Майор ще раз прислухався.
— Доніцетті, — вирвалось у нього крізь тютюновий дим. — Ну, звичайно, Доніцетті. «Любовний напій». Ох і шахрай, ох і негідник! Так обкрадати, — майор затягнувся, — класику. Ви чуєте, Квочко, якого він пускає півня? А фальш? Скільки в ньому фальші... А він міг би стати чудовим оперним співаком, якби пройшов по конкурсу і не спився. Ох і пройдисвіт. Ще одного півня запустив...
При слові «півень» Квочка напружився і двічі беззмістовно крякнув.
— Ні, що не кажіть, Квочко, а жінки всі однакові. Я знаю, ви засуджуєте ці мої погляди, але повірте мені на слово... Там, де серце бере владу над розумом, воно завжди обдурює його. Саме тому я й досі не одружуюсь. — Ситорчук замовк. З горішнього поверху спускались двоє і щось тихо говорили про житлово-комунальну контору, при цьому на кожному кроці промовляли слово «ліфт». Коли вони пройшли, Ситорчук продовжував:
— Як казала Нінон Ланкло, де початок приязні, там кінець коханню, а вже кінець приязні там, де початок зради. Що ви на це, Квочко?
— Не задавайте мені таких важких питань, — ледь не заплакав сержант. — Я людина практична. Давайте швидше приступимо до діла...
— Це все так. Але саме ви, сержанте, своєю думкою про оперу підказали мені чудову ідею. Якщо я не помиляюся, то це і є та центральна ланка, якої мені так не вистачало у моєму ланцюгу. Тепер мені все зрозуміло. Точніше, майже все. — Майор потер пальцями скроні. Сержант подивився на нього і про себе сказав: «Боже, яка тільки голова! Кросворди розгадує, неначе горіхи лущить».
— Приготуйте, сержанте, нашатирний спирт і ватку, — тихо сказав майор. — А потім уже голову. — Ситорчук відійшов до дверей і натиснув на кнопку, що нагадувала йому таблетку аспірину.
«Знову цвітуть каштани», — програв електродзвоник, і опера в кімнаті припинилась. Стало тихо, як у діжці з вапном. Десь скрипнула мостина. Майор вловив ледь чутний шерхіт. Йому здалося, що хтось у синтетичному халаті крадькома просувається до дверей. Ситорчук спробував уявити собі вигляд незнайомця: молодий, кремезний, спритний. Може, це він підійшов до дверей і заглянув у вічко.
Ні, так може ходити тільки жінка, яка вже не помічає ледь чутного шерхоту синтетичного халата чи капронових панчіх. «Цей звук доступний тільки чоловікам», — подумав майор і ще раз натиснув на кнопку. Цього разу електродзвінок видав цілу строфу «Київського вальсу».
— Не квартира, а музикальна шкатулка, — озирнувся майор.
Квочка стояв блідий і переляканий. Почулись чиїсь кроки. Десь за стіною чотири рази ударив старовинний годинник. У сержанта пішов мороз поза шкірою. Прискорено забилося серце. Останнім зусиллям волі він примусив себе дихати так, як майор, — повільно й тихо. Двері прочинилися, і раптом до ніг Квочки упала золота смужка електросвітла.
— О, майор Ситорчук, — люб'язно посміхнулася Парфенона Микитівна, ставши на порозі. — Ви таки приїхали... Але, я бачу, не самі... Щось сталося?
— Нічого особливого. Я хотів би бачити Арнольда Івановича, — він пильно глянув їй в очі. Вона витримала цей погляд і, не кліпнувши, відповіла:
— Пробачте, але він тут більше не живе.
— Як? — цього разу довелося дивуватися майорові.
— Ми з ним розлучаємось. — Парфенона Микитівна посміхнулася, як реєстраторша в Палаці щастя. — Щоправда, не офіційно. Але він запевнив мене, що додому не повернеться...
— Але я бачу деякі його речі...
— Нолик… Пробачте, це я по-домашньому… Сила звички… Арнольд Іванович, — Парфенона Микитівна хвилювалася, силкуючись вичавити невимушену усмішку, — сказав, що збирається купити особняк або кооперативну квартиру... Це я порадила йому. У нас, знаєте, — посмішка з й уст щезла, — не складається спільне сімейне життя. Він ніяк не може зрозуміти, чого я хочу... У нас, виявляється, немає спільних інтересів. Я б вас запросила до господи, але... Я така розпатлана... Знаєте, вихідний... Одне слово, санітарний день, як на дверях крамниць пишуть...
«Артистка, — подумав про неї сержант Квочка, — оперна. Щойно співала, а тепер...»
Майор озирнувся й сердито зиркнув на Квочку, немов кажучи: «Давайте без цих образливих слів, сержанте».
— Тоді ми на секунду до вас, Парфеноно Микитівно. Нам би хотілося показати вам одну річ, але не тут, у коридорі...
— О, будь ласка, — знову посміхнулась вона. Квочка вдруге подумав про неї те саме, що й першого разу.
— Ви повинні взяти себе в руки і, дуже прошу вас, не втрачайте свідомості, — продовжував Ситорчук. — У нас багато справ. Нам ніколи.
— Я спробую, — мовила вона. Сержант розв'язав мішок і увімкнув у коридорі світло. На колишній голові доберман-пінчера, у його скляних очах, спалахнули два злих вогники.
— Проня, — сплеснула руками Парфенона Микитівна і закотила очі. Сержант підніс їй до носа ватку з нашатирним спиртом.
— Я більше не буду, — заспокоїла їх Парфенона Микитівна.
— Хто така Проня? — перепитав майор.
— Рідна сестра Цуцика. Вони були з Цуциком близнюки. Проня трохи старша. На декілька хвилин буквально...
— А мішок? Мішок не Арнольда Івановича?
— Ні, Арнольд Іванович тоді пішов з портфелем. Я саме мішок випрала...
Ситорчук робив вигляд, що він уважно слухає Парфенону Микитівну, а сам тим часом розглядав кімнату. Раптом його ніби паралізувало. Майор відчув, як у нього всередині щось охололо. Крізь мундир він відчув на собі чийсь гострий погляд. Він рвучко обернувся, але за спиною нікого не було. Та він не міг побороти свого збентеження. І тут його погляд упав на поліровану стінку серванта, що стояв у вітальні. Наче у тьмяному відображенні дзеркала, на стінці серванта чітко відбивалася тінь людини, яка сиділа у кріслі і не спускала з майора очей. Погляди їхні схрестилися. Майор відчув, що в нього, як і в Квочки, по спині пробігли мурашки.
— Вибачте, — звертаючись до Парфенони Микитівни, сказав майор Ситорчук. — Якщо повернеться Арнольд Іванович і матиме час, хай навідається до мене. Я для нього приберіг досить рідкісну книгу. На все добре!
Вони швидко вийшли. Повз них угору повільно поповз ліфт. У ньому їхав у спецівці і з перекинутими через плече мотками дроту електрик.
— Ви його бачили? — звернувся майор до сержанта Квочки аж на вулиці.
— Достеменно так! — відчеканив сержант. — Я зустрів його на серванті.
— Ви знову неточно висловлюєтесь, Квочко. З завтрашнього дня раджу вам взятись за український правопис. Загляньте і в словник наголосів. У вас, до речі, з цим теж негаразд. Ви кажете: сЕрвант, а треба — сервАнт.
Несподіваний запис
До директора онкологічного науково-дослідного інституту заслуженого хірурга республіки Григорія Петровича Полосуна майор Ситорчук вирішив навідатися сам. Думка ця спала йому в останню хвилину. Григорія Петровича, на превеликий жаль і здивування Ситорчука, вдома не було.
— Він на дачі, — відповіла дружина, яку спочатку майор Ситорчук прийняв за доньку. «Багато сучасних шлюбів і мене збивають з пантелику», — подумав майор і вирушив на дачу.
Професора Полосуна він застав з цеглиною і якимось незрозумілим предметом в руках, якого тупим аж ніяк не можна було назвати навіть після заключення медекспертизи.
— Кельма. Звичайна мулярська кельма, — пояснив професор. — Правильно слід називати «кельня». Слово німецького походження. Вперше зустрічається в рукописах на землях Північної Рейн-Вестфалії. Звідси, очевидячки, до нас перейшло.
— Чесно признатися, — посміхнувся майор, — саме цього я й не знав.
— Чого саме? — перепитав професор. — Кельні як предмета і для чого вона застосовується, чи її, так би мовити топонімічного походження?
— І того, й другого, — майор вийняв люльку з рота, щоб ще раз подарувати професорові свою чарівну посмішку.
— Свого часу письменник Достоєвський (ви, безперечно, про це знаєте) був і доктором наук.
Майор кивнув ствердно головою.
