– Я зумію захиститися! – промовила вона. – У цьому мені допоможи, Боже, і святий хрест!

– Князь дотепер не хотів слухатися порад пана Саковичa, – додав Кетлінґ, – але коли побачить, що дорога, яку очистив, нікуди не веде…

Й узявся розповідати про причини, які Богуслава досі стримували.

Панночка слухала з насупленими бровами, але не дуже уважно, бо вже стала думати про те, як би вирватися з-під цієї жахливої опіки. Але що по всій країні не було місця, не залитого кров’ю і плани втечі не представлялися чітко, то бажала про них не балакати.

– Пане кавалере, – видихнула вона нарешті. – Дайте відповідь ще на одне запитання. Князь Богуслав стоїть на боці шведського чи польського короля?

– Ні для кого з нас не є таємницею, – пояснив молодий офіцер, – що наш князь прагне сприяти поділу Речі Посполитої, щоб Литву на спадкове князівство для себе перетворити!

Тут він замовк, і видавалося, що його думка побігла мимоволі слідом думок Олюньки, бо за хвилину молодик додав:

– Електору та шведам служить князь, а що всю займають вони Річ Посполиту, то немає від них куди сховатися.

Олюнька не сказала нічого.

Кетлінґ почекав ще хвильку, чи його про щось іще спитати не захоче, але дівчина мовчала, власними думками поглинута, і відчув, що не потрібно їй заважати. Тому зігнувся вдвоє в прощальному поклоні, підмітаючи землю пір’ям від капелюха.

– Дякую, пане кавалере, – кивнула юнка і простягнула йому руку.

Офіцер став задкувати до дверей.

Раптом на обличчі панночки з’явився легкий рум’янець, вона завагалася на мить, але таки сказала:

– Ще одне, пане кавалере.

– Що завгодно для вашої милості…

– Чи знали ви такого собі пана… Анджея Кміцицa…

– Знав, панно… з Кейдан. Останнього разу я бачив його в Пільвішках, коли з Підляшшя в ці краї виступали.

– Чи це правда?.. Чи правду князь казав, що йому пан Кміциц обіцяв польського короля полонити?..

– Не знаю, панно… Відомо мені лише, що в Пільвішках вони між собою радились, після чого князь від’їхав із ним у ліси і так довго не повертався, що Патерсон став непокоїтись і послав військо назустріч. Я вів цей загін. Ми здибали князя, коли він уже повертався. Мені здалося, що він був дуже збуджений, немовби у душі якусь трагедію пережив. Розмовляв також сам із собою, що з ним раніше ніколи не траплялося. Я чув також, як він сказав: «Дідько би ніколи на таке не зважився». На жаль, більше нічого не знаю… Лише пізніше, коли князь згадував про те, що йому пан Кміциц пропонував, я подумав собі: якщо таке й було, то хіба тоді.

Білевичівнa закусила губу.

– Дякую, – промовила вона.

І вже за хвилину залишилась сама.

Думка про втечу опанувала її цілком. За будь-яку ціну вирішила вирватися з цього огидного місця і з-під влади цього зрадливого князя. Але куди податися? Села і міста були під шведським контролем, зруйновані монастирі, замки, зрівняні з землею, вся країна роїлася від жовнірів і від страшніших за них дезертирів, розбійників, усілякого штибу шельм. Яка ж доля могла чекати дівчину, покинуту на волю цієї бурі? Хто з нею піде? Тітка Кульвецівнa, пан мечник расейняйський і кільканадцятеро його челядників. Але чи ці сили вбережуть її?.. Пішов би, можливо, і Кетлінґ, може, би навіть знайшов жменьку вірних жовнірів і приятелів, котрі хотіли б його супроводжувати, але Кетлінґ у неї закохався, це занадто очевидно, то як же їй було боргувати йому вдячність, яку занадто великою ціною сплачувати потім довелося б?

Врешті, яке ж вона мала право закривати долю цьому молодикові, котрий заледве вийшов із хлопчачого віку, і наражати його на переслідування, а може, й на згубу, якщо не могла панночка нічого йому взамін, крім дружби, подарувати. Тому питала сама себе: що робити, куди втікати, адже і тут і там їй загрожувала погибель, і тут і там – ганьба?

У такому душевному розладі стала юнка гаряче молитися, і ретельно повторювала одну молитву, яку свого часу старий полковник завжди в лихі часи відмовляв, яка починається зі слів:

Тим часом вчинився потужний вихор і дерева в саду за вікнами зашуміли густо. Тут згадалися зануреній у молитву панночці пущі, в яких виховувалася змалку, і думка, що в пущах є єдине безпечне укриття, промайнула їй, як блискавка, в голові.

Зітхнула глибоко Олюнька, бо знайшла нарешті те, що шукала. Авжеж! У Зеленку, в Роговську! Туди ворог не піде, бо шельма не буде здобичі там шукати. Там навіть свій, якщо забудеться, може заблукати і блукати так аж до своєї смерті, то що вже чужинцеві, котрий доріг не знає. Там захистять її мисливці Домашевичі та Димні Стак’яни, а якщо й немає їх, якщо вони всі подалися за паном Володийовським, тo цими лісами можна аж ген до інших воєводств дістатися і в інших пущах спокою шукати.

Спогад пана Володийовськогo звеселив Олюньку. Такого б їй опікуна! Він бравий жовнір, це шабля, за якою і від пана Кміцица, і навіть від самих Радзивіллiв можна сховатися. Тут згадалося їй, що він саме це радив тоді, коли пана Анджея в Білевичaх упіймав, щоб у Біловезькій пущі порятунку шукати.

І правильно казав! Роговська і Зеленка заблизько до Радзивіллів, а біля Біловежі стоїть власне той пан Сапєгa, котрий щойно стер із лиця землі найстрашнішого Радзивіллa.

Отже, до Біловежі, до Біловежі, хоч би й сьогодні, завтра!.. Хай лишень мечник расейняйський приїде, тоді не зволікатиме!

Врятує її темна глибочінь Біловежі, а пізніше, коли буря минеться, – монастир. Лише там справжній спокій, мабуть, і забуття всіх людей, всього болю, печалі та презирства…

Пан мечник расейняйський повернувся кількома днями пізніше. Незважаючи на те, що їхав він із охоронною грамотою Богуслава, дістатися зміг лише до Расейняя. До самих Білевич уже не було потреби їхати, бо не існувало їх уже на світі. Садиба, забудови, село, все вщент вигоріло в останній битві, в якій отець Страшевич, єзуїт, став на чолі свого загону проти шведського капітана Росса. Люд був у лісах або в озброєних партіях. Залишилися на місці колись заможного села лише земля та вода.

Дороги при цьому були переповнені грабіжниками, точніше дезертирами з розмаїтих військ, які значними зграями швендяли, розбоєм промишляли, так що навіть менші військові загони не були від них забезпечені. Не зміг тому пан мечник навіть переконатися, чи закопані в саду діжки зі сріблом та грошима збереглися, і повернувся до Таурогів дуже лихий, змордований і з великою на нищителів у серці злістю.

Заледве ногою ступив із брички, втягнула його Олюнька до своєї кімнати і переказала все, що їй Гасслінґ-Кетлінґ розповідав. Здригнувся від цього старий шляхтич, котрий не маючи власного потомства, дівчину як доньку любив. Кілька разів хапався він за руків’я шаблі, повторюючи: «Бий, хто порядний!» Врешті-решт чоловік за голову схопився і так став промовляти:

– Mea culpa, mea maxima culpa! Бо мені й самому часом на гадку спадало, і той, і цей шепотів, що той гультіпака в амурах до тебе потонув, а я не казав нічого, хоча часом аж у боки брався думаючи: «А якщо одружиться!» Ґосєвським ми родичі, Тізенгаусам також… Чому б не мали бути ріднею Радзивіллам? За пиху ту, за гонір мене Бог карає… Чесний зі зрадником поріднитися надумав. Таким нам хотів стати родичем… бодай би його вбили!.. як двірський бик сільським телицям! Щоб він здох! Але зачекай! Спершу ця рука і ця шабля зігниють!..

– Тут про порятунок думати треба, – нагадала Олюнька і виклала свої плани втечі.

Пан мечник, відсапавшись, слухав уважно, відтак мовив:

– Краще мені челядників зібрати і партію свою створити! Буду шведів бити, як це інші роблять, як колись пан Кміциц Хованськогo. Безпечніше тобі буде в лісі чи в полі, ніж у цій оселі зрадника і єретика!