– Дай Боже, щоб не пороз’їжджалися, – зауважив король, – бо вони ще потрібні, натомість думають, що вже по всьому.

– Винуватця цього збурення кіньми треба роздерти, незалежно від заслуг, які він має! – правив далі пан Чарнецький.

Відразу ж наказали відшукати пана Заглобy, бо ні для кого не було таємницею, що це він здійняв бурю, але той наче у воду канув. Шукали його в місті, в наметах, по табору, навіть між татарами, все надаремно. Казав при цьому Тізенгаус, що король, завжди добрий і милостивий, бажав від усієї душі, щоб його так і не знайшли, і що навіть вервечку за це відмовив.

Але через тиждень, після якогось oбiду, коли монарше серце пройнялося радістю, почули присутні з вуст Янa-Казимирa такі слова:

– А оголосіть уже там, щоб пан Заглобa більше не ховався, бо вже нам відлягло і за його жартами ми скучили!

А коли каштелян київський жахнувся від цих слів, то король додав:

– Якби у нашій Речі Посполитій лише справедливість, а не милосердя мати в серці, то замість серця сокиру в грудях носити довелося б. Провинитися тут легше, ніж деінде, але і виправлення ніде так хутко не настає!

Кажучи це, монарх більше пана Бабиничa мав на гадці, ніж пана Заглобу, а про пана Бабинича думав тому, що молодик саме напередодні вклонився до королівських ніг із проханням, щоб йому в Литву не було заборони їхати. Казав, що хоче там війну оживити і шведів винищувати, як колись Хованськогo шарпав. А позаяк король і так мав намір послати туди досвідченого в роз’їзній війні жовніра, тому дозволив, забезпечив, благословив і ще йому щось там тихцем у вухо побажав, після чого молодий лицар упав йому до ніг із подякою.

Відтак, не зволікаючи, вирушив парубок на схід, веселий і задоволений. Субагазі, значні дари отримавши, дозволив йому додатково п’ятсот добрудзьких ординців із собою забрати, тому йшли за ним півтори тисячі добрих вояків, сила, з якою можна було що завгодно затіяти. І пашіла юнацька голова жагою боїв і воєнних подвигів, усміхалася йому надія слави. Чув уже, як вся Литва вимовляє з гордістю та подивом його ім’я… Чув особливо, як повторюють його одні кохані вуста, і душа його отримувала крила.

А ще і тому так йому їхалося жваво, що куди б не прибув, там першим радісну звістку сповіщав, що шведів розбили, а Варшаву взяли. Варшаву взяли! Де тупотіли копита його коня, там цілі околиці лунали цими словами, там люд вітав його з риданнями на дорогах, там били в дзвони по костелах і співали Te Deum laudаmus! Коли їхав лісом, то темні сосни, а коли полями, то лани золотистої пшениці, вітром колисані, повторювали, шепочучи радісно:

– Шведів розбили! Варшаву взяли! Варшаву взяли!

Хоча Кетлінґ і був близький до особи князя Богуслава, проте не все знав і не все вмів витлумачити панові Кміціцoвi, що ж насправді діялося в Таурогах, бо засліплювало його те, що й сам був у Білевичівну закоханий.

Богуслав мав кращого повіреного, а саме пана Саковичa, старосту ошмянськогo, і лише він один знав, наскільки глибоко поглинула князя пристрасть до своєї вродливої полонянки, а також до яких хитрощів він вдавався, щоб її серцем і тілом заволодіти. Це кохання перетворилося на пекучу жагу, бо на інші почуття серце Богуслава не було здатне, але таку сильну, що цей досвідчений в амурах кавалер повністю голову втратив. І не раз вечорами, коли залишався зі старостою ошмянським сам на сам, рвав Богуслав волосся на голові і бідкався:

– Горю я, Саковичу, горю!

Пан Сакович відразу знаходив, як справі зарадити.

– Хто хоче мед дістати, – сказав він, – той мусить бджіл задурити. Чи мало має дурманного зілля медик вашої світлості? Тільки йому накажіть і вже завтра буде по всьому.

Але князь не хотів вдаватися до таких крайнощів, і то з різних причин. По-перше, якогось дня з’явився йому уві сні старий полковник Білевич, дідусь Олюньки, і ставши біля узголів’я, вдивлявся в нього аж до перших півнів грізним поглядом. Богуслав цей сон запам’ятав, а що був той лицар досить марновірний, то так боявся чар, застережень у снах і надприродних явищ, що тремтів уже від однієї думки про те, в якому жаху і в якій поставі з’явилася б наступного разу та сновида, якби до поради пана Саковичa князь дослухався. Та й сам староста ошмянський, котрий у Бога не дуже вірив, але снів і чар також боявся, вже не був такий упевнений у своїх порадах.

Другою причиною стриманості Богуслава було те, що в Таурогах жила Волошка зі своєю падчеркою. Волошкою називали княгиню Януша Радзивілла. Ця пані походила з країни, де жінки мають доволі вільні звичаї. Не була надміру суворою, до двірських утіх, можливо, занадто поблажлива, проте не змогла б стерпіти, щоб під її боком вітрогон, котрий мав стати чоловіком її падчерки, вчиняв дії, які волають про помсту до неба.

Але й пізніше, коли через наполягання пана Саковичa і для виконання волі князя віленського воєводи Волошка поїхала з княжною до Курляндії, Богуслав не наважився на такий вчинок. Бо боявся жахливого лементу, який в усій Литві піднятися міг би. Білевичі впливові люди, вони б не забарилися його закликати до суду, а право карало такі вчинки позбавленням майна, пошани і навіть життя.

Радзивілли, щоправда, були достатньо могутні і могли не зважати на закон, але якби перемога у війні схилилася на бік Янa-Казимирa, тоді міг молодий князь отримати серйозні проблеми, в яких йому не допомогли б ні приятелі, ні поплічники. А передбачити, як війна закінчиться, вже важко було, адже Казимирoвi щодня сил прибувало, а могутність Карлa марніла через втрату людей і вичерпання фінансів.

Князь Богуслав був запальний чоловік, але і політик, тому рахувався з обставинами. Жага палила його вогнем, але розум радив стримуватися. Забобонний страх вгамовував пориви плоті, а водночас ще й упали на нього напасті, звалилися проблемні та нагальні справи, від яких часто доля всієї війни залежала. Й усі ці причини рвали княжу душу, аж її стомили смертельно.

Ще невідомо, як закінчилося б протистояння, якби не це кохання Богуслава. Бо був цей шалапут занадто великої про себе думки. Вважав себе державним діячем, великим вождем, видатним лицарем і непереможним завойовником дівочих сердець. То мав вдаватися до дії дурманного зілля він, котрий цілу скриню любовних листів від різних відомих закордонних дам із собою возив? Чи його статків, його звань, його могутності, майже королівській рівної, його родовитого імені, краси та шляхетності було замало для подолання спротиву якоїсь там панночки?

До того ж, чим більший тріумф, тим більше буде насолод, коли опір дівчини зламає і коли вона сама, добровільно, з тріпочучим, як у спійманої пташечки серцем, з розпашілим обличчям та очима, затуманеними паволокою, впаде в ці обійми, які назустріч їй простягнуться.

Богуслав аж тремтів від думки про цю хвилину, і прагнув її майже так само нетерпляче, як і саму Олюньку. Він навіть на мить не сумнівався, що така хвилина настане, обурювався, втрачав терпець і фантазував. Часом здавалося йому, що вона все ближче, а часом, що далі, і тоді кричав, що палає, але домагатися не припиняв.

Він оточив спочатку дівчину дріб’язковою турботою, так щоб та була йому зобов’язана і переконалася, що князь добрий. Бо розумів вельможа, що почуття вдячності та дружба – це лагідний і теплий вогник, який пізніше необхідно лише роздути і справжнє багаття спалахне. Часті зустрічі мали б цьому посприяти, але щоб мати певність, не проявляв Богуслав жодної настирливості, не бажаючи втратити довіру або налякати.

Тим часом кожен погляд, кожен дотик руки, кожне слово не пропадали надаремно, і мали б стати тією краплею, що камінь точить.

Усе, що робив для Олюньки, могло пояснюватися гостинністю господаря, тим невинним дружнім потягом, який одна істота до іншої відчуває, однак робилося все так, немовби це робило саме кохання. Межа зумисне затиралася і ставала все менш чіткою, щоб перетин її був не такий помітний і щоб дівчина остаточно заблукала на цьому бездоріжжі, де кожен погляд міг щось означати, а міг і нічого. Гра ця не узгоджувалася, щоправда, з вродженим запалом Богуслава, котрий ледве стримувався, однак вважав, що лише така тактика може допомогти досягнути мети. Водночас князь знаходив у ній таке замилування, яке знаходить павук, що тче павутину, мисливець, котрий наставляє сильце або стрілець, котрий терпляче та наполегливо вистежує звірину. Забавляла князя його власна проникливість, ніжність і винахідливість, яких навчило його перебування при французькому дворі.