматочки, що плавали у каві.

— Горішки, Рифе. Звичайні молоті грецькі горішки. Вони надають каві з молоком неабиякого смаку. Власний рецепт — можете занотувати. Ваш журналістський записник із собою?

Молодик стенув плечима: