— Я знаю: є третій ключ до вбивства, але ніяк не можу його знайти, — втомлено зітхнув хлопець.
— Що то може бути за ключ, Рифе? — обережно поцікавився Дубль. співчуваючи юнакові і водночас прислухаючись до зміни його настрою.
— У вигляді духівниці, капітане. Заповіту тобто...
— Чому ви певні цього?.. А якщо батько не написав. Не встиг... Адже він не збирався помирати, навпаки — хотів одружитися. Звідки ж заповіт?
— Я уже його бачив... Він давно написаний, капітане... І згорнутий у трубочку... Ця паперова рурка має лежати в одній із цих книг, капітане. Але я вже перерив, здається, усі фоліанти, а духівниці нема... Її хтось забрав раніше за мене... Але для чого? Що вона дасть тому, хто її взяв?.. Заповіт написаний на моє ім'я. Ви мене розумієте, капітане?
Капітан його розумів. Тепер і він схилявся до думки, що смерть Ковалевського-Панчука — то таки вбивство... Але де ж і справді ключ до вбивства? Де його шукати? Де сам убивця? Хто він?
Розділ VI
Портрет уявного убивці, за словами жінки з санаторію «Лель», вийшов на славу.
— Точна копія, — запевнила Анастасія Іванівна. — Я його як живого бачу...
Наступного дня портрет показали по телебаченню у хроніці новин. І майже одразу посипалися повідомлення — дзвонили й на телебачення, і в міліцію, безпосередньо капітанові Дублю. Складалася типова картина, яка буває завжди після показу фотографій на телебаченні: одні запевняли, що бачили злочинця там і сям, аноніми зводили рахунки зі своїми знайомими чи намагалися допекти сусідам, називаючи їхні адреси...
Серед трьох десятків юнаків, з якими довелося зустрітися сержантові Ягідці, жоден під описи Анастасії Іванівни не підпадав.
І раптом — дзвінок. Голос знайомий, іронічний, єхидний...
— Я вас вітам, капітане, як кажуть у Польщі! Шукаєте вбивцю?.. А я щодо нього вже справу закінчив... Одержав «бабки» і завтра виїжджаю, капітане Дубль. Куди б ви думали?.. На відпочинок, за кордон! Ні, таки вільна і незалежна Україна і вчорашньому агенту кадебе щось таки дає... Коли це міг я, звичайний агент, фіскал, або, як ви кажете, сексот, потрапити у Варну, на «Златні п'ясци»?..
— Кублей?
— Власною персоною.
— Чорт би вас побрав, Кублею!..
— Ну-ну, тихіше на поворотах, капітане... Бачу, без мене вам у цій справі не розібратися.
— Що, знову замішана жінка?
— Як завжди, капітане, ви здогадливий... Але цього разу я вас маю розчарувати: і так, і ні. У нас, як мені пояснив сьогодні сержант Ягідка, і, якщо я його хоч трохи зрозумів, усе навпаки... Ви шукаєте жінку, а я шукав чоловіка... І що я знайшов?.. Ви не повірите, капітане Дубль... Ви там стоїте, я вас попрошу — сядьте... Сіли? Тепер візьміться за бильця вашого улюбленого крісла для роздумів...
— Не блазнюйте, Кублею, — стомлено зронив у трубку Дубль.
— Ви мені не відповіли: взялися за бильця чи ні?
— Та взявся, взявся...
— Прив'яжіть пояс... Підв'яжіться своєю петлею...
— Ідіть ви до біса, Кублею!..
— Мене, між іншим, звати Йосипом Віссаріоновичем і, на відміну від усіх вас, я свого імені не соромлюсь.
— Ви б ще назвали себе Ніною Андрєєвою[40].
— Поки що називайте мене Йосипом Віссаріоновичем... Я починаю прислухатися... Слухаю. Чому ж ви мовчите, капітане Дубль? Важко вимовити подвійний збіг в іменах з колишнім тезком? Ми з ним обидва диктатори. Тільки він великий тиран, а я, Кублей, маленький. А тепер слухаю, як ви називаєте мене моїм іменем.
— Йосипе Віссаріоновичу...
— А тепер додайте ще «будь ласка»...
— Чорти б вас забрали, Кублею! Ну, будь ласка...
— Без чортів і без «ну», капітане Дубль. Ви ж інтелігентний чоловік... Кажуть, пальці на ногах посипаєте французькою пудрою, не те, що завжди спітнілий приватний сищик Кублей, якого ноги годують. Завжди у милі, завжди, як хорт... І так усе життя — і за часів кадебе, і за часів вільної та незалежної...
— Я вас прошу!.. — урвався терпець у капітана.
— Ну гаразд, гаразд... Тільки тримайтесь, щоб головою стелю в кабінет Ситорчука не пробили. Не підскакуйте на місці. Той, кого ви шукаєте, прийшов до мене сам. Він розшукував убивцю своєї матері... І хто, ви гадаєте, убивця його матері?..
— Рафаель Ковалевський-Панчук? — байдужим тоном, сам собі дивуючись, спитав капітан.
— А ви здогадливий, капітане Дубль! Але мені пора, літак на Варну рівно через дві години... Справу я закрив, клієнт повністю зі мною розрахувався і залишився задоволений. Я йому сказав усього кілька слів: «Убивця вашої матері покінчив життя самогубством того ж самого дня, коли повісив вашу матір — 7 листопада».
— Що?! Ви з глузду з'їхали, Кублею... Цього не може бути!
— Я б сказав точніше, капітане Дубль: не я з глузду з'їхав...
І приватний детектив Кублей з Борщагівки поклав трубку.
Капітан зірвався з місця. Натис на кнопку, аж вказівний палець побілів.
— Слухаю вас, пане капітане!
— Ягідко, зв'яжіться негайно з Кублеєм! Його звати Йосип Віссаріонович...
— Я знаю, пане капітане.
— Він, очевидно, вдома. Скажіть, якщо він не жартує і справді летить до Варни, ми його підкинемо в аеропорт. Проведемо через депутатську кімнату, обійдемо митницю... Я знаю його. Він усе одно щось перевезе через кордон і там продасть за леви... Хай тільки скаже, куди й коли до нього під'їхати...
— Я миттю, пане капітане... Пробачте, слухаюсь, пане капітане!
— Давай, давай!
Капітан узявся за голову: що ж це виходить? Убивця заявляє сам на себе?.. Убивця звертається до приватного сищика, щоб знайшли його самого... Для чого?! Але чи не те ж саме вчинив Риф і зі мною? Адже й він наполягав на вбивстві... Звідси — один почерк...
— Кублей на дроті! — несподівано з'явився на порозі кабінету сержант Ягідка.
— Де саме?
— У кімнаті чергового...
— Що він сказав?
— Сказав, що можете спуститися донизу й розтрясти свій... гм... А ні — то прямо приїжджайте до експрес-бюро... У нього в запасі рівно година.
Капітан зв'язався з черговим по селектору:
— Покладіть, будь ласка, трубку міського телефону. Панові Кублею я зараз зателефоную сам... Так, я знаю його телефон, дякую.
Дубль, нервово сіпаючи диск апарата, набрав номер:
— Пан Кублей? Мені конче потрібно побачитися з вами.
— І провести в аеропорт? — лукаво уточнили в трубці.
— Так...
— Через депутатську кімнату?..
— Так...
— А як з митницею?..
— Я знаю, ви давній спекулянт... Скажіть хоч, що перевозите? Що тепер з наших товарів котується в Болгарії?..
— Скажу при зустрічі... Вас, я так зрозумів, не Болгарія ж цікавить? Я чекаю...
Нахабний Кублей поклав трубку. Він торжествував. Але торжествував і капітан Дубль... Йому й справді стало радісно на душі. Так, як він любив часто казати чиюсь фразу... Не знав тільки, чию. А може, в управлінні хтось вигадав: «Так радісно, ніби щойно знайшов труп». Чорні кримінальні жарти...
Розминувшись з автомашиною генерала, який саме повертався з обіду, капітан удав, що не помітив її, і це ж саме порадив зробити сержантові Ягідці. Автомобіль Ситорчука засигналив, але капітан наказав не звертати на те уваги.
— Нам ніколи. Ми нічого з тобою, сержанте, не бачили і нічого не чули... Вперед!.. На Борщагівку...
Кублей стояв у наполеонівській позі, щасливо посміхався. На ньому незграбно висів картатий костюм і на голові сиділа така ж кепочка-аеродром... Стояв на черевиках з високими, нещодавно підбитими каблуками і скидався на задерикуватого попелястого півня, що, знайшовши зерно, збирався поділитися ним з ближніми курками... Але за певну плату.
— Ви стовідсотковий денді, Кублею! Якби не контрабанда у двох валізах... — Капітан окинув оком чемодани під натуральну шкіру. — Вам, до речі, личив би дипломат голубого кольору, набитий зеленими купюрами...
