— Але Галі зараз двадцять років, — заперечив лейтенант

— Ви впевнені? — Майор повернувся і глянув прямо в карі очі свого юного колеги.

— Абсолютно впевнений, — відчеканив Фостиков. — Я тримав у своїх руках її паспорт...

— У міліції теж могли помилитися, хоча це й рідко трапляється... А втім, хто зна, може, це буде перша в моєму житті таємниця, яку я так і не розгадаю. — Ситорчук хотів було підвестися, але не зміг. «Невже здають ноги? — подумав він. — Воно й не дивно, адже стільки попоходив!» Він глянув на лейтенанта, але той теж сидів, як турецький падишах під балдахином.

— Вставайте, лейтенанте, — наказав Ситорчук.

— Але я не можу, товаришу майор. Лавочка пофарбована...

Ситорчук кинув погляд через плече і тільки тепер побачив великий шмат білого паперу, на якому червоними літерами хтось вивів застережливий напис.

— Тепер я, як ніхто, розумію геніїв під час великих винаходів, — промовив він. — Неуважність — їхній вічний супутник. — Із силою відірвався від швидкосохнучої фарби.

Аерофлотівське кафе «Гелікоптер», куди майор Ситорчук зайшов, було напівпорожнє. Тільки у віддаленому куточку стояла висока грудаста блондинка і їла виноград, запиваючи кавою. З її зовнішності було видно, що вона когось із нетерпінням чекала, нервово обриваючи виноградне гроно, і, здається, не пережовуючи, ковтала. Майор відвернувся.

«Отут і я вип'ю», — подумав він, підійшов до чистого столика і, глянувши на офіціантку, яка була ширша, ніж вища, лагідно сказав:

— Красуне, будь ласка, чашку кави.

— Щойно прийшов — і вже подавай йому каву, — пропливла повз нього офіціантка, як айсберг у тропіках: вигляд холодний, але паруючий...

— Я дуже поспішаю, — мовив Ситорчук тоном директора тресту їдалень та ресторанів. Офіціантка зупинилась, допитливо глянула на його спортивного крою фігуру і промовила все тим же голосом:

— Усі поспішають...

— У мене багато роботи, — додав майор тим же тоном, який йому самому не сподобався.

— А в кого її мало? Ти думаєш, у мене мало?

Майор ні про що не думав. У цей час його голова, як і шлунок, відчували деяку порожнечу, а по-іншомовному — вакуум.

— Поки ви говорите, — ледь стримував себе Ситорчук, — уже б можна було не те що каву, борошно змолоти...

— У нас кава розчинна. Одесько-кишинівського розсипу...

Ситорчук повернувся й рушив до виходу. «Зіпсований настрій — зіпсований апетит», — виник у нього в голові ще один афоризм.

— Отак завжди: замовляють, а тоді тікають. Тільки голову морочать. Алкоголіки, — долинули до нього останні слова офіціантки.

При виході з аеропорту Ситорчук зустрів Квочку.

— Ви відвезли собачу голову до ветлікарні? Що показала експертиза? — запитав майор.

— Нічого не показала, товаришу майоре, — відрапортував сержант. — Сказу в собаки не було. Голову відтяли даремно. Так сказав лікар. Знайшовся хазяїн голови...

— Чиєї голови? — механічно перепитав Ситорчук, думаючи про щось інше...

— Собачої, товаришу майоре.

— Квочко, скільки я вас учив: будуйте фрази точно і правильно. Ви хочете сказати, що знайшовся чоловік, у якого викрали торбу з собачою головою?

— Так, — кивнув головою сержант. — Він сьогодні вранці прилетів з району. Ви вгадали...

«Я ніколи не вгадую, а мислю», — хотілося сказати майорові, але він сказав зовсім інше:

— А що ще нового?

— Нічого, — відповів сміливо Квочка.

Оскільки майор Ситорчук був без мундира, сержант собі насмілився задати питання:

— А у вас?

— Погані справи.

— Чому? ГіпотЕза не сходиться?

— По-перше, не гіпотЕза, а гіпОтеза, а по-друге, ваша подруга, офіціантка Маша, зіпсувала мені настрій...

— Це тому, що без форми, товаришу майор. Треба завжди ходити у формі... Тоді повний порядок і повага. Маша поважає мундири.

— М-да! — промовив своє улюблене слово майор і, прямуючи до автомашини, наказав: — Ви от що, сержанте. Негайно встановіть, за яким столиком у ресторані сидів професор Шлапаківський. Накажіть, хай на той стіл поставлять табличку «Замовлено». Стола бажано обгородити з чотирьох боків вірьовкою, щоб ніхто з безграмотних відвідувачів не сів. Поставте до відома директора ресторану. Стіл ретельно обстежте...

— Єсть, товаришу майор!

— Ще не все.. Знайдете найменший предмет, хай на перший погляд навіть нічого не вартий, — замініть його ідентичним...

— Яким-яким, товаришу майор?

— Ідентичним, як сучасні критики пишуть, тобто подібним. Тепер ви мене зрозуміли?

— Достем...

— Тоді... — Майор задумався. — У вас своя людина у ресторані є?

Квочка ствердно кивнув головою, мовляв, аякже. На кожній зміні...

— Доручіть їй не спускати очей з відвідувача, який за будь-яку ціну захоче сісти тільки за цей столик.

— А якщо той запропонує червінця?

— Хай дозволить і особливу увагу зверне на його руки. Коли він шукатиме той предмет, що знайшли уже ви, сержанте...

— Але я...

— Не знайшли, так знайдете... Я гадаю, знайдете, хоч моя додаткова версія може бути й помилковою. Як тільки він витягне підмінений вами предмет, нехай негайно зателефонують мені. Все.. Знайдете предмет і негайно до мене... Це, здається, моє останнє доручення.

Сержант Квочка, повертаючись з аеропорту, сяяв, як начищені ґудзики на мундирі лейтенанта Фостикова... Ще б пак! Адже він повертався не з порожніми руками. У його кулаці лежала міцно затиснута копійчана монета.

— Ось ідентичний предмет, — промовив зі смаком Квочка, який не менше цифр полюбляв малознайомі, іншомовного походження слова, і розтулив трохи спітнілу долоню. — Знайшов.

— Де саме?

— У ресторані, товаришу майор...

Лейтенант іронічно посміхнувся.

— Сміється той, хто сміється останнім. Ці слова, здається, сказали ви, товаришу майор? — звернувся Квочка до шефа.

— Так, — відповів майор. — Я вживаю їх частіше, ніж каву-глясе. — Він зважив монету в руці й упевнено промовив: — Ви її знайшли під тим столиком, що я вам порадив.

— Так.

— Це не та монета, сержанте.

— Не може бути, — настовбурчилися вуса у Квочки.

— Може. Подивіться у своїх кишенях, чи немає такої ж...

Сержант вивернув кишеню. В одній не було нічого. Він поліз до другої і. ледь не остовпів — другу кишеню у нього хтось делікатно вирізав.

— Боже! — тільки й мовив сержант і підняв очі до стелі.

— Тільки не в цьому кабінеті, — застеріг його майор. — Тут ікон немає.

— Якби, товаришу майор, я не переодягся в цивільне... цього б не сталося... Форму поважають...

— М-да! — пихнув люлькою майор, і з неї посипалися іскри. — Значить, у вас було тільки дві копійчані монети...

— Дві, товаришу майор... Ось ця і... друга...

— І ту, другу, викрали у вас разом з кишенею?..

— Ні, товаришу майор... Мені соромно признатися, але... Надворі сьогодні так пече... Гудуть в аеропорту над липами бджоли...

— Господи! — з інтонацією в голосі, яка не залишала сумнівів щодо його атеїстичних переконань, вигукнув майор. — Ви опустили справжню монету в автомат з газ-водою. Точніше, справжню привезли мені, а фальшиву опустили?..

— Достеменно так, товаришу майор. Я й сам тепер здогадався. А тоді... не міг відрізнити, яка з них справжня, а яка фальшива.

— Але хоч пам'ятаєте, в якому автоматі ви пили воду?

— Достеменно пам'ятаю.

— Ну, Квочко, аби не ваша безвідповідальність, тієї монети нам би вже не бачити.. Негайно сідайте на свій К-750 — і в аеропорт... Закрийте той автомат, розберіть, випотрошіть, робіть з ним що завгодно, але щоб монета мені була... Поїдете разом з лейтенантом...

— Ви б нам лупУ, товаришу майор...

— Не лупУ, а лУпу. Учіть граматику, Квочко, і не доводьте мене до мікроінфарктів...

Коли лейтенант Фостиков і сержант Квочка висипали на стіл цілий мішечок монет, майор безпомилково взяв з купи саме ту, яку шукав...