Автомашину переслідувані поставили під трьома могутніми соснами, серед яких одна нагадувала велетенську ліру. Вийшли з авта четверо і відчинивши ключем замкнену хвіртку, попрямували до ґанку будинку. Це були вже знайомі для капітана бізнесмени, Феррарі та незнайомий чоловік — чи то водій, чи просто супутник — важко було стверджувати однозначно. Отже, невідомо чи хтось залишився в машині. Капітан і цього підтвердити поки що не міг.

Спостерігали здалеку, щоб не настрахати переслідуваних шахраїв. Тож чекали, коли у вікнах спалахне світло. На ґанку вже нікого не було. По боках його звисали вазони, схожі на розрізані навпіл кулі: знизу одна півкуля з квітами, а друга над нею з ліхтарем.

«Збудував якийсь дивакуватий естет, — подумав капітан. — Ніколи б не міг припустити, що тут такі архітектурні шедеври є...» З нетерпінням чекали спалаху світла, та вікна продовжували грати відблисками зовнішніх ліхтарів, миготінням двох високих і крислатих горіхів, які час від часу кланялись вітрові, і знову все затихало на мить довкруг. Ліворуч і праворуч у більшості з дач світилося у вікнах, що свідчило про перебування господарів. Десь чулася музика. Хтось уже відмічав суботній день або якесь своє свято, затягуючи п'яними голосами популярну пісню «Хмелю, ти мій хмелю...»

Капітан почав було хвилюватися. «Мабуть, оте дійство проходить у них при щільно зашторених вікнах», — чомусь подумалося настороженому, як завжди, капітану Дублю. Він наказав сержанту Ягідці вийти з машини і, вдавши з себе запізнілого дачника з палицею від собак, пройтися повз машини шахраїв до найближчої сусідньої дачі. Той нашвидкуруч переодягнувся в спортивний костюм і рушив у бік ранчо.

Потріскувала під ногами пересохла хвоя, тріщала в кабіні рація...

— Сьомий, сьомий! В районі Червоного Хутора бійка. Лунають постріли. Всім, хто чує мене, — лунало з рації. — Негайно на Харківський масив... — далі подавалася докладна інформація про адресу... Повідомляли про дві зухвалі крадіжки: на Печерську пограбували квартиру, а в Старо-Київському районі хтось поцупив дорогий автомобіль — «Форд-каравеллу». Капітан чекав повідомлення про жовте авто марки «Газ-2410», що стояв у кількох метрах від нього. Нарешті старший лейтенант Гайдай відгукнувся.

— Тринадцятий, тринадцятий, ви мене чуєте? Прийом...

— Третій тебе чує чудово! Доповідай!

— Автомашина належить професорові математики Зулуському. Номери, марка і колір — усе сходиться. Професор запевняє, що його авто стоїть під вікнами його квартири, і він його бачить через вікно.

— Чортівня якась! Автомобіль-двійник, дівчата-двійники... Нічого не розумію! — вихопилося в капітана. — Негайно їдьте до професора і з'ясуйте на місці особисто. Як мене зрозуміли? Прийом...

— Я вас зрозумів. Прийом...

Повертався сержант Ягідка. Він підійшов до напіввідчиненого вітрового скла з боку капітана й пошепки повідомив:

— В автомашині ні душі! Машина відчинена. Ключі і все причандалля на місці. Навіть документи в «бардачку». Ось, будь ласка, техпаспорт, права водія...

Капітан присвітив ліхтариком і присвиснув. Документи були на ім'я професора Зулуського Вікентія Павловича...

— Нічого не розумію! Щойно Гайдай повідомив, що автомобіль професора стоїть під вікнами його квартири. Зв'яжіться негайно з Гайдаєм, — наказав капітан сержантові. — Що далі в ліс, то більше дров, — він вийшов з автомашини. — Таке враження, що авто вони полишили. Голубею, — звернувся капітан до свого водія, — підеш зі мною. А ви, сержанте, коли зв'яжетеся зі старшим лейтенантом, приходьте на підмогу...

Перелазили з боку глухої й без вікон стіни будинку. Прислухались. Причаїлися на мить під вікнами, куди не проникало проміння від ліхтарів.

— Схоже на те, що в будинку взагалі нікого нема, — прошепотів Голубей.

— Схоже, — погодився капітан. Десь тихо продовжувала грати музика. «Блюз», — здогадався капітан Дубль і сам не знаючи чому. Але музика грала десь у крайньому сусідньому будинку чи на озері. Враження таке, ніби в човні рибалки грає тихо транзистор, який сидів посеред темного плеса в надії все таки піймати сома чи якусь іншу хижу рибину, що клює й серед пізньої ночі.

Над головами висіло небо, всіяне міріадами зірок. Гасли вогні у вікнах дач. У деяких з них мерехтів голубий вогник — працював кольоровий телевізор. Ті, хто не спить, дивилися еротичні чи пригодницькі фільми. А тут відбувається жива драма-феєрія. А чи відбувається?.. Бізнесмени бавляться за якихось кілька кроків з вродливими дівчатками, віддаючись земним гріховодним утіхам...

«Земним, — повторив машинально про себе капітан. — Земним... А може тут у них і справді втіхи ті проходять під землею? Без вікон, без дверей, повна хата людей», — згадав він дитячу загадку ще з шкільних літ, а то й ще почувши дошкільням.

Підбіг, зігнувшись у три погибелі, захеканий сержант Ягідка.

— Ну що?

— Караул, пане капітан!..

— Давайте тільки без ваших ребусів і кросвордів...

— Професорова «Волга» і справді викрадена!

— А що ж він нам голову морочив, мовляв, вона стоїть у нього перед вікнами квартири?!

— Клявся, божився, що й без грама бензину... Вона під брезентом... Підійшли, розкрили брезент, а там жовте таксі... Ось і весь ребус...

— Ох і артисти!. Відмички з вами?

— Так точно, пане капітан!

— Пістолет?

— І пістолет, пане капітан!

— Ось вам ще й маска!

— Не зрозумів, пане капітан!..

— Одягайте і слухайте. У мене є підозра, що оргії відбуваються десь у підвалі. Під землею! Тут, мабуть, є підвал, де й знаходиться підпільне кабаре, чи що там у них... Кінозал, готель, притон... Як хочете, так і називайте... Відчиняйте вхідні двері й одягніть маску. У них газові пістолети... Ви ж знаєте. У випадку чого стріляйте вгору... Судячи з їхніх інтелігентних штучок, тут усі «артисти». Усі... І «режисер» Боря, і «сценарист-драматург» Захар чи Захарій і «артистка» Феррарі, і «лікарка» Юлія Грецька... Я вже тут дещо розвідав про них. І ніхто з них на ніякі гастролі до Канади не поїхав... Валюту вони «заробляють» тут, не відходячи далеко від дому... Василь Король гуляє... А Феррарі затялася віддячити йому тим самим. Урешті-решт, як усі жінки...

Капітан замовк. Десь запрацював автомобільний мотор на всю потужність. Позаду ранчо, трохи внизу аж між верболозами, де придніпровська дамба, вони побачили, як від'їжджав легковик. Він блиснув тільки своїм лискучим кузовом, піднявся на дамбу і покотив у бік траси, приглушено стукаючи шинами коліс, як по рейках, цементними плитами, викладеними на поверхні дамби.

— Хтось уже відгуляв, а ми тут нидіємо, — мовив солодко позіхаючи Голубей.

Капітан не звернув на його репліку уваги.

— Можете діяти сміливо, сержанте, хоч і обережно. Тилові вікна ми прикриємо... Хай тільки-но хто з них сюди поткнеться, — підбадьорив Ягідку капітан.

Сержант пішов виконувати операцію. Чекали довго. Було тихо, як у порожній коробці з-під сірників. Нарешті спалахнуло світло у вікнах ранчо, освітивши все довкруги. Капітанові Дублю та Голубею не залишалося нічого іншого, як випростатися на землі на весь зріст, щоб не видати себе. Та вікна не розчахувались, лементу й крику ніякого не було чути, а також ніхто нівідкіля не вискакував. На ґанок вийшов сержант, тримаючи в одній руці маску, а в іншій пістолет.

— Агов, капітане! — гукнув він. Ідіть-но сюди!..

У капітана Дубля мимовіль щось під лівою лопаткою йокнуло. Він уже про все здогадався. «Ну, режисер!» — лайнувся подумки капітан, а вголос мовив:

— «Агов» — це у вас нове звертання до старшого по чину замість «пан капітан» чи як?

— Прошу пробачення, пане капітан! Але в будинку нікого нема!..

— Як? — вихопилося в Голубея. — Я ж сам бачив своїми очима, як вони заходили в ці двері...

— Як зайшли, так і вийшли, — відповів сержант, криво посміхнувшись. — Давні маленькі хитрощі... Ви коли-небудь натрапляли на авантюристів-шахраїв в універмагах, магазинах? Легковірних обробляють, обіцяють дістати дефіцитний товар, беруть з вас гроші і... вислизають через чорний хід на сусідню вулицю. Тобто залишають вас з носом, але без грошей...