Але вдалині ніщо не іржало. Над ранок лише пролунав тупіт, вигуки, співи і повернувся пан мечник. Кавалерія на спінених від погоні конях запрудила околицю. Співам, вигукам та оповідкам не було кінця.

Мечник, вимазаний кров’ю, захеканий, але радісний, розповідав аж до сходу сонця, як знищив загін ворожої рейтарiї, як дві милі за ними скакав і майже до ноги винищив.

Він, як усе його військо й усі ляуданці, були переконані, що пан Бабинич має повернутися будь-якої хвилини. Але прийшов полудень, потім сонце повернуло на другу половину своєї дороги і стало знижуватися, а пан Бабинич усе не приїжджав. Ганнусі надвечір аж червоні плями виступили на обличчі.

«То йому лише про шведів, а не про мене йшлося? – думала собі дівчина в душі. – Адже листа він отримав, оскільки сюди прибув».

Бідненька не знала, що душі Браунa й Юрa Білевичa були давно вже на тому світі і що пан Бабинич ніякого листа не отримував. Бо якби отримав, то блискавкою повернувся б до Волмонтовичів, тільки… не до тебе, Ганнусю!

Сплив ще один день. Мечник не втрачав ще надії і тому не залишав околиці. Ганнусю заціпило.

– Образив мене страшенно! Але так мені й треба за моє боягузтво, за мої гріхи! – картала себе.

На третій день пан Томаш послав кільканадцятьох людей на розвідку.

Вони повернулися четвертого дня з реляцією, що пан Бабинич узяв Поневеж і жодного шведа живим там не залишив. Після чого пішов хтозна-куди, бо й слух про нього згинув.

– Вже його не знайдемо, поки знову не вигулькне! – сказав на це мечник.

Ганнуся перетворилася на кропиву. Хто з молодшої шляхти й офіцерів торкався її, відразу ж обпікався. А п’ятого дня панночка звернулася до Олюньки:

– Пан Володийовський такий же добрий жовнір, але не такий грубіян.

– А може, – відповіла в задумі Олюнька, – може, пан Бабинич вірність до тієї іншої береже, про котру тобі дорогою із Замостя згадував.

Ганнуся замислилася:

– Гаразд! Мені байдуже…

Але сказала неправду, бо зовсім їй було не все одно.

Пан Сакович так сильно був розбитий, що ледве сам зміг сховатися до лісів неподалік від Поневежa. Потім тинявся ними у селянській одежі довгі місяці, не сміючи навіть виткнутися на білий світ.

А пан Бабинич накинувся на Поневеж, шведську піхоту, яка там стояла гарнізоном, вирізав і погнався за Гемілтоном, котрий не міг до Інфлянти втікати через значні польські сили, що зібралися в Шавлях і далі під Біржами, тому англієць завернув у бік сходу свої надії, аби до Вілкомежа пробитися. Засумнівався він уже, що вціліє його реґімент, та не хотів лише потрапити в руки пана Бабиничa, бо звістка повідомляла повсюдно, що це суворий воїн і, щоб клопотом себе не обтяжувати, всіх військовополонених страчує.

Втікав, отже, нещасний Гемілтон, як олень, переслідуваний вовчою зграєю, а пан Бабинич гнався за ним затято. Тому й до Волмонтовичів не повернувся і навіть не питав, яку партію вдалося йому врятувати.

Вже також перша паморозь почала ранками вкривати землю, тому втеча ставала все важчою, бо сліди копит залишалися на лісових стежинах. Корму не було на полях, тож коні терпіли страшний голод. Рейтари не наважувалися зупинятися довше по селах з остраху, що впертий ворог може їх будь-якої миті наздогнати. Врешті-решт злидні їхні перейшли будь-яку межу. Харчувалися самим листям, корою і власними кіньми, які падали від виснаження.

Через тиждень самі стали просити свого полковника, щоб обернувся чолом до пана Бабинича і дав йому поле. Бо вважали за краще загинути від меча, ніж від голодної смерті.

Гемілтон послухався і став до битви в Андронішках. Сили шведські були настільки менші, що англієць навіть мріяти не міг про перемогу, особливо над таким супротивником. Але і сам був уже дуже втомлений і хотів загинути.

Проте битва, почата в Андронішках, закінчилася поблизу Траупів, під якими полягли останні шведи.

Гемілтон загинув доблесною смертю, захищаючись під придорожнім хрестом від кільканадцятьох ординців, котрі спочатку хотіли його живцем брати, але роз’ятрені впертістю, порубали англійця врешті шаблями.

Але й хоругви пана Бабинича були такі перевтомлені, що не мали вже ні сил, ні бажання рухатися навіть до ближніх Траупів. Лише де хто під час битви стояв, там зараз же розмістився на нічліг, розпалюючи багаття поміж ворожих трупів.

Підкріпившись, поснули всі камінним сном. Навіть татари відклали до ранку обшук тіл.

Пан Кміциц, котрому насамперед про коней ішлося, не протестував проти відпочинку. Однак наступного дня він піднявся вдосвіта, щоб власні втрати після запеклої сутички полічити і здобич справедливо розділити. Зараз же після сніданку став на узвозі під тим самим хрестом, під яким загинув Гемілтон, і польська, і татарська старшина підходила до нього за чергою, маючи закарбованими на зарубках втрати в людях, і звітувала. Полковник слухав, як сільський господар слухає влітку наймитів і тішиться в серці рясними жнивами.

Тут підійшов до нього Акбах-Улан, більше подібний на страховисько, ніж на людину, бо йому у волмонтовицькій битві ніс розбили руків’ям шаблі. Він вклонився, віддав пану Кміцицу закривавлені папери і промовив:

– Ефенді, якісь листи ми знайшли при вождеві шведському, які згідно з наказом віддаю.

Пан Кміциц і справді колись раз і назавжди віддав наказ, щоб усі папери, знайдені в убитих, приносили йому негайно після битви, бо часто міг дізнатися з них про наміри ворогів і відповідно вчинити.

Але зараз йому було не так нагально, тому ватажок лише кивнув головою Aкбaху і сховав папери за пазуху. А Акбахa відіслав до загону татарів, звелівши зараз же виступати в Траупи, і там залишитися на триваліший відпочинок.

Пройшли перед ним усі хоругви, одна за одною. Попереду йшов чамбул, який тепер майже п’ятсот голів налічував, бо решта загинула в безперервних битвах. Але кожен татарин стільки мав зашитих у кульбаці, тулупі і шапці шведських риксдалерів, прусських талерів і дукатів, що його можна було брати на вагу срібла. Причому був це люд, зовсім на звичайних чамбулових татар не схожий, бо що було слабкіше, то з трудів зачахло, залишилися лише хлопи, як дуби, кремезні, неймовірно витривалі й отруйні, як шершні. Безперервна практика так їх вишколила, що в рукопашній могли би протистояти навіть польській компутовій кавалерії, а на рейтарів або драгунів прусських, коли числом були рівні, могли ходити, як вовки на овець. У битві захищали з особливою запеклістю тіла своїх товаришів, щоб потім скарбами їхніми розжитися.

Тепер проходили вони перед паном Кміцицем із великим піднесенням, гримаючи в литаври, дмухаючи у свищики та трясучи бунчуками. А йшли так організовано, що навіть регулярний жовнір не пройшов би краще. За ними тягнулися драгуни, котрих пан Анджей великою працею з різношерстих добровольців створив, озброєні рапірами та мушкетами. Командував ними старий вахмістр Сорока, тепер піднесений до гідності офіцерської, і навіть до чину ротмістра. Полк цей, одягнений в однакові мундири, здерті з прусських драгунів, складався переважно з людей низького стану, але пан Кміциц любив цих людей, бо слухалися сліпо і будь-які труднощі без нарікань терпіли.

У двох волонтерських хоругвах, які проходили наступними, служила тільки шляхта – дрібніша і більша. Були це бурхливі та неспокійні відчайдухи, котрі під іншим вождем перетворилися б на купу хижаків, але в цих залізних пазурах стали схожими на регулярні хоругви і самі радо називалися петигорцями. Ті гірше за драгунів вогонь тримали, зате в рукопашній були страшніші, перевершуючи всі інші війська, бо кожен мистецтвом фехтування володів.

Наприкінці потягнулися близько тисячі свіжих добровольців, добрий люд, але над яким ще багато доведеться попрацювати, щоб стали на вояків схожі.

Кожна з цих хоругв, проходячи біля фігури, вигукувала і водночас салютувала панові Анджею шаблями. Він же тішився все більше. Сила це була значна і неабияка! Багато вже з нею досяг, багато ворожої крові пролив і бозна-що ще зробити зуміє.