Несподівано він відчув, як хтось його з силою шарпнув за іншу руку. Відірвав від нього Надійку. Це був кремезний незнайомець.
— Ти що — на цій сучці женишся? Це я тебе питаю! — і щосили заїхав лейтенантові в обличчя. Хорт похитнувся і від несподіванки впав на кущ чи то глоду, чи терену. Та над цим було ніколи роздумувати. Молодик, який був на кілька років старший за лейтенанта, намірився нанести черговий удар йому в пах.
— Василю, Василю! — кинулася до нього Феррарі. — Василю, ти помилився. Це я — Надя, а не Любка.
Та Василь видно цих слів або не чув, або ще не вгамував своїх емоцій. Він ударив удруге, але удар прийшовся на стегно лейтенанта, який вивернувся і в свою чергу так ударив молодика, що Василь не зчувся, як опинився на землі, прооравши носом чорнозем і випльовуючи землю разом з травою, що потрапили в рот. Відчув присмак крові. Нижня губа була розсічена об камінь чи скло.
— Отак буде краще, — мовив Віктор, сидячи на спині свого противника.
— Василю, — нахилилась над вухом молодика Феррарі, який розпластався на землі під великим кущем. Віктор, заломивши руки його за спину, клацнув наручниками й наказав:
— Тепер можеш встати. Будеш брикатися, опинишся знов на тому місці, де щойно лежав. Зрозумів?
— Василю, ти помилився. Це ж я, Надя. Ти переплутав!..
— Надю, пробач. У цю халепу мене втравив плюгавий. Я тепер і сам бачу! — він повернувся до лейтенанта. — А ти мені пробач і зніми наручники. Я думав, що це Любка. Чортзна-що...
Віктор переглянувся з Надійкою. Очима спитав: «Можна йому вірити?» Вона мовчки кивнула. Лейтенант зняв наручники...
Капітан Дубль негайно розпорядився знайти сищика Кублея. У кабінеті вони сиділи вчотирьох: капітан, лейтенант Хорт, Надя Феррарі й Василь Король — сестри чоловік.
— Дещо я вже знаю про вашу дружину, — не поспішаючи заговорив капітан Дубль. — І хто вона за професією...
— Акторка! Але театр збанкрутував і вона опинилася на вулиці. Держава на культуру дотації не виділяє і їх розігнали. Потім вони утворили артистичну групу і начебто виїхали на гастролі...
— Днями ви зустрічалися з режисером, і він вам сказав, ніякої групи не існує. Тож Люба в театрі не працює, бо його просто нема, і ви запитали в дружини, де ж вона працює. Так?
— Саме так, пане капітан. Вона мені відповіла, що працює в аеропорту «Бориспіль» у ресторані. Я відвідав ресторан, але й там мені сказали те ж саме. Коли я про це повідомив дружині, вона мені сказала, що звільнилася з ресторану і уклала контракт на кілька тисяч доларів. Тож виїжджає за кордон...
— І що ж ви?
— Я її не відпускав. Забороняв. Кричав, що розлучусь, покину. Вона відповідала: мовляв, твої турботи. Якщо покину, у неї є коханець, який її по-справжньому кохає і не зраджує...
— Ви часто зраджуєте свою дружину?
— Я б не хотів на це питання відповідати при Наді...
— Надю, вийдіть, будь ласка...
— Та хай каже. Ніби я не знаю... Я ж скільки разів його підловлювала з іншою, а проте все одно Любці нічого не казала. Знала, що всі чоловіки однакові, — і глянула на лейтенанта Хорта. — Принаймні після того, як одружаться...
— Що ви на це скажете?
— Справді, як усі чоловіки, поступав... Майже, як усі... Потім відчув, що й Любка до мене охолола...
— Не Любка, а Любчик, — вибухнула раптом гнівом Надя. — Ти ж її завжди Любчиком називав! Мій Любчик, мій цьомик...
Василь почервонів.
— А Любчик дійсно охолола. Я відчував, що вона збайдужіла до мене. Коли я лягав з нею в ліжко, казала: «Ти знаєш, я морально не готова. Не зачіпай мене, я тебе прошу». Або у неї нібито піднімався раптово тиск. Словом, я зрозумів — у неї є також інший чоловік. Вона завела й собі коханця. Я ревнував, не міг цього навіть собі уявити. Уявити, що моя дружина в обіймах чужого чоловіка. Чужому віддається, з чужим спить. Чужі руки глядять її чудове тіло, чужі уста цілують її руки, її великі очі...
— Ви що — близнята з Любою? — запитав капітан Надю Феррарі, перебивши молодика.
— Так, близнята, — відповіла та. — Нас тільки по голосу розрізняють. Бачите, навіть Василь помилився.
— Як же це трапилося?
— Я ж вам уже казав. Я пішов до приватного детектива. Цього Кублея... У мені щось жило і підказувало, що Люба, пробачте, Любчик нікуди не виїхала. Вона живе в Києві... У свого коханця... А ті долари, ті долари, що вона мені залишила нібито від угоди, підписаної з якимось канадським чи американським імпресаріо, все це не що інше, як вигадка... Вона сказала: «Я даю тобі останню можливість отямитися. Або ти перестанеш бути бабником, або я більше до тебе не повернуся... я виїжджаю на гастролі. Побудемо трохи окремо, відпочинемо один від одного. Або розлучимось назавжди, або, якщо ми справді не можемо один без одного, повернемося назад і розпочнемо життя таке, про яке ми з тобою мріяли побудувати й закінчити...»
— І що ж далі?
— Я дав сищику фотографії. Дві. Заповнив анкету, де вказав звички дружини, її слова-паразити, улюблені місця, страви, родимі плями, якщо є... Ну, все, що в тій анкеті зазначено... Відповів на всі питання. Сищикові заплатив аванс. Він кілька днів нишпорив в аеропорту. А вчора повідомив мені, що Любка... Пробачте, Любчик зустрічається з якимось одеситом, і він на них натрапив на алеях Байкового кладовища. Вона вже кілька днів поспіль зустрічається з тим хлопцем біля могил, — він важко зітхнув.
— Але ви ж знали про існування сестер-близнючок?
— Звичайно, знав. Але мене той плюгавий сищик запевнив, що то моя дружина. Розумієте, в них до того ж ще й однаковий одяг. Купують усе на себе разом, не зважаючи на те, що Любчик одружена, а Надійка ні. Хто що з них натрапить на оригінальне в магазині, той і телефонує іншій, а тоді вже купують все однакове. Відкладають завжди одна одній дві пари. А коли сукня чи спідничка одна в магазині — ніхто з них не бере.
Надя ствердно кивнула головою, мовляв, це справді так.
«Так от кого я бачив в аеропорту! — подумав у цей час лейтенант Хорт. — Але звідки могла знати Люба, що я не швед? Чому вона мене попереджала? Це завдячуючи їй я сьогодні живий і здоровий... А не по-справжньому розстріляли»...
— Дозвольте одне слово, пане капітан?
— Будь ласка, лейтенанте...
— Надійко, скажи, ти маєш зв'язок з Любою?
— Про це ти міг би запитати мене сам на сам! — вибухнула раптом Надійка.
— Але я не знав, що в тебе є сестра близнючка. Я гадав...
— Досить, лейтенанте... Ви ж просили одне слово, а скільки поставили?.. Я вас далі слухаю, пане Король, — звернувся капітан до Василя.
— Ну а далі вже вечоріло... Я глянув на цю пару, — він показав на Надю і Віктора. — Очі в мене загорілися ревністю і ненавистю. Та ще й сищик цей мене запевнив, переконував: «Я знайшов, знайшов... Ми даремно гроші чужі не переводимо... Давайте решту — і бувайте щасливі! Тільки не дуже бийте... Таке личко треба берегти... а особливо подаровані Україні очі на довгу згадку від братньої Італії...» Словом, з'єхидничав. Загалом малоприємний тип... Але нахабний, як мінібульдозер...
— Гарно ж ви характеризуєте сищиків...
— Не ображайтеся, пане капітан, але ви й мене зрозумійте...
— Ну а гуляти ви вже кинули?
— Кинув! Аби тільки Любчик Феррарі повернулася до мене...
— Вона носить прізвище Феррарі?
— Король-Феррарі!
Лейтенант Хорт про себе подумав: «А інша — Хорт-Феррарі»
— Он як! Отже, ви вважаєте, що вона не за кордоном?
— У Києві?
— Ви когось підозрюєте? Її близьких, друзів, залицяльників?..
— Вона була по-італійськи сувора до всіх. Вона не любила чоловіків... Принаймні в цьому вона завжди запевняла мене. Вона любить дивитися на жінок...
— Василю! — вихопилося в Наді.
— Надійко, — лагідно мовив капітан, — я вас прошу. Нам усе потрібно знати. Це у ваших і наших інтересах... Якщо ви соромитеся за сестру, чи просто вам ніяково, ви можете з лейтенантом вийти...
— Ні, я тут посиджу, поки ви мене не виженете...
