— Я це можу надрукувати хіба що у розділі: «Поради домогосподарки».
— Тільки не це, Рифе, — капітан Дубль розсміявся. — По-перше, я не господарка, а господар...
— Я на вас не посилатимусь.
— По-друге, Рифе, і головне — я б не хотів, щоб моя фірмова кава стала надбанням міщанського світу.
— Тоді питань нема...
— Зате у мене є. Чому ви з таким вітром увірвалися до мого кабінету, здули капелюх пана Череватенка, навіть не підняли його і так упевнено почали відстоювати свою точку зору? Ви що — знайшли ключ до вбивства?
— Не тільки знайшов — я уже майже все знаю! Він, чорт забирай... А втім — постривай, — скомандував він сам собі.
— Доказуйте, доказуйте...
— Тут ще нічого доказувати...
— І все ж поділіться своїми припущеннями.
— Якщо це так, то вам, капітане Дубль, свого ящика коньяку не бачити...
— Ось тобі й на! Щойно сам стверджував, що знайшов убивцю батька, а тепер, бач, засумнівався. Що ж трапилося?..
— Не можу розібратися... Я одержав сьогодні листа з Америки. Авіапоштою. Від Вадима Іщука...
— Вадима Вакснера? — уточнив капітан.
При чому тут ваш Вакснер?!. Я одержав листа від Вадима Іщука!
— Гаразд. Я вам потім поясню... І що ж Вакснер пише? Пробачте, Іщук...
— Він що — взяв батькове прізвище? — раптом запитав Риф.
— А як ви здогадалися?
— Що ж тут здогадуватися... Я був там, де й ви, у цієї Бели Мойсеївни. Вона мене запитала: «Що, Бела Мойсеївна уже не бандит? Вона вже телезірка? Ви тільки подумайте: учора у мене сиділа міліція, сьогодні у мене стоїть у квартирі журналістика. Що це все означає? Ви хочете описувати біографії Бели Мойсеївни?»
— Зрозуміло, — підморгнув капітан. — Давайте далі.
— Зрозуміло, та не все... Він виявився не таким негідником, як я уявляв, — Ковалевський-молодший раптом змовк, переводячи погляд з капітана Дубля на Максима Череватенка.
— Ну, чого ж ви замовкли, як у рот води набрали? — підбадьорив юнака Дубль. — То що ж пише Вакснер... чи то пак Іщук?
— Я одержав листа... Вадим пише... Уявляєте нахабу?!. Ми з тобою, Рифе, майже родичі... Твій батько з моєю мамою дружив понад сім років... Він це називає делікатно: дружив... А далі, далі! Пише: ти такий самий нещасний, як і я, ти ріс із батьком, який займався моєю мамою, а не тобою... А матері наші через твого батька-негідника повісились... Вони зробили це, щоб допекти йому, причому обидві — в день його народження... — Риф поставив чашку з кавою на стіл, чоло його зросилося бісером поту. — Я поклявся... Я поклявся ще тоді, коли мені виповнилося 13 років, знайти вбивцю... Я поклявся собі, що в його день народження я йому також піднесу подарунок — його власне життя. До того ж — у такий самий спосіб... — Риф зупинився й втупився у Череватенка: — Тепер ви зрозуміли, що батько не сам повісився?
Макс промовчав, а капітан Дубль вів своєї.
— То чому ж ви щойно засумнівалися?
— А засумнівався тому, що я Вадима Ішука досі називав злочинцем, але тепер... Тепер я не знаю... На його місці, я, певне, так само вчинив би!
У кабінеті повисла тиша. Дубль мовчав. Мовчав і Череватенко. Думали кожен про своє.
— Він не такий уже й поганий хлопець. Я знайшов те, що шукав: заповіт і... частину батькових доларів. Вадим пише, що ділиться зі мною по-братськи. Частину доларів я забираю — мені так хочеться поїхати у Тампере... Якщо колись розбагатію, я також поїду туди. І за будь-яку ціну викуплю пам'ятник «вождю і учителю усіх пролетарів світу»...
Максим Череватенко демонстративно відкопилив нижню губу: мовляв, ще одна новина! Капітан, як і раніше, мовчав. Удавав, що він усе знає. Хоч Риф на сто відсотків мав певність, що тут нічого не розуміє навіть капітан Дубль.
По довгій паузі Риф продовжив хрипким голосом:
— А ще Вадим пише... мені... Якщо ти, мовляв, не вдався у свого батька, а в матір, то продай ту кляту дачу, продай автомобіль — продай усе, що з його пам'яттю пов'язано... Я висилаю тобі його заповіт, сам бачиш, що в ньому написано... Я не за цей заповіт убивав твого батька. І не за гроші його... Я просто не хотів, щоб така людина далі жила на цьому світі, коли такі гарні люди, як твоя і моя мами, передчасно злягли в могилу й залишили нас напівсиротами...
Риф замовк. Капітан Дубль підвівся, відкоркував пляшку мінеральної, мовчки подав склянку Панчуку-молодшому. У того по щоках котилися сльози... Десь за вікном завивали міліцейські сирени, хтось на когось кричав — життя йшло далі своїм руслом, до своєї безконечності чи закономірного кінця.
— Він написав: продай усе те барахло, — оговтавшись, продовжував Риф. — Ми з тобою не так багато жили, щоб тепер потопати у розкоші... Продай, а на виручені гроші ми маємо поставити своїм матерям пам'ятники... Я не можу повідомити, де я, чого сюди приїхав. Про це — пізніше, як усе перемелеться... Долари від останнього батькового пам'ятника я поділив порівну... Кладу їх у трубку карниза батькової спальні... Решту забрав собі і частину віддав Белі Мойсеївні та сищику Кублею. Бела Мойсеївна все-таки виховувала мене... Я цілих п'ять років чекав цього сьомого листопада... Хотілося б, аби ти мене зрозумів, прислухався до моїх порад... Замов дві однакові плити на могили наших матерів, залиш місце для пам'ятників... І чекай від мене звістки... Оце й усе! — полегшено видихнув Риф. — Ні, там ще було дописано: «10 листопада, борт літака, рейс Київ — Нью-Йорк через Франкфурт».
Капітан рвучко простягнув до нього руку:
— Листа!
Риф на якусь мить завагався, потім розщібнув свою чорну журналістську сумку, подав конверт. Капітан мовчки перечитав, допив каву й запитав:
— Звідки долари? Чому саме їх ви шукали?..
— Долари від останнього пам'ятника «вождю»...
— Того, що знесли на майдані?
— Ні, батько його ще ніде не виставляв. Це цікава історія... Ви ж знаєте, ми дружимо з містом Тампере. Київ і Тампере — побратими... Я хоч і не працюю в журналі «Пам'ятки України», але до нас також часто приїжджають колеги-журналісти. Рік тому приїхав журналіст із Фінляндії, з Тампере... Ви знаєте, що саме в цьому місці «вождь пролетарів усього світу» у 1905 році керував 1-ою конференцією більшовиків у Таммерсфорсі... Нині — Тампере. Там є і його музей... Рік тому, у 75-річницю незалежності Фінляндії, мерія Тампере, чи хто там у них... може, управа, вирішила поставити у місті ще й пам'ятник вождю і вчителю... На знак того, що завдяки Жовтневій революції і йому, Фінляндія вийшла з-під орлиного крила Російської імперії і стала незалежною державою. Ось тоді й підійшли до мене хлопці з відділу культури: мовляв, твій батько скульптор і архітектор, хай допоможе фінам із Тампере з пам'ятником — у нас же все одно їх зносять. Я знав, що у батька в майстерні є незавершений пам'ятник вождеві, він не встиг його ні виставити, ні продати... Ленін завжди приносив йому прибутки...
— Ви цей пам'ятник бачили, Рифе? — перебив капітан.
— Ні. Батько, як, мабуть, кожна творча людина, не любив передчасно показувати незакінчених творів. Казав, дошліфую — тоді подивишся... Він його так і продав. Я тоді якраз десь у відрядження поїхав... Здається, до Румунії. Писав про нашу діаспору, коли саме українців виганяли з кращих земель на пустирі... Отоді фіни й заплатили батькові доларами... Він мав звичку ховати їх у книжкові корінці. Там десь лежав і його заповіт... Але все це раніше за мене знайшов Вадим, — скрушно зітхнув Риф і запитливо подивився на капітана: — Що ви тепер збираєтесь робити?
Дубль іще раз заглибившись у листа, тільки знизав плечима:
— Не знаю... Ось поїду в Нью-Йорк, знайду там Вакснера-Іщука, а тоді все стане на свої місця...
— Ти так говориш про Нью-Йорк, як про Шепетівку чи Козятин, — втрутився Максим Череватенко... Хто тебе туди пустить? Це що тобі — наркотики?
— Я за купони куплю квиток.
— За купони вже не продають...
— Я фінансую, капітане, — тихо промовив Риф. — Це долари батькові... Все-таки я маю знати правду про його смерть. Це він фінансує вас, капітане, не я, а батько, який забрав свою таємницю із собою... Правду на цій землі знає тільки одна людина — Вакснер, і ви маєте його знайти.
