— Хоч одну цифру чи літеру запам'ятали?..

Жінка заперечливо похитала головою:

— Ні. Тільки мені здалося, що він з кабіни озирнувся і так зле подивився на мене. А, може, мені й привиділося. Може, все це я собі надумала. Не знаю... Тільки його очі навіть наснились мені... Такі великі, опуклі. Ніби він хворий на зоб... Чи при яких там хворобах очі майже на лоба вилазять і блищать?..

— Де викинув пляшку — можете показати?..

— Аякже! Він закинув її за кущ глоду...

Капітан подякував усім і вийшов з Анастасією Іванівною за територію санаторію «Лель». Пляшка з етикеткою «Старий замок» київського горілчано-винного заводу справді лежала ціла і неушкоджена: хоч бери і до пункту прийому склотари... Капітан вийняв носовичка, хоча наперед знав: слідів ніяких. Та все ж служба є служба...

Дубль перехопив погляд Анастасії Іванівни й озирнувся. Від дачі Панчука біг, якщо цю імітацію можна так назвати, сержант Ягідка. У завжди стриманого капітана несподівано почастішав пульс: знав-бо, що сержант так просто не бігтиме.

— Невже знайшли?!.

— Достеменно так. Ви не повірите... З першого заходу! Тільки закинули «зонт», підняли — і я одразу помітив знайомий ключ. Точно такий, як синок показував.

— Я вас вітаю, сержанте, і дякую!

Капітан присів на переднє сидіння автомобіля, дверцята якого були відчинені, й замислився. «Йду начебто по сліду Рифа. Так, дивись, недовго й на мілину сісти. Щось дуже все легко і просто. Ніби не я розслідую, а розслідує за мене Риф… а мені тільки підказує, куди йти і що робити. Я нібито його сліпий виконавець... Підозріло все це...»

— Ну що, сержанте, збирайте бригаду — і поїхали... Поки що нам тут робити нічого, — наказав капітан.

Троє хлопців-міліціонерів, які у вільні від служби дні, за деякою інформацією, час від часу закидали сітки у дикі озера, закинули таку сітку і цього разу, і досить успішно: «ключ до вбивства» лежав на колінах у капітана.

— А ви молодці! — похвалив їх Дубль.

— Ми й не таке, шеф, витягуємо, — похвалився один з них. — У моїй практиці траплялося, як золоту обручку з Дніпра витяг. З самісінької глибини...

— Парасолькою, Лантух? — поцікавився Дубль.

— Що ви, пане капітане... — ображено мовив міліціянт. — Спінінгом!

— Золотий у тебе спінінг, Лантух! — посміхнувся Ягідка.

— Руки золоті, пане сержант!

— З мене кожному по пляшці, якщо ви усі троє зараз сядете на телефонні апарати і ударите по кількох міжнародних дзвінках. Маю на увазі усі київські посольства. Мене цікавить одне: чий автомобіль іноземної марки з червоними номерами 7 листопада зранку, ближче до обіду, повертався до Києва з боку Обухова... Переможцю — сувенір за принципом «американки», тобто сам замовляєш марку коньяку...

— Ви сьогодні щось щедрі, пане капітане...

— Ти мене знав скупим, Лантух?..

— Та ні... Але, кажуть, якщо у вас успіх на роботі — ви половину своєї зарплатні на преміальні витрачаєте.

— Правильно, Лантух. Але це поки що слова. Я хотів би, щоб ти сам пересвідчився в цьому...

Повернувшись до управління, капітан Дубль насамперед зателефонував до Спілки художників. Трубку зняв відповідальний секретар спілки.

— Мене цікавить два питання, — відрекомендувавшись, чітко рубонув капітан. — Де розташована майстерня, якщо така існує, скульптора Панчука-Ковалевського?..

— Ковалевського-Панчука, — чемно поправив відповідальний секретар. — Нині вже, на жаль, покійного.

— Абсолютно правильно, пане...

— Ви що, гадаєте, цей дивак не сам повісився, що йому «допомогли»?..

— Де мортус аут бене, аут нігіл! — холодно зауважив у трубку капітан Дубль.

— Пробачте, пане Дубль... Я, звичайно, не маю рації... Беру свої слова назад. Ваше друге прохання?..

— Ви мені не відповіли на перше...

— Вулиця Перспективна, — мовив секретар, уточнюючи номер будинку.

— Чи не могли б ви назвати людину, з якою він мав найближчі стосунки? Маю на увазі на даному етапі жінку...

— Найближчі стосунки він таки мав з жінками... Так що «шерше ля фам», пане капітане...

— Дякую за підказку, — капітан Дубль серйозно образився. Жовчний секретар, очевидно, нездара із чинуш, належав до виразкових єхидних типів. — Ви часом не хворієте на виразку шлунку?...

— А що, через ваші телефонні апарати шлунки представників мистецтв просвічуються?..

— Якщо мати на увазі ваш, то так... Можу порекомендувати непоганого лікаря-гомеопата, пане секретарю...

— Ви це серйозно?! — вражено перепитали в трубці.

— У міліції не жартують!

— Ви дуже люб'язні, пане капітан...

— Намагаюсь. Користуйтесь, поки я добрий. А поки що...

— Так, так... Я думаю... Мабуть, Поліщук... Так, Герман Поліщук! Здається, вони найближчі по духу... В одній стильовій манері... Романтики, вигадники... І трохи диваки...

— Дякую!

— Будь ласка, пане капітане, я завжди до ваших послуг... А адреса вашого гомеопата?..

Та капітан уже не слухав його: біг сходами вниз.

Вулиця Перспективна привела його в глухий кут. Він ще й не здогадувався, що прибув до самісінького під'їзду майстерень художників, скульпторів, архітекторів... Його перепинив на першому поверсі доволі літній опецькуватий чоловік — черговий і, відклавши ложку, підозріло поглянув поверх окулярів, що сповзли на ніс, обережно запитав:

— Вам кого?

— Поліщука!

— У нас їх кілька! Художник, архітектор, скульптор...

— Мені Поліщука Германа!!!

— Герман у себе. Хе-хе! — затряслись на носі окуляри. — 373-тя кімната... Можете пішки, можете ліфтом. Техніка у нас справна...

Черговий не вимагав посвідчення — очевидно, щойно підігрітий на електроплиті борщ і виділення шлункових соків призвели до втрати пильності... А, може, тут і справді демократичне братство пензля і різця.

Зате Герман виявився абсолютною протилежністю людині з окулярами на носі. Він свої тримав на величезному лобі із залисинами і, судячи з ланцюжка на дверях, не збирався просто так впускати непроханого гостя. І окуляри, й очі здивовано дивилися на капітана. Перші поблискували вогниками від свічок, що горіли в майстерні, а другі — очевидно, від першої стограмівки.

— Ви до мене? — запитав Поліщук захриплим чи то пропитим голосом.

— Так, саме до вас.

— До Германа Поліщука?

— До Германа Поліщука...

— Я вам призначив саме цей час?

— Ні, просто цей час вибрав я.

— У такому разі...

Капітан миттю зорієнтувався. Він знав, чим це зараз закінчиться: перед його носом двері зачиняться, і скільки б він не стукав, окрім вигуків «Якого чорта ти там стукаєш?», нічого іншого він не почує. Але капітан Дубль прийшов не по цю фразу, а тому хутко встромив ногу в шпарину між дверима й одвірком. Поки Герман розглядав гарно вичищений носак капітанового черевика, капітан Дубль тицьнув йому під самісінького носа посвідчення.

— Мілі..., — затнувся Поліщук і зовсім тихо закінчив: — ція. Він зняв ланцюжок і, щільно прикриваючи за собою двері, вийшов у коридор.

— Радий познайомитися...

— Не думаю, — відповів капітан.

— А що, мені щось загрожує?..

— З мого боку нічого... Але у вашій радості я сумніваюся. Та вже пробачте, у мене нагальна справа... Дівчатка можуть трохи потерпіти, їм, гадаю, до цього не звикати...

— Я вам потрібен надовго?..

— Гадаю, що ні.

— Тоді я тільки на два слова... Хай там уже без мене... Ви не заперечуєте? — і, не дочекавшись відповіді, щез так само раптово, як і з'явився.

— Все в порядку. А що у вас?.. Яка до мене справа?.. У міліції?.. Дивно!

— Ви, кажуть, добре знали Панчука-Ковалевського...

— Ковалевського-Панчука!

— Пробачте, мене сьогодні уже поправляли... Що ви можете про нього сказати?

— Залежно від того, що вас цікавить. Багато і мало.

— Мене цікавить практично все. Але, враховуючи таку пікантну ситуацію...

— Ну, це не зовсім так... Яке у вас звання?

— Капітан.

— Це не зовсім так, пане капітане... То що ж конкретно вас цікавить?