— Що інша, то інша… Але й мені цікаво… У мене ще трохи часу є…

— Ви ліпше скажіть, чи нема у вас другої автомашини і гарного водія?

— А то чому?! Ноу проблем… І водій файний є. Моя донця… Дорою звати. То якщо треба, то вона й зараз приїде. Може, ще й будемо родичами. У мене файна донця. У Києві по телевізору виступала, то купу листів з України привезла. Чи то тому, що гарна, чи тому, що багата. Тепер хіба зрозумієш? То треба вдавати з себе бідну, щоб зрозуміти правду…

Пан Роман узяв телефон. У трубці щось затріщало. Озвався жіночий голос.

— То є ти, стара? А де Дора? То дай-но Дорі ту слухавку. Донцю… Хай!.. Хай!.. То ти нині що робиш? А не хочеш з файними хлопами сі зазнайомитися? А то чому? То я жартую. То є з України, їм тра показати Нью-Йорк… А то я відки знаю? Мо’, й Нью-Джерсі. Бруклін, Бронкс. Куди скажуть… У Даун-Тауні. Дім Дорченка… Так… То не запізнюйся. Пальне є?.. То добре. Тоді простуй сюди. Поїж, доню. Бо ті хлопи гуляти майстри… Мо’, не на цілу ніч, але до світання… Мамі скажи, що я дозволив. Най буде!

— Буде заміна, — пан Роман поклав трубку.

Вечоріло. Нью-Йорк спалахував світлом і справжнім життям. Чиновники залишали свої фірми, комп’ютерні системи, крісла, апарати, секретарок… А втім, секретарок, мабуть, не залишали… А тільки давали змогу переодягнутись, прийняти душ і запрошували на вечерю… Десь бурхливо оживала 42 стріт, яскраворекламний, як вогняний метеорит, Бродвей, осліплюючи вас своїми вогнями і несподіванками, перерізав по діагоналі Манхеттен. А тут, у Даун-Тауні, життя, навпаки, завмирало. Тихо спалахували вікна, загорялися вогнями — зеленими від зелених абажурів, які тут залюбки використовували, і темно-синіми від кольорових телевізорів. У тимчасовій квартирі Джима Пеленса сиділи в напівтемряві. Горів тільки нічничок, миготіла на шибках тінь. Вона то накульгувала, то присідала, то раптово схоплювалась. Ішов активний діалог. Щось накреслювалося, щось планувалося. Одна сторона того чекала з нетерпінням, друга — з острахом, третя думала: аби швидше…

Підкотило пошарпане «Шевроле». Автомобіль зупинився там, де хотілося капітану — між будинком і «Кадилаком». Так що з вікон квартири, де точилися суперечки, їх помітити не могли. Пан Роман потис «хлопам» правиці, вийшов до доньки і сказав:

— Парубки будуть з тобою. Дивись, поводься як слід… Що попросять — виконуй…

— Усе підряд?

— Но, но… Тільки не будь вар’яткою, — і попрощався.

Дора виявилася й справді приємною дівчиною. З добрим почуттям гумору, весела, життєрадісна. Кругленьке, як на божественній іконі, личко. Пухкенькі привабливі губки. Кирпатенький носик і найголовніше — вічно усміхнені і водночас спостережливі очі. Капітан навіть не роздивився, якого вони кольору. В автомашині було темно. Та й несподівано вийшла з квартири братія, яка їх цікавила. Спочатку здавалося, що вийшло двоє… Але, уважно придивившись, капітан помітив і Дмитра Палагнюка. Той тримався осторонь, бо, очевидно, мав завдання взагалі йти окремо. За вказаною адресою. З будинку він повернув праворуч. На вулиці зупинив таксі. Кульгавий з Циганом пішли ліворуч і сіли в автомобіль, який чекав їх у кінці кварталу.

«Отже, конспірація. Ми зі своїм "Кадилаком" мало не вскочили в халепу», — подумав капітан Дубль. Але Дора припаркувалася за всіма правилами. Її скромний старий «Шевроле» нічим не відрізнявся від інших машин. Якщо ж дивитися збоку, то він і взагалі не виділявся з припаркованого загалу. «Рушили через раз», як висловився капітан. Спочатку пішла «Тойота», в яку сіли Кульгавий з Циганом, потім промчала дама на «Форді», очевидно, останньої марки, бо автомобіль блищав ніби щойно з автосалону, тоді вже рушила своїм «Шевроле» й Дора.

За рогом повернули різко праворуч і покотили у протилежний від Даун-Тауна бік. У бік Іст-Рівера. За третім поворотом лягли на лівий курс, перетнули 42 стріт по Четвертій авеню і повільно посунули в напрямку Централ-парку. Не доїжджаючи до будинку-праски, розвернулися і, проїхавши ще кілька метрів, зупинилися недалеко від безрекламного, але не без слави «Жаблоту». Магазин ще працював. Неохайний, брудний, схожий на київські автомобільно-спортивні магазини. Від інших він відрізнявся тільки тим, що товарів у ньому було навалом і яких завгодно: від однодоларової колоди карт до автомобільного замка на педалі. Пахло мазутом, автомобільними дезодорантами, шампунем і людським пітним тілом. Десь угорі спокійно горлав гучномовець і, треба сказати, не без гумору:

«Пані і панове! Наші потенційні покупці! Наш супермаркет — це не філіал знаменитого одеського товчка. Але, милі пані, оберігайте свої сумочки з грішми. Достоповажні панове, тримайте свої кишені, як Радянський Союз свої кордони, на замку. Союз розпався, але Одеса живе… Живе, як наш нью-йоркський безсмертний "Жаблот" — найкращий супермаркет Манхеттена і його околиць. Відвідуйте наш "Жаблот"! Тільки у нас ви можете за безцінь придбати всі необхідні вам речі. Купили ви, дайте можливість купити іншому. Ви не в Одесі — товарів вистачить усім. Ми нічого не ховаємо у підсобках. Тільки те, що не вміщається на прилавках. Сенк’ю! І, як кажуть в Одесі, щиро дякуємо!»

Останні два слова патріот Одеси вимовив в оригіналі, і закінчив наостанок англійською.

За прилавками жваво торгували італійці, негри, греки і євреї. На дверях висів цілий список, якою мовою тут розмовляють. Українська стояла на третьому місці. «На рівні України!» — подумав капітан Дубль і, взявши Дору під руку, як свою давню знайому, роздивлявся товари, які його не цікавили. Але його цікавили бічні двері, в яких щезли Кульгавий і Циган.

— Що вам купити? — запитав капітан Дубль.

Дора посміхнулася:

— Ми в такі магазини й не заходимо.

— Я розумію. А ми заходимо.

— Я вас не хотіла образити… У вас робота, — вони розмовляли українською мовою, як і домовилися. Хоча капітан Дубль добре володів англійською і вивчав її не тільки самотужки.

— Я вас теж…

Раптом капітан прислухався. Замовк. Здогадлива Дора кивнула: «Я, мовляв, зрозуміла. Ні пари з вуст».

— Таня, привєт! — почув капітан російську мову. — Как ти жівйош? В Адесу не тянєт?

— Тянєт, Аркаша, тянєт… В прінципє можна жіть… Єслі би нє еті чорниє морди… Воруют усьо. Хуже, чем в нашей Адєсє… Как я іх нєнавіжу, Аркаша! А как ти? Всьо замкі продайош, часікі?

— Пєрєшол на корєйскіє телефони… Атлічна йдут. Беру па трі долара, спускаю па сєм… Оптом для украінцев даю па п’ять… Єхалі на какой-то свой Всемірний форум… Ти слихала а таком?.. Бралі на сувеніри.

— Пачєму у тєбя? Ти што, жівьош в іх діаспорє?

— Таня, раскрой своі красівиє чорниє глазкі… Ані же все патріоти… Ані любят сваю украінску мову…

— Аркаша, ша-а!.. Я знаю, што ти етім хочеш сказать: мой Жора вчера тоже поцепіл на дверях іхній язик… Гаварят, ані там харашо атносятся к євреям. Лучшє чєм в Маскве і, канєшна, Расіі… Скажу па секрету… У нас здєсь тоже двоє. Мой Жора сказал: «Таня, ти нікагда нє відєла жівих агєнтов кагебе… Я севодня тєбє пакажу…»

— Ані што, таргуют аружієм?..

— Каму ета нада. Ета тєбє што, Грузія, Єреван, Баку?.. Ані рєшілі прадавать яйца.

— Какіє яйца?

— Крашениє, канєшна. Ані дєлают украінскій сувенірний атдєл… Я нічєво нє панімаю… Їх вєздє навалам…

Несподівано Таня замовкла. До неї підійшов покупець. Став у чергу і капітан Дубль, мовчки подав італійський замок вартістю в чотири долари. Червоний з жовтим. Таня так само мовчки вибила чек, подала капітану.

— Сенк’ю, — навмисне підкреслено мовив Дубль. Став осторонь. Взяв у руки пачку автодезодорантів. Хотілося почути ще хоч кілька слів. Таня мовчки вибивала чеки. Капітан підійшов, поцікавився, як користуватися цими автомобільними дезодорантами:

— Аркаша, ти єво панімаєш?

— Да. Он спрашіваєт, как імі пользоваться і в какіх машінах прімєнять.