— Ви зустрічалися сім'ями...

— О, звичайно! Під Новий рік... На Різдво... На іменини... На свята Великого Жовтня... Ну, тепер це свято не дуже відмічають. Цього року не бачились... Він усе, знаєте, на дачі... У нього тепер одні інтереси, у мене — інші. Та й моя дружина, знаєте, забороняє... Я хотів сказати, забороняла з ним зустрічатися...

— Чому?

— Боялась поганого впливу на мене... Ну, як вам делікатніше сказати, щоб ви зрозуміли...

— Я вже зрозумів, — кивнув капітан. — Це делікатне питання пропустіть і розкажіть мені про його першу дружину.

— Першу? Та в нього тільки й була перша...

— От про неї і розкажіть.

— Це довга історія... Але я спробую коротко... Виросла вона в селі... Як вам пояснити простіше?.. Українською пуританкою була: вірила в кохання до гробової дошки, у вірність подружжя, класичну, чесну сім'ю... У нашому колі це сприймалося... Ну як вам сказати? Дещо іронічно... Вона належала до «білих ворон»: гарна, чесна і до безтями закохана в Рафаеля... Любила самотність і — його. Одружившись... Ні, брешу, ще перед одруженням взяла з нього слово, що він ніколи її не зрадить... Сама належала, здається, до Союзу Українок. Патріотка. Одне слово, щира українка. Любила релігійні та народні свята. Як тільки чула російську мову серед нас, демонстративно залишала товариство. Казала, що ці, даруйте, чінгісханівські зайди занесли нам московські матюки, «тикання» на старших, неповагу до батьків, пиятику, розклали наш інтелігентний, освічений народ... На цю тему краще з нею було не заводитися... Вона тоді уся спалахувала, як свічка... Надзвичайно освічена жінка, виховувала й сина в українському дусі. Була невдоволена, що Рафаель назвав його Рифом — просто обурювалась... Вона його називала по-своєму: Романом, Ромцьою... Здається, так і записала. Я, мабуть, не те щось кажу? Бачу, ви втратили інтерес до моєї розповіді...

— Ну що ви, що ви, продовжуйте...

— Так ось, їхня сімейна обітниця... Сміялися ми усі поза очі з цього, а Рафаель нітився. Але вона таки наполягла. Дав слово — дотримуй. Казала: хочеш зняти, отже, хочеш порушити дане мені слово... Дехто з наших дружин її вважав... ну, трохи того...

— Зрозуміло... Тільки ви не сказали, що то за обітниця...

— Та мені й тепер про це незручно говорити... Ви навіть не повірите, я про таке зроду не чув... Вона казала, що це наша національна традиція... Одне слово, петля вірності... Ви чули коли-небудь про таку?

— Не чув, — щиро признався капітан.

— І я не чув. А Ярина, коли вони розписалися з Рафом, повісила у спальні петлю. Над ліжком. Звичайну петлю... По очах бачу, не розумієте, що то за петля...

Капітан удав, що й справді не розуміє, хоч йому аж подих перехопило.

— Петля як петля, — знизав плечима Поліщук, — призначення її відоме. Хто кого зрадить — той вішається. «Поклянись!» — сказала вона йому. Він поклявся. «Я зраджу — повішусь... Ти зрадиш — повісишся ти. Чи не певний в собі? Боїшся...» Ну а який чоловік признається в боягузтві, та ще перед своєю дружиною? Ніякий. Отож він і поклявся. Сам мені розповідав. Петля так і висіла в їхній квартирі. Років з п'ятнадцять. Не менше... Ну, ви, напевне, знаєте, що він був закомплексований на вождеві світового пролетаріату, одержав за пам'ятники не одну премію. Жив у розкоші... А вона жила досить скромно. Носила класичну зачіску — заплетену назад косу... З першого погляду видно, що українка... На плечах квітчаста хустка, гарна постава, бюст, статура хрестоматійної жінки. Хоч бери і на обкладинку журналу «Україна» фотографуй. Він любив таких жіночок. Казав: «Такі рідко зраджують!» Працював він тоді над композицією «Ленін і Крупська». Халтура, безперечно. Але... але... Заради грошей, автомашини, дачі свідомо на цю халтуру йшов... І він запросив на натуру студентку з Інституту культури... Дружина бачила її, не ревнувала. Нічого не казала. Вірила йому. Петля вірності висіла собі спокійно над їхніми головами. Напередодні Великого Жовтня він якраз одержав свою чергову премію — Ленінську... Самі розумієте, 6 листопада гульнув...

Поліщук витер руки об поли фартуха, винувато зиркнув на капітана. А Дублеві так і кортіло докинути: «Як оце ти зараз гуляєш»...

— Гуляв до ранку... — по паузі продовжив Поліщук. — Уранці прийшла Ярина... Це його дружину так звали: Ярина... Майстерню він не зачинив — чи то п'яний був, чи то вірив, що дружина не стежить за ним... Вона й справді не стежила, вважала це нижче своєї гідності... Одне слово, застала вона його з натурницею в досить пікантній позі... І вранці, 7 листопада, на день його народження — він саме 7 листопада народився — піднесла йому подарунок на іменини... Свою смерть... От, здається, і все... Тепер і він у свій день народження повісився... Він таки був романтиком і трохи диваком... Але щоб 7 листопада... Чи совість заїла?.. Чи сумління пробудилося?.. Та це, власне, одне й те ж. То я так, до слова... Важко сказати... А що, капітане, щось не так?..

— Ви сказали, що за їхньою обітницею мав повіситися той, хто зрадив. Я правильно вас зрозумів?..

— Правильно. Так говорили... Але повісилась вона... Кажуть, не витримала. Для неї зрада коханої людини — все одно, що смерть...

— Це так гадаєте ви, чи...

— Так пояснював він, Рафаель. Після того ніяк не міг одружитися... Хоча жінку мав. Також гарненьку. Дещо легковажнішу, правда. Якщо не сказати — легковажну... Але кохав її. Здається, по-справжньому... Вона чудово грала свою роль... Вловлювала усі його примхи, дивацтва. Швидко вивчила їх і зорієнтувалась. Рідкісного розуму жінка... Він довго їй голову морочив і, бач, так і не розписався...

— Ви не знаєте її імені, прізвища? Де живе?

— Тут я нічим не можу вам зарадити, капітане. Вона, здається, згодом спилась, а він продовжував її любити... Намагався виховувати... Та Макаренка з нього не вийшло... Я так і не знаю, чим скінчилась їхня дружба... У вас до мене все, капітане? Якщо все, — він почув за дверима п'яний спів колег і заспішив, — то ви мені пробачте... Де мене знайти, ви вже знаєте. Я до ваших послуг. Але, з вашого дозволу, іншим разом...

— Дякую вам, пане Герман... Велике вам спасибі і теж пробачте...

— Я вам чимось допоміг?

— Гадаю, що так...

— Якщо це не службова таємниця, я хотів би...

— Настане час, і ви, пане Герман, про все дізнаєтесь. Ще раз дякую. На все добре! Бажаю вам творчих успіхів! — Капітан енергійно потиснув скульпторові руку.

Герман Поліщук підозріло глянув на нього і, здається, у словах «Бажаю вам творчих успіхів!» не відчув іронії, заспокоївся. По той бік дверей недружними голосами завели «Де ж ти, хмелю...»

Панчука-молодшого капітан Дубль знайшов у редакційній курильні. Риф помітив його одразу й хутко тицьнув цигарку під кран, з якого, видно, постійно текла вода. Кинув недопалок до урни...

— Вітаю, капітане! Я до ваших послуг. Судячи з вашого сяючого обличчя, ви вже виграли ящик коньяку?.. Чи не так, капітане?

— До коньяку ще далеко, Рифе. Але дещо я вже знайшов...

— Ви ще й досі сумніваєтесь...

— Сумнівається Макс...

— А, цей флегматичний судмедексперт... А ля Бальзак з ланцетом у руках... і з черевцем, що нависає над паском?..

— Так, він не вірить, що вашого батька вбили...

— А ви, капітане?

— Я також. Боюсь, що доведеться мені купувати ящик коньяку для Макса...

— А я боюсь, що ви цього разу помиляєтесь, капітане Дубль, або розігруєте мене, маючи уже щось на оці.

— Я не можу зрозуміти, звідки все-таки у вас така впевненість, Рифе? Ви про вбивство батька говорите так, ніби були при цьому присутні...

— Ви сказали цікаве слово: «присутні»... А я все чекав фрази «ви брали в цьому участь»...

— Не треба іронізувати, Рифе, — жестом зупинив його Дубль. — Маю до вас кілька запитань... Перше, чому ви мені не все доказуєте, а тільки подаєте факти маленькими дозами? Я б сказав факти у кредит...