— Отже з ганебною бібліотекою покінчено. Хай їй чорт! Віднині переходжу на класиків. З них більшість — це живі й інтелігентні люди. Вони на провокаційні телефонні дзвінки й анонімки не здатні. А зараз, я вас прошу, розкажіть: як я опинився між небом і землею?

— Тільки не зараз, Арнольде Івановичу, — відповів майор.

Професор здивувався:

— Це що — державна таємниця?

— Ні, але так треба. Я згодом вам усе поясню. Дайте мені слово, що ви зробите так, як я вам скажу.

— Я вам даю його, молодий чоловіче. І, гадаю, дотримаю, коли, звичайно, не забуду... Через свій... о, бачте, а як ця хвороба називається, убийте, не пригадаю.

— Склероз, — підказав майор.

— Абсолютно правильно, колего. Ви робите успіхи...

— І останнє прохання, Арнольде Івановичу: довірте мені свій портфель з фейлетоном і грішми. Рівно о двадцять третій годині ви повинні повернутися додому. Рівно о двадцять третій. Ви запам'ятали?

— Але, шановний...

— Я все знаю, — скромно перебив його Ситорчук. — Це у ваших інтересах. Ви повинні поступитися своїми принципами...

На алеї саду показався доцент Скрупняк з величезною мискою яблук сорту «папіровка рання» і сержантом Квочкою під руку.

— Спасибі, але нам ніколи, — промовив майор і рушив до виходу, перехопивши у Квочки доцента Скрупняка, щоб уточнити єдину й останню деталь, яка його ще цікавила.

— Я вам дуже вдячний, — майор Ситорчук міцно потиснув руку Скрупняку. — Ви пролили цілий пучок світла на одну з найзатемненіших плям у цій справі, — закінчив майор і, взявшись за ручку хвіртки, раптом повернувся й гукнув:

— Арнольде Івановичу! А ви не хотіли б зустрітися зі своїм англійським колегою?

— Ким, ким? — насторожився професор.

— Містером Алланом Каллом.

— Пробачте, але я це ім'я чую вперше...

— Дивно, — стенув плечима майор і відчув, як земля під його ногами закрутилася з швидкістю 30,27 км/сек. — Але свого часу, — опанував себе майор, — у Швейцарії ви познайомилися з доктором, якого звати...

— Жан де Лямур.

— Ви не помиляєтесь, Арнольде Івановичу?

— Ніскільки. Сьогодні вранці ми з ним зустрічалися «На висоті».

— Він англієць?

— Якщо мене не зраджує пам'ять, він швидше швейцарський француз...

— Дякую, Арнольде Івановичу. Тепер мені абсолютно все ясно.

Пострілюючи вихлопною трубою та збиваючи з дерев гусінь струменем синюватого диму, Квоччин мотоцикл набрав швидкість й помчав назустріч вечірнім сутінкам, які поволі розвішувала над планетою чарівна липнева ніч, настояна на липовому цвітові, споришу і подорожниках.

Такого диму, що висів того вечора в кабінеті майора Ситорчука над сейфом, не пам'ятають навіть ветерани райвідділу. Тому, коли поріг переступив полковник Шикун, майор упізнав його тільки по ході.

Ситорчук помітно хвилювався й попихкував люлькою, як паровоз, — сержант Квочка, який при своїй безвідповідальності був настільки точний, що по ньому звіряли годинник на міській ратуші, у такий відповідальний момент спізнювався.

— Не інакше, як з Квочкою щось сталося, — першим порушив тишу й субординацію ще малодосвідчений лейтенант Фостиков.

— Не інакше, — не без іронії зауважив полковник Шикун. — А чого ви мовчите, товаришу майор?

— Я думаю, — випустив на волю чергове кільце диму Ситорчук. — Боюсь, що полетіла прокладка в циліндрі...

— Ну, гаразд, — сідаючи на місце майора Ситорчука, мовив полковник Шикун. — Здогади залишимо на потім. Доповідайте, що тут у вас сьогодні сталось і чому я про це дізнався від сторонніх людей, — не без докору закінчив полковник.

— Бачите, Іване Андрійовичу, — Ситорчук витяг люльку й заходився набивати її черговою порцією тютюну «Козацький характер». — Ця справа спочатку мені видалася такою дріб'язковою, що я не хотів турбувати вас. Тим більше у неділю...

— У нашій роботі нічого не буває дріб'язкового. Навіть недокурків, — кинув репліку полковник Шикун.

Та майор Ситорчук удав, що не почув, і вів далі:

— Ця, на перший погляд, банальна історійка згодом перетворилася в таку карколомну й заплутану, що якби не формула з теорії відносності, нам би її за день не розв'язати. Все почалося з того, що професор Шлапаківський замовив у книгарні «Фоліант» масу книг наших живих класиків, — майор на мить зупинився. — Подайте, лейтенанте, товаришеві полковнику список замовленої літератури, — звернувся Ситорчук до Фостикова.

Поки полковник Шикун уважно вивчав список, майор устиг припалити свою люльку від запальнички харківського виробництва.

— Такий несподіваний поворот, признаюся, страшенно занепокоїв нас. Черговому літературному скандалові не минути, гадали ми. Усім відома так звана «ганебна» бібліотека професора Шлапаківського, і раптом — у ній найкращі книги. Парадокс! Паралельно з тим, на день раніше, сталася й інша подія — з в'язниці втік відомий плагіатор чужих думок та ідей Сіроштан, він же поет Артур і мандрівний оперний співак Толя Жванчик. Зі слів водія таксі 24-48 мені легко вдалося встановити, що Сіроштан, висловлюючись морською термінологією, кинув якір у дівиці легкої поведінки, відомої дармоїдки Соні Білобрисової. Ця особа належить до числа тих, про яких у народі кажуть, що за тридцять срібних і рідного батька продасть.

Сіроштаном і Білобрисовою я планував зайнятися завтра. Мені потрібно було негайно зустрітися з професором Шлапаківським і вияснити, чому він раптом зрадив свою звичку — перестав збирати для своєї бібліотеки найгірші книжки року і перейшов на класиків. Але професор несподівано для нас, а також, як вияснилося, і для себе щез. Не знайшли ми його ні вдома, ні в бані, куди нас всіх посилала Парфенона Микитівна. Опинився він, як згодом я дізнався, аж у Будапешті.

А тут ще Квочка приносить у рюкзаку собачу голову, яка схожа на професорового Цуцика більше, ніж Цуцик сам на себе. Це нас ледве не збиває на хибний шлях...

— Що це за голова? — перервав його полковник Шикун.

— Голова — річ чисто випадкова, — афористично відповів майор. — До нашої справи вона мала дуже віддалене відношення. Її поцупив Сіроштан у якогось дядька, який віз голову у ветлікарню на аналіз. Сіроштан гадав, що то рюкзак Шлапаківського, і викрав. Це нам дало можливість схопитися за голову й вийти на правильний шлях.

— Що цікавило Сіроштана у професорському рюкзакові?

— Дві речі: власна фотокартка Сіроштана і фейлетон, у якому, звертаючись до письменників, Шлапаківський писав: «Стережіться Сіроштанів!» — Люлька раптом погасла. Полковник заплющив очі. Майор тим часом вів далі: — Ідентичність цієї голови з головою Цуцика привела нас на квартиру професора Шлапаківського. І тут виявилося, що безвідповідальність Квочки несподівано стає тією зв'язуючою ланкою, якої нам так бракувало в ланцюгу: у квартирі Шлапаківського я раптом помічаю канни й виноград. Це мені сказало більше, ніж Голубей сказав Квочці. — Майор зробив паузу, щоб перехопити трохи свіжого повітря. — У кожного є свій стиль, свій почерк і свої звички — сателіти. Такі звички інколи супроводжують людину все життя, як риби-лоцмани акул. Бо життя, як сказав Аміель, є не що інше, як тканина із звичок. Така звичка-сателіт є і в Сіроштана — це канни й виноград. Він не може її позбутися, як злочинець відбитків пальців чи татуювання.

— Коротше, будь ласка, — перебив Ситорчука полковник.

— Коротше, йдучи до своєї чергової жертви, Сіроштан завжди купує канни й виноград. Він у них вірить, як стара діва у гороскоп. Канни й виноград — ключ Сіроштана до жіночих сердець, а для нас, криміналістів, — візитна карточка. Він чудово співає і своїм співом зачаровує коханок, як сирени Одіссея...

— Давайте без порівнянь, — полковник трохи недолюблював майора Ситорчука, як це часто буває, коли підлеглий викладає думки трохи закучерявлено, часто козиряючи набором образів і цитат.

— З собачою головою все зрозуміло: вона відпадає. Квочка йде по сліду дядька і втрачає Сіроштанів слід. Хто грабує касу, та ще в який спосіб? Сіроштан, товаришу полковник.