— А якщо спробувати пригадати? Невже ніколи не зустрічалися з ним?
— Перед моїми очима проходить стільки людей. Я майже ніколи на них не дивлюсь. Я здебільшого бачу їхні руки. Така професійна звичка...
— Цього разу, — майор повернув голову і випустив убік клубок сизуватого диму, — цього разу було навпаки: ви рук його якраз не бачили, а от обличчя...
— Він! — раптом скрикнула касирка голосніше, ніж треба було, і з переляку затулила рота пухкенькими, з ямочками, пальцями та довгими лакованими, як чобітки нігтями, тільки протилежного кольору. — Це він. Я відразу його впізнала...
— Ну, я б не сказав, що так одразу, — усміхнувся Ситорчук. — Але не в цьому суть. Скажіть, коли він забіг до вас у касу, що ви йому сказали?
Касирка підвелася, зачинила віконечко каси й почала, не поспішаючи, свою розповідь. Майор слухав уважно, як учитель ученицю, яка, визубривши урок, поспішала негайно його викласти й боялася, щоб ніхто її не збив.
— Гм, гм, — майор похитував у такт її словам головою, а коли вона закінчила, пройшовся по касі. Потім зупинився біля столу, витяг шухляду і, не дивлячись ні на кого, почав перебирати гроші та авіаквитки.
— Що ви робите? — перелякалась раптом касирка.
— Не здіймайте галасу. Я проводжу так званий слідчий експеримент. Опікшись на молоці, ви тепер дуєте на холодну воду. Це завжди так. — Ситорчук зачинив шухляду і відійшов до сейфа. — Коли він до вас ускочив, то зупинився ось тут?
— Так, — підтвердила касирка.
— Вихід з каси єдиний?
— Єдиний, повз наше вікно.
— Спасибі, дякую. — Майор вийняв з рота люльку і, нахиливши голову, попрощався.
— Скажіть, ви спіймаєте його?
— Обов'язково.
— А коли?
— Покаже час. Гадаю, сьогодні, о двадцять третій годині. Не раніше.
— Ще так багато чекати. А він за цей час не витратить грошей?
— Не думаю. — Майор вийшов і наблизився до Квочки. Соні Білобрисової за столиком кафе не було.
— Її завжди лякає міліцейська форма, товаришу майор, — перехопивши погляд шефа, промовив сержант.
— Чесні люди форми не бояться. Запам'ятайте це, Квочко. На все життя.
— Я спробую, товаришу майор.
— Вона сама пішла чи до неї хтось підходив?
— Сама, товаришу майор.
— Від нас вона далеко не піде, — багатозначно сказав той і подав сержантові клаптик паперу. — А тепер поганяймо ось за цією адресою. Якщо моя версія правильна, то на мене завтра чекає відпочинок, а на вас, сержанте, мотоцикл, що потребує негайного ремонту. Ви мене зрозуміли, Квочко? Бо колись ця безвідповідальність.. — він не договорив. Квоччин мотоцикл кілька разів вистрілив і помчав у заданому напрямку, заглушивши останні майорові слова.
Цегляний будинок з мезоніном, до якого вони під'їхали, потопав у гіацинтах, кленах, бузку, англійському плевелі, в кущах аґрусу і смородини, плющах і трояндах, рододендронах і андромедах, кореопсисах і гейхерах, ворсянці і борщовику, тюльпанах і крокусах, диких виноградниках і фруктових деревах. Біля альтанки з шестигранним дахом кольору неба росли: струнка пірамідальна тополя, гостролистий клен і велетенська сосна звичайна, гарно квітуча деревна ліана, або, як її ще називають, — китайська гліцинія, що тримала в своїх цупких «обіймах» усі три стовбури, утворюючи живий гамак, на якому мирно погойдувався професор Шлапаківський. Він про щось жваво розповідав своєму колезі по шприцу і скальпелю — Івану Махтейовичу Скрупняку.
Майор по-молодечому вискочив з коляски і попрямував до альтанки.
— Але де мій портфель, убийте, не пригадую, — долинули до натренованого вуха майора останні професорові слова.
— У мене, — промовив Ситорчук і почергово, не порушуючи етикету, потиснув обом руки.
— Я захоплений вами, молодий чоловіче. Ви робите успіхи. Вітаю, вітаю!..
— Спасибі, дякую, — скромно і навіть трохи сором'язливо відповів майор, сідаючи в парусиновий шезлонг, що запропонував йому доцент Скрупняк.
— Але це ще не все, — підвівся з свого райського куточка Арнольд Іванович, — у мене пропав пес, загубився фейлетон, а знайшовся тільки amie de la maison[37], як французи кажуть.
— І нове захоплення, — майор подав список сучасних класиків.
— О, ви й про це вже знаєте, майоре! Ніяк не втямлю, чорт забирай, як я опинився аж у Будапешті, адже збирався в лазню. — Професор розім'яв задерев'янілі ноги й вів далі: — Чарівне місто Будапешт, і ввічлива, я б сказав, як у нас, міліція. Їхній комісар мене зрозумів з півслова, як і ви, молодий чоловіче. Я весь час згадував вас. Але, повірте, забув ваше прізвище...
— Ситорчук, — підказав майор.
— Ну, звичайно, Ситорчук. Саме це прізвище й крутилося в моїй голові. Ви ж знаєте, я добре пам'ятаю тільки те, що у мене склероз. Ха-ха-ха! Так на чому ми з вами зупинилися?
— Вас зацікавило, як ви опинилися за кордоном.
— О, так. Я б дуже хотів, щоб ви розповіли мені, як це могло статися.
— Охоче, — поблажливо посміхнувся майор. — Але перед тим, як поясните мені, чому ви, Арнольде Івановичу, зрадили... — Ситорчук зробив паузу, помітивши наближення сержанта. — Знайомтесь: наш досвідчений криміналіст сержант Квочка.
— Доцент Скрупняк, — відрекомендувався Іван Махтейович, за звичкою витираючи руку об фартух.
— А ми з вами, молодий чоловіче, якщо мене не зраджує пам'ять, десь уже зустрічалися. Чи не так?
— Достеменно, — крякнув Квочка. — У вас на квартирі...
Професор зробив вигляд, що він пригадує, і, підійшовши до Ситорчука, поцікавився:
— Так про що ви хотіли мене запитати?
— Чому ви зрадили свою звичку колекціонувати найгірші книги року, а перейшли несподівано на класиків? Як колекціонер, я особисто це розцінюю як чорну зраду, професоре...
— О, скільки пафосу, молодий чоловіче! Але й ви теж, бачу, зрадили свою звичку: з мундштука перейшли на люльку...
— Мене тільки загроза смерті змусила...
— Пардон, месьє! Але чому ви гадаєте, що саме це не загрожувало мені?
— Цікаво!
— Нічого цікавого не бачу. Та ганебна бібліотека задала мені стільки клопоту...
— І, до речі, нам, — вставив чотири слова майор.
— Так, і вам. Ви пам'ятаєте пограбування на вулиці Степана Руданського?
— Ну, звичайно.
— Але чи знаєте ви, висловлюючись мовою газетних рубрик, скільки я мав після того неприємностей? Не минало й дня, щоб мене не переймали на вулиці й не хапали за барки. Мені день і ніч погрожували по телефону, писали анонімки окремі особи й групи товаришів. І, нарешті не я зрадив, мене зрадили. Оце і є, як ви кажете, чорна зрада професора Шлапаківського.
— Ви маєте на увазі Парфенону Микитівну?
— Так. Саме так, молодий чоловіче. Висловлюючись “in camera”[38], у мене тепер з'явився друг сім'ї...
— Я знаю, — майор спробував зупинити професора Шлапаківського, але вже було пізно. Камінь кинуто — словесна лавина насувалася. Майорові залишилося засікти час і зручніше вмоститися в шезлонгу. Доцент Скрупняк, взявши сержанта Квочку під руку, повів показувати свій сад. Арнольд Іванович тим часом продовжував:
— Парфуша вважає, що я ревную. Ви чуєте — «професор Шлапаківський ревнує». А я уже в тому віці, коли ревнощі, як і спокій, мені тільки сняться. Ви, до слова кажучи, молодий чоловіче, одружений?
Ситорчук, посміхаючись, заперечливо похитав головою.
— І ніколи не одружуйтесь! Ніколи. У нас і так, як писав наш земляк Гоголь, «багато, нещасть на землі, так Бог ще створив жінку». Беріть приклад з класиків. Забудьте, що таке жінка. Я, слава Богу, був одружений тричі. Чуєте — тричі. Тільки юридично. Більше не дозволяється. І все то — фата моргана. Запевняю вас.
Майор нагнувся, щоб не показати Шлапаківському, що він посміхається, механічно зірвав листок триколірної фіалки і, роблячи вигляд, ніби вивчає його будову, обдивлявся сад, будинок і оповитий зеленим плющем дощатий високий паркан. Ситорчук знав, що професор Шлапаківський, як і більшість старих людей, нагадує зіпсований кран, з якого безупинно тече словесна каламуть — і зупинити її вже майже неможливо. Тому Ситорчук вдавав, що уважно слухає свого співбесідника, хоч насправді думав про щось своє і в голові залишав тільки головне, відсіюючи все другорядне.
