— Капітане, — безцеремонно перебив його Кублей. — Спочатку автомобіль, а потім слова. Бо в дорозі усяке може трапитися... Жаль, що ви не у формі. На форму ще зупиняються легкові авто. А на таку, як у мене... Тільки таксі.

— Не переживайте. У нас в автомобілі й форма є.

— Тоді поїхали. Тільки покличте, будь ласка, Ягідку. Не можу я сам, такий маленький, тягти дві великі валізи...

— Додайте: з горілкою та ікрою, — гмукнув капітан. Кублей промовчав.

Капітан Дубль, який горів від нетерпіння почути Кублеєву розповідь, задовольняв усі примхи нахабнуватого сищика, тільки бурчав при цьому:

— Ну й нахаба ж ви, Кублей!

— Не забувайте, капітане, при цьому додавати: Йосипе Віссаріоновичу...

— Гаразд, гаразд. Я хотів би сісти з вами поруч.

— Мені сьогодні випало подвійне щастя, яке так рідко трапляється у моєму житті. По-перше, їду відпочивати в Болгарію...

— Додайте: за рахунок ревнивих дружин...

— Не зовсім так, капітане... Цього разу за рахунок людини, яка розшукувала вбивцю. А друга половинка цього щастя — мене везе в аеропорт сам капітан Дубль! Ви знаєте, я почуваю себе фельдмаршалом.

— Кожний фельдфебель, як свідчить історія, почував себе фельдмаршалом...

— Можливо, капітане. Але ви не замислювалися, чому? Вам і це потрібно знати... Внутрішній світ людини — перша справа для справжнього сищика. Збагатити вас, капітане?

— Що ж, валяйте, Кублею. — Дубль удавано байдуже глянув у вікно.

Ягідка якраз виїжджав на проспект Перемоги, аби піднятися бульваром Шевченка, перетнути Хрещатик і бульваром Лесі Українки лягти на курс Київ — Бориспіль.

— Але за умови... Скажіть, ви часто проводжаєте свого генерала у відпустку чи у відрядження?

— Інколи мені випадає така честь, — знизав плечима Дубль.

— Сьогодні, капітане, вам випала честь проводжати мене... Ягідка мені шепнув, що ви навіть на генерала Ситорчука не звернули уваги. Так мчали до мене, що ледь колеса у міліцейського автомобіля не повідлітали. Кублей — це вам не якийсь там міліцейський генерал... Я розумію, вам кортить швидше про все дізнатися. Але ж ви знаєте, я природжений терорист із садистським ухилом. Я люблю жертву мучити... А потім, кожний ставить перед собою певну мету, капітане... Ну, уявіть, я вам зараз усе розповім, а ви зі своїм темпераментом, про все дізнавшись, викидаєте Кублея на півдорозі до Борисполя...

— Пане Кублею...

— Ну, не викидаєте... Ви ж благородна людина... Просто пересаджуєте на попутку, одягнувши перед тим форму... А мені ж, плебеєві, так хочеться потрапити до зали патриціїв! Посидіти в депутатській кімнаті, випити чашечку кави, поглянути на себе у дзеркало, пройтися по пухких килимках... Он депутати з жовто-блакитними значками сидять і гадають: кого ж це сьогодні сам капітан Дубль проводжає до Болгарії?.. Чоловічок маленький на вигляд, миршавий, як ви кажете поза очі, а, видать, велика птиця...

— Ну ви й самокритичний... Але несправедливий...

— У чому ж моя несправедливість?..

— Я на вас «миршавий» кажу не поза очі, а у вічі, Кублею... Але ради Бога, не мучте... Горять же нервові клітини... Повірте, у моїй практиці такої цікавої справи ще ніби й не було...

— Все детально розповім, капітане. Але — у кімнаті українських лордів!

— А якщо не встигнете?

— Я спробую бути лаконічним, як Чехов[41]...

— А якщо нам хтось завадить?..

— Матимете шанс, капітане, провідати приватного сищика Кублея на «Золотих пісках» у Болгарії, побачите Варну, оксамитових дівчат і перезрілих скандинавок похилого віку, які подають себе за цнотливих шведок першого сорту.

— Перезрілих чи похилого?..

— Скандинавок похилого віку, які видають себе за перезрілих старих дів.

Капітан мовчки поклав руку на праве плече сержанта. Ягідка добре пам'ятав цей умовний сигнал: праве плече — натискуй на акселератор, ліве — скинь швидкість...

Подарований приватною американською фірмою німецький «Опель» не примусив себе чекати: рвонув уперед, притиснувся до асфальту лівої крайньої смуги, і дерева обабіч автостради тільки замиготіли...

Кублей повернув свою маленьку голівку до капітана і, неприємно дихнувши йому прямо в обличчя, нагадав:

— Я відлітаю в Болгарію, капітане, а не на небо... Покладіть ще раз руку на плече сержантові. Я не росіянин — і не люблю швидкої їзди...[42] Я тільки пам'ятаю російську поговірку: «Тихіше їдеш — у Болгарії будеш». А ще маю власну: швидше ідеш — на небо піднімешся. Запишіть, капітане, у вашій роботі знадобиться. Повісьте її перед носом Ягідки... Тільки прохання: не забудьте вказати авторство...

Кімната для депутатів, на щастя, була порожня. Капітан Дубль, якого зустрів сам начальник депутатської кімнати, від коньяку рішуче відмовився, а щодо кави — то, кинувши скоса погляд на Кублея, промовчав. Начальник миттю розпорядився:

— Дві кави і пляшку мінеральної!

Кублей і капітан Дубль сіли в куточку під великим фікусом, подалі від сторонніх очей, якщо раптом такі з'являться.

— Розповідайте, будь ласка, — попрохав капітан голосом, який раптом здався йому чужим.

— Це трапилося 8 листопада. Поріг експрес-бюро «Приватний сищик Кублей і комісар Метре» переступив високий юнак з опуклими вилицями... Я лежав, як завжди, у своїй позі...

«Собачій», — вертілося на язику в капітана Дубля, але він, зрозуміло, промовчав.

— ... на рукаві правої руки, — уточнив Кублей, ніби вгадавши думку співрозмовника. — Кросівки, джинсові штани, тепла голуба куртка, замість шарфика на шиї пов'язана піонерським галстуком, по-піжонськи вовняна червона хустинка... Юнак, не питаючи дозволу, сів. Відчувалося, що хвилюється. «Ви сищик Кублей?» — дихнув на мене перегаром. «Я сищик Кублей, а комісар Метре поки що у Франції», — відповів йому. Він на мою репліку не звернув уваги. Тоді я, щоб показати йому, що я таки справжній сищик, кажу: «Шерше ля фам?» Він на мене лупатими очима глянув, лупнув двічі, а вже потім, як дійшло, закивав своєю великою головою. Зняв рукавички, поклав переді мною на стіл, показуючи свої величезні, як у гусака лапи, тобто руки з вузлуватими пальцями. «Я шукаю убивцю моєї матері».

— Не зрозумів, — перебив його Дубль. — Матері, чи...

— Матері, сказав. Я й запитую його: «Коли ваша мати загинула?» «П'ять років тому, 7 листопада, її знайшли повішеною у себе в кімнаті». Може, вона сама повісилась? «Я не думаю, — відповів він. — Мама любила життя. Дала мені слово, що б у її житті не трапилося, вона поставить мене на ноги... Мені тоді виповнилося 13 років».

— Нічого не зрозумів. Давайте уточнимо: не п'ять, а десять років, і йому тоді було не 13, а 15, — заговорив капітан.

— Хто кому розповідає? — розгнівався Кублей. — І хто кому розповідав: він мені, чи вам?

— Він розповідав це й мені! — гарячкував капітан.

— Вам? Тепер моя черга дивуватися, — стенув плечима Кублей. — Ви ж його тільки розшукуєте. Даєте портрет... Нічого не розумію. Краще ви мене уважно слухайте, капітане, тут щось не те... Я його й питаю: «Ви когось підозрюєте у вбивстві вашої матері?» — «Так! Підозрюю, — відповів він. — Скульптора Ковалевського-Панчука... Петлю, на якій повісилась мама, саме він приніс у наш дім...»

Капітан Дубль затамував подих, а Кублей вів далі:

— «Якщо бути точним, петлю цю приніс у дім я, — сказав відвідувач. — Мені скульптор Ковалевський подарував німецьку вівчарку... У нього не знайшлося повідка і я взяв замість повідка оту злощасну петлю... Петля так і лишилась у нашій квартирі. Напередодні жовтневих свят мама поставила мене перед фактом: що вона збирається виходити заміж... За скульптора Ковалевського... Питала, чи я не буду заперечувати... Я, чесно кажучи, скульптора недолюблював. Трохи по-дитячому навіть ревнував. Мама ж його, здається, кохала по-справжньому. І я дав згоду. Ковалевський мав імпортний автомобіль, дачу-фортецю, моторний човен... Ми часто виїжджали на його човні на Дніпро, ловили на спінінг щук, окунів... Він мене в принципі ніколи не ображав. Одне слово, я погодився... Мама говорила, що 7 листопада відсвяткуємо потрійне свято: весілля, день народження Ковалевського і свято Жовтня. Напередодні мали розписуватись. Мама наполягала на цьому, хоч він казав, що печатка ще нікого не стримувала... Та все ж погодився. Але ні 5, ні 6 листопада він не прийшов... Шостого увечері мама вийшла з дому, її довго не було... Повернулася пізно, напідпитку. Співала, крутилася перед дзеркалом, а потім дуже плакала... Я її заспокоював, питав, що з нею... Вона відповідала, що я вже дорослий, усе зрозумію. Мовляв, хтось там, письменник Гайдар, чи що, у мої роки вже командував полком... Я тоді ні про що не здогадувався... А вранці 7 листопада я востаннє побачив її... у петлі... І тоді я поклявся знайти маминого вбивцю... Вона залишила записку»... Записки він мені не показав, — поспішно додав Кублей. — Гадаю, збрехав, коли сказав, що вона десь загубилася... Того ж дня я пішов слідами Ковалевського-Панчука. Я приїхав на дачу, несподівано помітив ваш «Опель» і стривожився: щось уже трапилося... Потім на ґанок вийшов син. У санаторії «Лель» мені сказали: «Ковалевський повісився. А он його син». Я обімлів. Це ж треба: 7 листопада покінчив життя самогубством, мабуть, совість заїла. Але чому аж через п'ять років?