— Через десять! — уточнив капітан.

— Через п'ять! — відрубав Кублей.

— То у вас був не син Ковалевського? — спантеличено запитав Дубль.

— Звичайно, не син. Інший. Чимось подібний, але не він. Я й сказав йому наступного дня: «Убивця вашої матері повісився. Оце і все, про що я дізнався за цих три дні. Така ж версія і в капітана Дубля, і в судмедексперта Максима Череватенка...» Він, здається, зрадів... Перепитав, чи це точно. Я йому сказав, що у мене є свої люди в управлінні, що це така ж правда, як мене звати Кублей, а його Вадим...

— Вадим?

— Так, Вадим! — відповів Кублей. — Він мені сердечно подякував і попросив ще про одне: аби я точно перевірив: Ковалевський повісився сам, чи його повісили, бо дуже хоче, щоб убивцю таки розшукали... Ще спитав, скільки винен мені. Я назвав суму... Він запитав, у якій валюті і за яким курсом я хотів би одержати гроші...

— Ви, звичайно, сказали, що за найнижчим курсом і, звичайно, у валюті... — гмукнув Дубль.

— Зрозуміло! Інакше б мені не бачити, капітане, Болгарії...

— У чому ж конкретно полягало його прохання?..

— Я вже сказав: він хоче, щоб я знайшов вбивцю Ковалевського, якщо це можливо... За це він платить потрійну суму від прейскуранту. У доларах. За будь-який результат, але остаточний і достовірний...

Капітан замислився:

— Тепер я щось трохи починаю розуміти...

— Йому абсолютно однаково — це вбивство чи самогубство, аби тільки він знав правду... Ось і все, капітане. Ще запитання будуть?..

— Мені потрібна адреса Вадима... Як його прізвище?

— Іщук. Вадим Іщук, капітане. Адреса: Київ, вулиця Петропавлівська... А втім, ось його візитка, я вам її дарую. Якщо більше нема запитань, то я з вашого дозволу...

Дубль зиркнув на годинник:

— У вас ще море часу...

— Дуже щасливий, що сьогодні я не так швидко вам набрид, — лукаво примружився Кублей.

— Я вас уперше бачу пристойно одягненим, Кублею, і ви, здається, почали користуватися дезодорантом...

— А ви б мені порадили частіше митися, чи не так?

— Не гнівайтесь, Кублею. Самі ж бачите, я вам хочу тільки добра. Хочу, щоб ви стали кращим хоч у вільній і незалежній... Треба ж вам колись відмитися, ви ж стільки боролися проти її незалежності...

— Не раджу вам дратувати мене, капітане. У мене є й свої якісь міркування. Може, вони не збігаються з вашими, але я мовчу...

— Йосипе Віссаріоновичу, ради Бога...

— Ви, наскільки мені відомо, вважаєте смерть скульптора самогубством. Так?

— Припустимо, але звідки у вас така інформація, Кублею?

— Коли людина несподівано стає багатшою... Я не кажу — багатіє, просто стає багатшою. Так ось, вона може дозволити собі розширення своєї мережі... У мене ж досвід. Невже ви гадаєте, я не можу дозволити собі маленької розкоші мати хоча б одного свого агента у вашій конторі?..

— Ви його завербували, Кублею?..

— Ні, ми працюємо з ним за контрактом. Гадаю, це не зашкодить ні вам, ні мені. Адже, сподіваюся, ви переконалися, що ми служимо одній і тій же справі?

— Ваші припущення, Кублею?..

— Після потрійної ставки Іщука у мене закралася думка, якась така туманна думка... Але після вашого оголошення по телевізору, після того, як я побачив портрет того, кого ви підозрюєте в убивстві, я подумав: Іщук — убивця...

— Чому ж ви досі мовчали?

— Я до оголошення по телевізору не думав, що у вас раптом поміняються погляди на одну і ту ж справу. Тепер самогубство ви розглядаєте, як убивство. Після того, як я дізнався про це, мої сумніви розвіялися: Вадим Іщук повісив Ковалевського... Тепер я впевнений у цьому!

— Через п'ять років?

— Так, через п'ять... Він мене попросив розшукати убивцю матері — я убивцю розшукав...

— Хвилинку, Кублею... У вашій гіпотезі дещо не сходиться...

— Що саме?

— Ви знайшли убивцю мертвим дев'ятого листопада, так?

— Так.

— Убивця ж прийшов до вас із заявою і проханням восьмого, тобто уже після смерті Ковалевського! — майже вигукнув Дубль.

— Чорт забирай! — лайнувся Кублей. — Справді, не все сходиться. І все-таки, що ж звідси випливає?..

— А звідси випливає одне, Йосипе Віссаріоновичу: вбивця розшукує сам себе...

— Убивця розшукує убивцю?! — витріщився Кублей.

— Так, Кублею...

— Це щось нове... Принаймні у моїй практиці... Для чого це йому?

— Для певності! Адже ви самі казали, він готовий заплатити потрійну ціну за достовірність фактів. Він хоче знати правду. А правда його полягає в одному: йому потрібно знати, підозрюють його в убивстві чи ні... Якщо справа припиняється — йому назавжди гарантовано спокій. Він за свій спокій вам платить потрійну ціну.

Якщо ж ви іще подвоїте ціну, то він усе одно погодиться, аби тільки мати певність. Він хоче, аби ми з вами розглядали цю смерть саме як самогубство. Ось його мета...

— Бо в іншому випадку? — не зрозумів Кублей.

— В іншому випадку — він рватиме, як ви висловлюєтесь, кігті... Скажіть, Вадим перед вашим від'їздом не телефонував? Ви з ним після того, як одержали гонорар, не зустрічались?

— Він мені вчора дзвонив, — признався Кублей.

— Звідки?!

— Сказав, що з дому... Але це у мене одразу викликало підозру: мені здалося, що телефон міжміський...

— Що він сказав? Чим цікавився? — нетерпеливився капітан Дубль.

— Він повідомив, що бачив по телевізору фоторобот убивці Ковалевського.

— Не додав, що портрет убивці дещо схожий на нього?

— Він цього не уточнював. Чекав, очевидно, що це скажу я... Запитав тільки: «Так що, самогубство — уже не самогубство? А як же ваш платний агент, ваші достовірні факти?..» Я відповів йому, що для мене це така ж сама несподіванка, як і для нього, і що він не має ніякого права розмовляти зі мною таким тоном, я за хамство не одержував авансу... Іщук вибачився й сказав, що готовий, як ви й передбачали, капітане, ще раз подвоїти ціну, але тільки за точну інформацію. Я спитав, як з ним зв'язатися, на що він відповів: «Ніяк. Телефонуватиму сам. Прошу тримати мене в курсі усіх подій, я маю знати усе. Я маю знати, хто убив убивцю моєї матері... Ви мене зрозуміли?.. Вважайте, контракт продовжено... Незабаром вам вручать ще один аванс». І поклав трубку...

— І ви після цього ідете, Кублею, у відпустку?..

— Я вже сім років не відпочивав... Вам це число про щось говорить чи ні?

— Тільки те, що це — щасливе число... Я просив би вас, Кублею, відмінити відпустку...

— Я це зроблю лише за однієї умови, капітане...

— Я до ваших послуг!

— Якщо ви сьогодні спробуєте відмінити рейс до Варни. — Він рішуче підвівся, потиснув капітанові руку й додав: — Побажайте мені гарної погоди, трохи теплого моря і гарячих обіймів болгарських дівчат...

Капітан Дубль дивився на мокрі сліди від великих черевиків, що залишив після себе Кублей. Він, як завжди, вступав у калюжі і, як завжди, лаявся. Капітан Дубль дивився на сухий асфальт і думав: «Мокрі сліди від великих черевиків маленької людини на сухому асфальті...»

Катерина Дашкевич належала до старовинного українського аристократичного роду. Вродлива жінка строгих правил і міцних консервативних поглядів, вона викликала до себе повагу і нагадувала певний психологічний релікт, якого не вдалося зруйнувати навіть радянській владі. М'які, вишукані манери, літературна вимова, незвичайні звороти — все це витворювало імідж української інтелігентки, котра дивом збереглася на острівному регіоні Хрещатика. Образ доповнювала класична українська зачіска (принаймні саме так чомусь думав капітан Дубль): коса заплетена, закручена тугим вузлом на потилиці, та ще й пришпилена золотавою шпилькою з блакитним відливом аквамарина. Накинута на округлі плечі типово українська хустка надавала їй якоїсь особливої привабливості і, здається, впевненості. У неї все було мініатюрним: пальчики рук, самі руки, невеличке обличчя, до речі, дуже моложаве, живі зеленаві очиці, рівний, акуратно відточений носик над маленькими округлими устами...