– Тобто? – здивувався пан Володийовський.

– Пише пан Сапєгa, що хоругва ляуданська до литовського війська належить і що її лише для супроводу королеві послав, а тепер сам у ній матиме потребу, особливо в офіцерах, бо йому їх дуже бракує. Пане Володийовський, ви знаєте, як я вас шаную, і важко мені з вами розлучатися, але тут є для вас наказ. Щоправда, пан Сапєгa, як дипломат, на мої руки і на мою секретність наказ присилає. Я міг би вам його й не показати… Бa, бa, так мені це мило, наче мені пан гетьман найкращу шаблю зламав… Але саме тому, що секретно мені прислав, я наказую – тримайте!.. А ви робіть, що маєте. За здоров’я ваше, воїне!..

Пан Володийовський знову вклонився каштелянові до колін, випив, але був такий засмучений, що й слова сказати не міг, а коли каштелян його обійняв, сльози струмком пустилися чоловікові на пшеничні вуса.

– Краще б я поліг! – сказав він сумно. – Воювати під вашим керівництвом, такого вождя, я вже звик, а там невідомо, що буде…

– Пане Міхале, не зважайте на наказ! – промовив зворушений пан Заглобa. – Я сам панові Сапєзі відпишу та локшини на вуха йому навішаю.

Але пан Володийовський насамперед був жовніром, тому не погодився:

– У вас вічно старий гультіпака сидить!.. Помовчте краще, якщо такого не розумієте. Служба!!!

– Оце так! – підтвердив пан Чарнецький.

Пан Заглобa, ставши перед гетьманом, не відповів на радісне його привітання, лише руки назад заклав, губу закопилив і взявся на нього зиркати, як справедливий суддя, але суворий. Той ще більше зрадів, побачивши вираз обличчя гостя, бо вже якогось підступу й очікував, тому зараз же заговорив:

– Як життя, старий гульвісо? Що це так носом крутите, ніби якийсь неприємний запах винюхуєте?

– В усьому війську Сапєги біґос відчувається!

– А чому біґос? Кажіть!..

– Бо шведи капустяних голів нашаткували!

– Отакої! Вже нам і дорікнув! Шкода, що й вас не нашаткували!

– Бo під командуванням такого вождя служив, під яким не нас шаткували, а ми.

– Віддати б вас катові! Щоб вам трохи язика підрізав!

– Тоді не матиму чим вікторії пана Сапєги прославляти!

Засмутився гетьман і зронив:

– Пане брате, і ви туди ж! Бо багато є таких, хто вже про мою службу вітчизні забув, зовсім уже мене спаплюжили, знаю також, що багато хто проти моєї особи виступає, але якби не той хаос посполитих, інакше все могло б піти. Подейкують, що через пиятику ворога занедбав, але ж цьому ворогові вся Річ Посполита не змогла опору чинити!

Зворушився трохи пан Заглобa від слів гетьманa і відказав:

– Такий вже в нас є звичай, щоб провину завжди на вождя складати. Не закидатиму вам той бенкет, бо й якась віддушина потрібна. Пан Чарнецький великий воїн, та, як мені здається, має ваду, що війську на сніданок, на обід і на вечерю лише швежину подає. Кращий він вождь, ніж кухар, але погано робить, бо від такої страви навіть найкращим кавалерам війна може остогиднути.

– Дуже пан Чарнецький щодо мене лютував?

– Та не дуже! Спочатку дуже скривився, але коли дізнався, що військо не розбите, то зараз же сказав: «Це Божа воля, а не людська сила! Дурниці, – каже, – кожен може програти. А якби ми самих, – каже, – Сапєг у вітчизні мали, то була б це країна аристидів».

– Заради пана Чарнецькогo крові я б не пожалів! – відповів гетьман. – Хтось інший став би мене принижувати, щоб себе і власну славу возвеличити, особливо після свіжої вікторії, але він не з тих.

– Нічого проти нього не скажу, лише те, що я застарий на таку службу, якої він від жовніра сподівається, а особливо на ті купелі, якими військо муштрує.

– То ви раді, що до мене повернулися?

– І радий, і нерадий, бо мені в горлі пересохло, а промочити її не бачу жодної можливості.

– Зараз сядемо до столу. А що пан Чарнецький тепер робити наміряється?

– Піде у Велику Польщу, щоб тим небожатам допомогти, а звідти проти Штейнбока виступить, і до Пруссії, сподіваючись одержати від Ґданська гармат і піхоти.

– Хороші громадяни ґданці. Всій Речі Посполитій прикладом слугують. То ми з паном Чарнецьким під Варшавою зустрінемося, бо я туди піду, лише до цього біля Любліна трохи порозважаюся.

– То Люблін знову шведи захопили?

– Нещасне місто! Не знаю вже, скільки разів опинялося у ворожих руках. Є тут делегація від люблінської шляхти і зараз прийде з проханням, щоб їх рятував. Але я ще маю листи до короля та гетьмана відправити, тому мусять зачекати.

– До Любліна й я охоче поїду, бо там білоголових тьма гладких і гожих. Коли котрась, хліб ріжучи, буханку до себе притисне, то навіть на нечутливій буханці шкірка від задоволення червоніє.

– От бабій!

– Ваша гідносте, я людина у літах, ви не можете цього збагнути, але я щороку в травні кров ще мушу пускати.

– Та ви ж старші за мене!

– Лише досвідом, але не віком, бо зумів conservare iuventutem meam18, і в цьому мені вже не один позаздрив. Дозвольте, ваша гідносте, мені прийняти люблінську делегацію, а я їм пообіцяю, що ми зараз же підемо їм на допомогу, хай небораки втішаться, перш ніж ми неборачок утішимо.

– Гаразд, – погодився гетьман, – а я піду листи готувати.

І він вийшов.

Відтак, впустили люблінську делегацію, яку пан Заглобa прийняв із надзвичайним авторитетом і гідністю, а допомогу пообіцяв за умови, що військо провіантом, особливо всілякими напоями забезпечать. Після чого запросив їх від імені воєводи на вечерю. Ті й раді були, бо військо тієї ж ночі вирушило на Люблін. Сам пан гетьман підганяв жовнірів, бо йому йшлося про те, щоб якоюсь перемогою воєнну пам’ять про сандомирську конфузію затерти.

Розпочалася, отже, облога, але просувалася вона достатньо марудно. Весь цей час пан Кміциц учився у пана Володийовськогo шаблею володіти та прогресував надзвичайно. Пан Міхал тямив, що це на шию Богуслава наука, тому жодних секретів свого мистецтва від нього не приховував. Часто також мали навіть кращу практику – ходили під замок шведів на дуель викликати, і багатьох зарубали. Незабаром пан Анджей до того дійшов, що вже з Яном Скшетуським міг нарівні стятися, а ніхто в усьому війську пана Сапєги не зміг би з ним тягатися. Тоді таке бажання здибатися з Богуславом опанувало душу пана Кміцица, що ледве міг висидіти під Любліном, особливо що весна повернула йому сили та здоров’я.

Рани загоїлися йому всі, перестав харкати кров’ю, кров грала в ньому, як у давні часи, і вогонь струменів з очей. Дивилися на нього спочатку спідлоба ляуданці, але не сміли зачіпатися, бо пан Володийовський тримав їх у залізному кулаці, а пізніше, споглядаючи на його дії й учинки, заспокоїлися зовсім, і навіть найзапекліший його ворог, Юзва Бутрим, казав:

– Помер пан Кміциц, а живе пан Бабинич, ну то нехай живе!

Люблінський гарнізон нарешті здався на великі радощі війська, після чого рушив пан Сапєгa хоругви на Варшаву. Дорогою отримав повідомлення, що сам Ян-Казимир разом із гетьманами і новим військом іде йому на підмогу. Надійшли також звістки і від пана Чарнецькогo, котрий із Великої Польщі також до столиці прагнув. Війська, розкидані по цілій країні, зосередилися тепер під Варшавою, як хмари, розкидані по голубому небосхилу, зосереджуються та поєднуються, щоб зродити бурю, громи та блискавки.

Йшов пан Сапєгa на Желехів, Ґарволін і Мінськ до Седлецькогo тракту, щоб у Мінську з підляським посполитим рушенням з’єднатися. Ян Скшетуський прийняв над ним командування, бо хоч він у Люблінському воєводстві жив, однак близько до кордону з Підляшшям, дуже відомий був усій шляхті та багато разів нею відзначений, як один зі знаменитіших у Речі Посполитій лицарів. Тому він хутко зумів організувати хоробру від природи тамтешню шляхту в хоругви, які ні в чому компутовому війську не поступалися.

Відтак пішли з Мінська на Варшаву дуже швидко, щоб за один день під Прагою19 стати. Погода сприяла походові. Час від часу пролітали травневі дощі, холодячи землю та гасячи куряву, але загалом пора була чудова, не надто спекотна, і не надто холодна. Погляд сягав далеко в прозорому повітрі. З Мінська війська йшли комуніком, бо підводи й обоз мали тільки наступного дня за ними податися. Піднесення запанувало в полках незмірне. Густі ліси, що облягали весь тракт, звучали луною від жовнірських пісень, коні фиркали на добру ворожбу. Хоругви справно і в порядку пливли одна за одною, як мерехтлива та потужна річка, бо було там майже дванадцять тисяч люду, не рахуючи ополченців. Вів їх усіх пан Сапєгa. Ротмістри, гарцюючи перед полками, сяяли полірованими бляхами. Строкаті відзнаки хиталися над головами лицарства, як велетенські квіти.