— Це ви кому розповідаєте? — перебив його нетерпляче капітан Дубль.

— Бодьо... Пробачте, Богданові... Це я йому розповідав про театр. А вони мені минулого разу пояснювали... Мовляв, вони ніякі не повії, а артисти... Закінчили всі театральний... Держава не платить, от вони й змушені... Живемо ж у ринковій системі... Словом, вовка ноги годують... Це я все Бодьо, перепрошую, Богданові розповів... Він сказав: «О'кей!» І ми вийшли на вулицю. Рівно о 22-й годині. Йшов дощ як з відра. Я встиг ще трохи й намокнути. Сорочка до спини аж прилипла. Боді сказав, просушимось біля каміну. Він запропонував прихопити щось з їстівного та питва з собою, але я заперечив. Мовляв, там усе є попити й поїсти... Ну, ви ж знаєте, він не дуже хотів... Усе повторював, що через день уже буде вдома... Біля любої дружини, діток. У нього троє діточок... Мовляв, де гарантія?.. Чи нічого не привеземо такого звідти? Якусь заразу... Я запевнив, що все буде люкс...

— Звідки у вас була така впевненість?

— Пані Юлія не лише акторка, а ще й доктор медичних наук...

— Це вона вам таке казала?

— Так, вона. Перевіряла. Роздивлялася, допитувала. А вже тоді... Ну, ви здогадуєтеся...

— Ви сіли в автомашину...

— Так... Я вже це вам казав... Жовта «Волга». Номерів не пам'ятаю, вірніше, не звернув на них уваги... Ми вирушили... Феррарі сиділа з нами в салоні. Щебетала, як пташка небесна... Вона запитала, чи мій американський друг розуміє українську мову. Бодьо сам відповів, що він українець американського походження. Батьки йому дали файну освіту. Він знає кілька європейських мов... Тепер він успішний бізнесмен...

Хтось постукав у двері. Капітан кинув: «Заходьте!» Ввійшов сержант Ягідка.

— Рейсовий літак «Люфтганзи» півгодини тому, як піднявся в небо. Пасажир Богдан Михлик відлетів до Франкфурта. Уточнили в регістратурі!

— О Боже! — тільки й видихнув розпачливо Орендочка.

Сержант Ягідка козирнув і вийшов, щільно зачинивши двері.

— Що ж тепер буде? У мене тепер нема алібі...

— Розповідайте далі! — коротко наказав, як відрубав, капітан.

— Так от, пані Феррарі тоді сказала, що це добре, тобто не доведеться перекладати. А ще запитала, чи Бодьо орієнтується в Києві. Він дав зрозуміти, що в Києві вперше, а я підтвердив... Одначе панянка наполягла одягти чорні пов'язки на очі, пояснюючи це тією обставиною, що вони не хочуть розголошувати адресу та рекламувати свій театр. Боді це не сподобалося, він хотів протестувати...

— Хотів чи запротестував?

— Запротестував, але його Феррарі попередила, що він, мовляв у чужій країні і тут закони, писані й неписані, диктують господарі, а не гості... Проте запевнила, його ніхто не образить і все буде о'кей. Запропонувала випити з одноразових стаканчиків коньяк, щоб заспокоїтись. Бодьо випив і я не відмовився. Це був таки гарний коньяк... Пані Люда потім піднесла нам по дольці лимона. Нігтики такі довгі й лаковані у ніжний колір...

— Гм, а як це ви помітили нігтики, коли очі були зав'язані?

— Бачите, коли вона подавала, машина трохи загальмувала й пальчики її разом з долькою попали в мій рот... А потім уже, коли приїхали на місце, я побачив ті казкові пальчики... Смію запевнити вас, що ними посуд ніколи не мили...

— Тільки без мецо-сопрано та художніх відступів, — зморщив чоло капітан. — Я ж вас уже попереджав. Конкретно про маршрут і що було далі...

— Пробачте... Приїхали ми у сосновий бор. Нам зняли пов'язки і сказали, що ми можемо виходити з авта. Я роздивився і побачив, що зупинились біля якоїсь модерної будівлі у стилі ретро, схожої на фортецю. Дуже гарна! Я ще подумав: «Мені б таку!..» Хоч я її й не встиг як слід розгледіти... Вона освітлювалась з усіх боків ліхтарями. Ми піднялися на ґанок... Пам'ятаю, що з обох боків там висіли вазони-люстри й також світили дивним світлом. Зайшли в просторий холл. Світла не вмикали. Як пояснила нам чарівна пані Люда, господарів нема, бо вони за кордоном, тож світло відключили. Присвічував нам Борис (водій) маленьким але потужним ліхтариком. Трималися за руки... Так пройшли одну кімнату, другу, здається, пройшли через простору кухню, потім спустилися по вузьких і крутих сходах та вузькому покатому коридорчику в підвальне приміщення. Це був власне гараж. У боксі стояв досить великий автомобіль. Принаймні більший за нашу «Волгу». Це був «Форд» чи «Мерседес», а втім я в автомашинах не розбираюся. Борис присвітив, відчинив двері гаража і викотив авто на вулицю. Перед нами зблискувало якесь невелике озерце... Потім водій зачинив гараж, а ключ від дверей поклав у «бардачок» авта. Ми сіли в салон і Борис вижав педаль зчеплення. Не вмикаючи мотора безшумно покотили вузенькою дорогою кудись униз і без світла. Над нами висіло небо, усіяне міріадами зірок. Було тихо, лише жаби кумкали та солов'ї заливалися десь поблизу в кущах. Подавав зрідка свій голос і бугай у болоті... Я пригадую, запитав: «А як же з "Волгою" буде?» Мені відповіли, щоб я не переймався цим, мовляв, машину заберуть, кому слід... Якщо чесно, я нічого не розумів. Бодьо втаємничено шепнув мені: «Конспірація!..» Та я й сам уже здогадувався, але не надавав особливого значення. Зате Бодьо знову стривожився. Його запевнили, що все буде гаразд. Сказали, це на той випадок, коли лягаві, пробачте, міліція, — сяде їм на хвіст... Чарівна Люда знову запропонувала нам випити коньяку. Ми не відмовились і охоче випили, закусивши дольками лимона... Лише за поворотом Борис запустив мотор, увімкнув світло і ми поїхали піщаною дорогою. Обабіч були як збудовані, так і недобудовані дачі. Я спробував було визначити наше місцезнаходження, але вгадати не міг. Навіть не можна розгледіти чи ми знаходились біля якогось озера, чи річки — притоки Дніпра... Одне було ясно: це не Дніпро... Доїхали ми до кінця піщаної дороги і вперлись у дачу, надійно захищену з боку в'їзду досить широким і напевне глибоким штучним каналом. Борис вимкнув двигун, пригасив фари і, вийшовши з машини, підійшов до двох стовпчиків, від яких на той бік було перекинуто тонкі сталеві тросики, натягнені як струна. Щось там недовго помудрував і через хвилину-другу подав дощату кладку, оббиту зверху гумою. Потім він замкнув машину і ми перейшли на той бік, ступаючи обережно по слизькій від вогкості кладці, де стояв дерев'яний двоповерховий будиночок на залізобетонних палях, що стояв на острівці серед безмежжя річкового плеса, оточений кущами й очеретами. Так мені здалося. Крутими сходами піднялися на другий поверх будиночка, пофарбованого, здається, в зелений колір. Уночі було погано видно. Бакенів на воді я не помітив, тож остаточно зрозумів, що ми не на березі Дніпра. Хоч річка чи озеро були широкими, і протилежний берег губився десь далеко, — Орендочка зітхнув. — Нас зустріла пані Юлія, випромінюючи чарівну посмішку. Прикрашена лише одним картатим фартушком (тобто була... гола-голісінька!), вона піднесла нам на таці чарки з коньяком, а також ківі, банани, ананаси... Борис повернувся вниз, прибрав кладку... Отже, ми були надійно відірвані від цивілізації... Розповідати далі? — запитав Орендочка. Було видно, що він трохи стомився.

— Ви хотіли, щоб я надалі розповідав вам? — кинув єхидно у відповідь капітан Дубль.

— Що ви, пане капітан... А далі нас примусили прийняти душ у присутності Бориса й Захарія — режисера й оператора. Так принаймні нам сказали. Потім вони вийшли і спустилися кудись униз, а ми... розділили між собою «ролі»: право вибору я залишив за Бодьо. Він вибрав Феррарі... А мені дісталася Юлія...

— А минулого разу? Тільки чесно...

— Минулого? Я не пам'ятаю, пане капітан...

— А якщо гарно попорпатися в пам'яті?

— Мене… мене «обслуговували» по черзі обидві...

— Гаразд. Що трапилося потім?

— Потім дівчата покликали Бориса й Захарія. У мене склалося враження, що вони нікуди й не виходили. Спостерігали за нами... Вони зайшли оголеними. «Оператор» згріб одразу Феррарі, і вони почали показувати нам «живий спектакль». Так у них це «дійство» називається... Юлька... Він її кожного разу називав Юлькою... Він наказав їй ставати в партер, але вона відмовилася... Ми попросили дозволу вийти... Боді стало гидко...