— Навпаки, — поправив капітан.
— Ну да, навпаки... Був Кольд... А він навіть поправляв однокласників, казав: «Кольт». Потім його називали «Гольд», дізнавшись, що його сусідку... Про те, що це його рідна бабуся, довго ніхто не знав... А тоді, дізнавшись, що бабушенцію прозивають «Голда», і його стали кликати «Голд». Кажуть, з єврейської — це золото. А інші — що довгий... Мати ж називала його Вадиком.
«Так ось звідки Вадим, — подумав капітан. — Кублеєві саме так він і відрекомендувався. Вадим Іщук. А я вже був запідозрив, що сищика водять за носа...»
— А як за документами, лейтенанте?
— За документами він Аскольд.
— По-батькові?..
— По-батькові... Здається, Ярина Антонівна... Так, Ярина Антонівна...
Капітан ледь не вибухнув:
— Я вас не розумію, лейтенанте... Ви що, почали заговорюватись? У карти переграли?
— То в мене така звичка, пане капітан, я люблю міркувати вголос... Мати — Ярина Антонівна... Це я згадую. Сина вона записала по імені свого батька... Тобто Аскольдового дідуся, по маминій лінії...
— Зрозуміло. Але чому Ярина, а не Ірина? Бела Мойсеївна...
— Бела Мойсеївна так її називала по-городському, а в паспорті у неї Ярина... Її у нас усі дуже любили, — лейтенант важко зітхнув, — і дорослі, й малі... Вона всім подобалася... Коли йшла з роботи, чоловіки з вікон випадали... — Лейтенант Іван ще раз важко зітхнув.
— Вам також вона подобалась?..
— А як ви здогадалися, пане капітан?
— Я не здогадався, я бачу.
— А кому вона могла не подобатися?..
— Це вплив Бели Мойсеївни — на запитання відповідати запитаннями?
— Та ні, мабуть, подільська звичка... Нав'язалося з вулиці...
— Я вас попрошу, лейтенанте: все-таки уточніть, як записано Аскольда, як його по-батькові, національність... Як писалася мати, національність... Втім, її національність мені уже не потрібна... І якщо можна — куди виїхав Аскольд: до Ізраїлю чи в Сполучені Штати?
— Якщо євреєм — то в Ізраїль, а якщо українцем — то в Сполучені Штати? Я вас правильно зрозумів? — наморщив м'ясисте чоло Іван.
— Приблизно... Ми вже третій день не можемо знайти ніяких його слідів. На Іщука Аскольда не відрито візи — ні в ізраїльському посольстві, ні в американському... Коли ви його останній раз бачили?..
— Тиждень тому. Сьогодні у нас 19 листопада... А я його зустрічав наступного дня... Так, наступного, це я точно пригадую. Вони поверталися з Белою Мойсеївною з кладовища. Я ще запитав: чого це ви порушили традицію — завжди їздите на цвинтар сьомого листопада, а цього року — восьмого?
— Де він працював? — перебив лейтенанта Дубль.
— На «швидкій допомозі». Називали його медбратом, а він страшенно ображався. Завжди хотів видаватися кращим, ніж був...
— А яким був?
— Якийсь озлоблений, мовчазний, відлюдькуватий... Завжди спідлоба на всіх дивився... Ріс фактично сам. Навіть Бела Мойсеївна не признавалася, що вона — його бабуся, казала — сусідка. Доглядала, правда. Говорила знайомим, що дитина з тієї сім'ї, в якій її переховували під час окупації. Євреї, мовляв, уміють бути вдячними.
— Квартира це чия? Ярини Іщук?..
— Ні, вона наймала... А потім син Бели Мойсеївни... пристроївся... А що, молода, гарна дівчина. Сільська — таку легко обдурити... На пам'ять начебто залишив їй кімнатку, постійну прописку і... Аскольдика...
— Вона написала перед смертю духівницю... ну, заповіт?.. Відвідайте іще раз Белу Мойсеївну, пошукайте в книгах, за картинами, в шухлядах... І зателефонуйте мені...
— Обов'язково, пане капітан!
— Дякую, лейтенанте. Ви загалом не дурний хлопець. А в дурня часто граєте?
— Траплялося. Влітку... Я без форми... Он під тією грушею. А Голда... Пробачте, Бела Мойсеївна побачила мене — ну й узяла на язик... А того дня їй хтось запустив у вікно вазон з квіткою... У вікні — грати... Горщик розбився, але осколки влетіли у відчинене вікно... Потім виявилося, що вазон з мого кабінету... Хто його вкрав і коли?..
— Дивіться, лейтенанте, а то колись і вас украдуть... І ще одне: ви маєте звичку не відповідати по рації... Мовляв, є дурніші, хай вони й підставляють свою голову під ніж чи під кулю...
— Ягідка накапав?
— Я вже казав вам і Белі Мойсеївні: тут запитання ставлю я. А цього разу моя порада вам: не кидайте тінь на міліцію... Ви вважаєте, що я можу підставляти свою голову під кулю, а ребро під «перо», а ви?
— Пробачте, пане капітан, я обіцяю вам... Тільки прошу, не подавайте рапорт начальнику... Я про все дізнаюсь, до дрібниць!
— З пам'яттю у вас гаразд?
— У мене гарна пам'ять...
Капітан тільки махнув рукою і сів в авто. Дорога до Борисполя випала слизька, тож їхав повільно. Ризикувати не хотілося, та й спішити нікуди. Капітан, міцно тримаючи кермо, розмірковував, видобувалися гіпотези, поступово виструнчувалися в одну лінію факти...
Макс Череватенко — судмедексперт і приятель — нічого конкретного не міг сказати щодо СНІДу, про його інкубаційний період. Летаргічний сон СНІДу (якщо можна так сказати) — чи є він? Якщо є, то чи прокидається він у зараженій людині? Через скільки? Чи зберігається у мертвому тілі? А якщо зберігається, то скільки? Чи живе у людини, скажімо, п'ять років? Або, наприклад, таке: чи може він передатись мертвому і певний час зберегти свою клінічну картину? А якщо зробити ін'єкцію за кілька годин чи хвилин до смерті? Чи приживеться мікроб у мертвому?.. Макс цього не знав. Макс думав. Макс розумів капітана Дубля...
Знайомі обриси аеропорту «Бориспіль» вималювались на тлі блакитного неба. Капітан зайшов до давнього знайомого — начальника митної служби майора Назаренка. Той привітно зустрів його, розрізав пачечку імпортних підсмажених горішків, запропонував кави. Капітан не відмовився.
— І швейцарський шоколад, — поклав начальник митної служби плитку в яскравій обгортці.
Капітан розламав, надкусив.
— Молочний, і теж з горішками... Якщо ти мене так балуватимеш — приїжджатиму через день...
— Ласкаво просимо! — картинно вклонився майор і поцікавився: — То що ж все-таки привело тебе цього разу до нас? Убивство скульптора?
— Ти не помилився.
— Я, до речі, регулярно дивлюсь телевізор. Отой тип, що показували, — убивця скульптора?
— Важко сказати. Макс сумнівається...
— Хто такий Макс?
— Я ж тебе минулого літа на риболовлі знайомив. У Яготині. Максим Череватенко.
— А, лікар? Пригадую. Товстий такий... А ля Бальзак.
— У тебе ж і пам'ять...
— Інших тут не тримають... То чому сумнівається Макс?
— Не бачить слідів боротьби перед смертю. Скульптор спокійно написав записку синові..
— А чим же ми тобі допоможемо? Віз на той світ ми, як сам знаєш, не видаємо і не перевіряємо — це функції Божії...
— Людина, яку ми розшукуємо і яку ти бачив учора по телевізору — Аскольд Іщук. Курортники із санаторію «Лель», що поруч з дачею скульптора Ковалевського, бачили його там у день смерті скульптора... Адресу, місце його роботи ми вже встановили. Виявилося, що він терміново виїхав за кордон — до Америки або до Ізраїлю...
— Він що — єврей?
— У паспорті пишеться українцем. Батько нібито єврей, а мати — українка. Батько буцімто живе у США, а мати... Свою таємницю вона забрала з собою в могилу... Вона також повісилася, і так само, як і скульптор, 7 листопада. Тільки з різницею у п'ять років...
— М-да, й справді загадка. А яке відношення має мати цього, кого ви розшукуєте, до скульптора?
— Вона була однією з коханок скульптора...
— Він що, ловелас?
— І так, і ні. Дружив завжди з однією жінкою. З цією, що повісилась, зустрічався років з п'ять. Потім зустрів іншу, а ту кинув... Напередодні одруження.
— І та повісилась?
— Так! — Капітан нетерпляче зиркнув на годинника: — Мені потрібні дані, Ром!
— Я ж тобі вже казав: через Бориспіль у напрямку Ізраїлю чи США жоден Іщук за останні десять днів не піднявся у повітря. Навіть жодного Аскольда не траплялося. Що ти ще з мене хочеш?..
