— У мене з'явилася думка... Ти щойно її сам і підказав.

— А саме?

— Ти сказав: «Навіть жодного Аскольда...» Ти мене зрозумів?

— Починаю здогадуватись... Ти за кермом? — Роман Назаренко піднявся, підійшов до сейфа, вийняв звідти відкорковану пляшку, взяв дві чарочки.

— За кермом не п'ю!

— А я тебе за кермо й не саджаю — випий за столом...

— Стривай! Але ти знаєш моє правило... Ні на службі, ні на риболовлі...

— Ну що ж, у такому разі я грамів двадцять п'ять перехилю за того, хто за кермом. А то мене аж у піт кинуло...

— Я привіз тобі кілька фотографій, Ром! Аскольда Іщука. Розпитай своїх дозорців, чи ніхто з них не бачив ось цього хлопчину. Обличчя ж неординарне...

— Я це зроблю при тобі.

Він поставив пляшку в холодильник, заховав чарочки у сервант, натис на кнопку. Ввійшов молодий лейтенант.

— Захаре, — звернувся до нього Назаренко. — Хто там з прикордонників і митників вільний, хай забіжать на хвильку до мене.

— Слухаюсь...

— Почекай, давай почнемо з тебе... Ти ж у нас також належиш до спостережливих. Алекс, викладай свої репродукції!

Дубль розіклав на столі кілька фотографій.

— Ти не бачив цього обличчя?

— Бачив, Романе Івановичу!

— Де?

— Учора по телевізору!

— Тьху! По телевізору бачив і я... Мене цікавить, чи цей тип не перетинав нашої митниці?

— Я зараз покличу хлопців...

Капітан Дубль залишав начальника митної служби розчарований.

— Не вішай носа, Алексе, у мене є ще кілька змін — усіх перевірю... Коли що — подзвоню... О'кей?..

Надворі стояла типова для пізньої осені погода — дощ упереміж з лапатим снігом, пронизливий вітер. Капітан Дубль не терпів такої погоди поетів. Поетів він розумів: за такої сльоти тільки й сидіти біля каміна і снувати риму за римою, поки на кінчику твого золотого пера сидить маленький Бог і веде тебе в казковий світ метафор, несподіваних знахідок і образів.

Капітан стягнув рукавички й потер долоні. У квартирі було тепло й затишно. На душі йому враз потеплішало. Поставив на плиту чайник, щоб приготувати каву, сів і замислився...

Жодна установа в Києві не зафіксувала ніяких документів щодо перевтілення Аскольда Іщука в когось іншого. Не дуже збагатився він на факти й на станції «швидкої допомоги», де до 7 листопада працював медбратом Аскольд Іщук... Лейтенант Іван також не знайшов нічого: ні заповіту, ні виклику, ні копії запрошення на поїздку за кордон. Єдине, що він підтвердив, так це те, що мати справді писалася Яриною Антонівною, Антоновичем на честь діда й сина записала. Ще, правда, повідомив, що Ярина Антонівна родом з Житомирщини, з Коростишівського району. Спасибі й на тому...

«Поїхати чи зателефонувати? — гадав капітан. — Не може ж людина провалитися крізь землю... А Бела Мойсеївна — ох і лукава ж, подільська жартівниця! Хитрує, хитрує... Цікаво, хто за професією її син? Де він, у яких краях?..» Допив каву, усівся в крісло-качалку, потягнувся до телефону, набрав номер. Лейтенант Іван мовчав... «Це вже невдача», — скрушно зітхнув Дубль. З досвіду знав: тепер краще нікуди не дзвонити — не пощастить...

Зненацька телефон задзеленчав сам, капітана аж підкинуло з крісла до трубки.

— Сержант Ягідка... Щойно дзвонили з Борисполя, пане капітан. Один з митників, якому показали сьогодні фото, упізнав його... Ось тільки не затримав, каже, не мав права, бо документи в порядку... Та й потім, може, просто схожий? Хіба мало схожих людей на світі...

— Де той митник?

— Їде до нас, в управління.

— Сержанте, не в службу, а в дружбу... Страшенно перемерз... Ви ж знаєте, я такої погоди не витримую. Мені це гірше, ніж мороз. Алергія у мене, аж обличчя синє...

— Вам доставити його додому?

— Попросіть якомога лагідніше. Він не зобов'язаний, але я...

— Пане капітан, не хвилюйтесь. Чогось гарячого прихопити?..

— Дякую, у мене все є... Хіба що півбуханця хліба, якщо свіжий...

Дубль поклав трубку — і тут же знову вхопився за неї і набрав по коду Коростишів. Знайомий начальник міліції сидів, на щастя, на місці.

— А, капітан Дубль! Уважно слухаю вас...

— У мене прохання... Розумію, така погода... Але можна й по телефону. Зв'яжіться, будь ласка, зі Стрижавкою, поцікавтесь у секретаря сільради, чи не міняв чолов'яга на прізвище Аскольд Іщук документи. Я вдома, ви ж мій телефон знаєте...

— Ніяких проблем! Правда, телефони у нас... Але я зараз сам туди мотнуся, ще з учорашнього дня збираюся — справа є... Через годину зателефоную. — Начальник райвідділу поклав трубку.

Капітан підійшов до серванта, дістав з бару пляшку молдавського коньяку, дрібно порізав лимон, додав меду. У цукерницю насипав облущених горіхів... Потім подумав, вийняв з холодильника на кухні шмат сухої ковбаси, акуратно порізав на дерев'яній дощечці.

Раптом різко подзвонили у двері. «Хто б це міг бути? — здивувався капітан. — Для сержанта ще й ніби ранувато...» Пішов відчиняти. На порозі стояв молодий чоловік у формі працівника митної служби, із-за його плеча виглядав сержант Ягідка.

— Проходьте, — привітно запросив візитерів, — давайте знайомитися. Капітн Дубль!

— Я вас знаю, пане капітан. Якщо не заперечуватимете, я тут прихопив книжку... Про вас пишуть... Хотів би мати автограф.

— Ви мене поставили в незручне становище, — зніяковів Дубль. — Я ж не кінозірка, не футболіст... Скромна професія, скромні успіхи... До слави не звик...

— Будь ласка, — приклав митник книжку до грудей.

— У мене й ручки нема...

— Ось візьміть мою. Це вам за автограф...

— Хабар капітану міліції під час виконання службових обов'язків?

— Ну що ви, — почервонів молодий митник з дівочим обличчям і таким самим голосом. — Нам ручки дозволяється брати — багато ж пишемо... Ручок не вистачає... Як виняток... Якщо дають... А так абсолютно нічого!

— Це для мене новина: молода держава, виявляється, бідна й на авторучки... Що ж вам написати?.. А, може, після чарочки? Коли у вас зміна кінчається?

— Уже закінчилась.

— Тоді усе гаразд. Спочатку вип'ємо... Ви ж з вулиці... А до мене, може, як до поета, й натхнення тим часом прийде. Уперше ж книжку підписую... Чесне слово...

— Ви такий знаменитий — наш український Мегре...

— Ні, ви таки мастак... Такі компліменти... Ще два слова — і телефоную вашому начальнику: хай переводить вас до мене.

— Я б із задоволенням...

— А хто ж контрабанду виловлюватиме?

— Там є кому!

— Беріть ковбаску, лимон, закушуйте... Я тим часом чайник на плиту поставлю... Каву, чай?

— Якщо можна, каву.

— Можна все... А тепер розповідайте. У мене чайник із свистком, коли закипить — відгукнеться.

— Це трапилося у понеділок, о восьмій ранку... Напередодні я якраз телевізор дивився — у мене така звичка... Запам'ятовую обличчя й номери авто. Сам не знаю, як це виходить. Механічно фіксується. Колись так зорову пам'ять тренував, от і звичка залишилась... По телевізору я точно його бачив. Хоча й засумнівався... Усе з жарту почалося. Я поглянув на нього — і раптом випалив: «А це не вас часом міліція розшукує?» Гадав, розгубиться, видасть себе... А він так спокійно: «Мене... Тільки міліція розшукує якогось Аскольда Іщука. Ось і газета пише, я їх тут цілий десяток купив. Показуватиму родичам, хай і вони посміються, що в Україні живе моя копія... Не один же рябий собака на світі, чи не так?» Та так, відповідаю. Зиркнув на його дипломат, поцікавився: «Ікри нема?» «Якби й хотів, то де її тепер візьмеш? Може, вам газету з моїм портретом подарувати?» Ну ніби загіпнотизував мене. Прочитав прізвище, ім'я — навіть близько не схожі...

— Не пам'ятаєте прізвище?

— Не пригадую... Здається, якесь німецьке. Так, німецьке. У Франкфурт він летів...

— А квиток куди?

— От цього вам не скажу. Чи не до Америки часом... Точно, до Америки. Я ще й здивувався: прізвище німецьке, живе в Україні, вилітає до Америки, а сам схожий на єврея...