— Досить, сержанте... Це відомі речі. Доповідайте...

— Ніякого підземного бару-кабаре тут нема. Є підземний перехід до гаража. Вони зайшли в цей будинок, зачинилися зсередини, пройшли через кухню, спустилися в гараж і вийшли собі спокійно по той бік будинку, залишивши нас з носом... Зате авто нам залишили на згадку, а професорові на радість...

— Ми можемо пройти по їх слідах?

— Ні, пане капітан. Гараж зачиняється з того боку. Тож нам треба обійти садибу і вийти на нижню дорогу, що також веде до дамби.

— Це туди, звідки від'їхала машина...

— Достеменно так, пане капітан! Існує також виїзд з того боку.

— Ну й фокус! — вилетіло в Голубея.

— Поки що викличте професора. Нехай забирає свою «Волгу», а ми з молодшим лейтенантом проїдемо від гаража нижньою дорогою і далі...

Голубей сів у свою машину і вони з капітаном рушили. Під'їхали до гаража. Освітили його зелені металеві двері і помітили свіжі сліди авта, що йшли з гаража.

— Легковик викотили вручну і покотили далі не заводячи двигун. Бачите чіткий слід на піску?

— Так, і не один, — відповів Голубей.

— На жаль, не один. Пройшло кілька машин.

Вони повільно, на другій швидкості, освітлюючи піщану дорогу, котили в напрямку притоки Дніпра. З верболозів і вільх ударило світло. Вони зупинилися. Голубей двічі блимнув фарами, переходячи на дальнє світло. З-за вільх повторили сигнал. Капітан Дубль вийшов. Підійшла машина. Дубль про всяк випадок намацав руків'я пістолета й заспокоївся. Авто зупинилося. Хтось, не відчиняючи дверці, висунувся з машини і гукнув:

— Якого біса?

Капітан Дубль підійшов ближче і спокійно мовив:

— А ввічливими вас не назвеш. Добрий вечір!

— Так ви ж стали посеред дороги... Нема як і розминутися.

— Ми заблукали, — спокійно відповів Дубль, помітивши в автомашині чотири силуети. — Ви не підкажете нам, куди ця дорога веде?

— Якщо вам на Київ, то повертайте назад і за нами. Ми вас виведемо. Ось сюди на дамбу і праворуч, — махнув рукою водій. — А там Обухівське шосе, і ще раз праворуч...

Це був явно не знайомий голос.

— А якщо ми поїдемо прямо?

— Воля ваша. Виїдете прямо до води, а далі вплав... А ваш 2Москвич» хіба плаває? — поцікавився єхидно водій.

— А до води далеко? — запитав капітан, проігнорувавши шпильку водія.

— Ви що, братани, хочете рибку половити? Я вам не раджу, — почули з салону також чийсь чужий голос. — У нас тут кілька членів Партії зелених. Можуть швидко продірявити дубельтівками шини. Краще розвертайтеся й мотайте звідси! У нас цей номер не пройде. Окрім як вудками і спінінгами тут не ловлять. Інші снасті заборонено. І до того ж не сезон.

— Один тут ятерами ловив, так його швидко з кооперативу виключили, — хтось інший кинув з салону авта.

— А чиї тут дачі?

— А ви що не знаєте?

— Ми тут уперше...

— Київські чи обухівські? — запитав капітан Дубль.

— Київські!

— Працівників Міністерства закордонних справ... Тут самі дипломати, — кинув водій-незнайомець.

— А є дачі, що пустують?

— Авжеж! Але ті, що пустують, доглядають колеги чи родичі. Мій сусіда он до Женеви з сім'єю відбув. А деякі здають знайомим або тим же родичам, — подала голос і жінка з салону авта.

— Дякую, — кинув капітан Дубль.

— Будь ласка. А ви з міліції? — перепитав водій.

— А що — невже видно?

— Так, бо професійно ставите питання. Видно, когось шукаєте? Бачу, що не заблудилися...

— Приятелів своїх шукаємо, — мовив лукаво посміхаючись капітан. — Десь сюди заїхали, а ми знайти не можемо...

— Якщо сюди вже заїхали, то звідси вони і виїздити будуть обов'язково. Тільки я щось не бачив тут ніяких машин...

— А нам відомо, що одна десь з годину тому проїжджала — імпортна...

— А-а, так це з дачі Пересунька... Полила родичка квіти й поїхала... Ну, може чай попили, біля каміну погрілись чи ще щось... З хахалем! — засміявся хтось із пасажирів авта.

— А до неї далеко?

— До дачі? Так до них уночі ви не потрапите... Удень потрібно і то з родичкою, — хихотнув хтось басом із салону машини. — Доступ там закритий, панове. А тепер дозвольте проїхати!..

Голубей підрулив аж під самі кущі. Правий бік «Москвича» вгруз у болотяну траву і авто перекосило, але лівий бік твердо стояв на вже злежалому піску, перемішаному з дрібним щебенем, що залишився тут після будівництва дачі.

Дачу-острівець відомого дипломата Пересунька, що бовваніла на фоні темно-голубого неба, як маяк, вони визначили одразу. Вона стояла високо, мов чапля на тонких ногах — довгих палях. Довкола неї скрізь була вода — з чотирьох боків. Відокремлена від суші широким триметровим штучним ровом, вона виглядала неприступною фортецею. На маленькому острівці росли якісь кущі — чи верболози, чи смородина — біс його розбере в темряві... Дорога до дачі обривалася прямо перед рівчаком, через який перекинуто дерев'яний підйомний місток, як у старих фортецях, схожий на звичайну кладку. Про це свідчили два глибоко вкопані металеві стовпи з двома лебідками та тросами. Лебідки під металевими куполами від дощу і сторонніх очей були під замком. Судячи з усього на дачі хтось був, хоч світла у вікнах і не було видно.

— Панство полягало спати, — тихо мовив Голубей.

— Швидше за все панство виїхало, — заперечив йому сержант Ягідка.

— Але кладку не прибрали, значить там хтось таки є, — уточнив капітан Дубль.

— А таки хтось залишився, інакше б уплав, — вставив своє слово здогадливий Ягідка.

— От ви, сержанте, і проробите цю операцію, — мовив в'їдливо капітан. — Я пожартував. Не вплав...

— Скидай штани, — посміхнувся і собі молодший лейтенант Голубей. — Заодно й перевіриш яка температура води...

— Досить, зараз не до жартів, — перебив капітан. Голубей замовк.

Майже зневірившись, капітан Дубль уже втратив упевненість, що й у цьому будинку, схожому на маленьку фортецю, вони когось знайдуть. Мовчала, приспана ранком і втомою його знаменита інтуїція. Зате солов'ї не вгавали і здавалось, що змагалися з «духовим оркестром» болотяних жаб, які, надуваючи свої повітряні кульки-тромбони, сповіщали про гарну після дощу погоду.

Сержант Ягідка не довго вовтузився з замком і невдовзі тихо покликав своїх колег. Капітан ступив на вологу й слизьку кладку, оббиту гумою і подумав: «А чи це той дім? Невже саме тут проходять ті п'яні оргії з сексом-ґвалтуванням товстосумів?.. А чого — безлюдне місце... Поблизу ніяких зайвих очей. Суцільні болота, усіяні неопалимою купиною. Б'ють у свій нічний бубон бугаї, ніби цим зайвий раз підтверджуючи — нікого поблизу. Аби не це раннє пробудження весни, можна собі легко уявити "безлюдний острів" з пустим будинком, давно покинутим його господарями і розкладеними часом та хробаками трупами...»

Капітан піднімався крутими металевими сходами в американському стилі, що йшли до вхідних дверей. Сержант Ягідка стояв і чекав на капітана, тримаючи міцно в правій руці пістолет напоготові, а лівою притримуючи важкі металеві двері. Думалось, що й на цей раз вони нічого тут не знайдуть окрім бридкої вогкості. Будинок мертвий і давно покинутий своїми господарями...

Надворі світало. Десь за обрієм виповзали нагору червоні плями на світло-голубому небі. Піднімалося сонце і ось-ось наступить день. «Отак прийде і Ісус Христос, — чомусь подумалось капітанові Дублю. — Серед темної ночі освітить раптом усю землю з усіх чотирьох сторін світу і ступить на неї, грішницю, вдруге, щоб покарати всіх нас».

Скрипнули двері, що вели до передньої кімнати. «Як у "Волзі" полковника Ситорчука», — подумав удруге капітан. Зайшли в передпокій, де тихо грала музика, що лунала з радіоприймача. На диво в кімнаті вогкістю не пахло, а лише парфумами, дезодорантом, фруктами й каміном... У каміні й справді ще ледь жевріли зотлілі дрова. Музика стихла і голос диктора повідомив останні новини, розраховані для слухачів Канади, США та Австралії: «"Росія в черговий раз грубо порушуючи Ялтинські домовленості провокує Україну на військовий конфлікт", — повідомляє анонім з Міністерства закордонних справ...»