– Я! – повторив Тізенгаус.

– Я! Я! Я! – промовили одночасно кільканадцять голосів.

– Хто перший викликався, той хай і йде! – промовив король.

Пан Ґрилевський перехрестився, потім перехилив у рот флягу і помчав.

Король стояв і все дивився на хмару димів, якими вкрита була «кротовина» і які тягнулися вище над ним, як якийсь міст, аж до самих мурів. Оскільки редут лежав ближче до Вісли, то й міські мури височіли над ним, і тому вогонь був такий жахливий.

Тим часом гуркіт трохи поменшав, хоч і гранати не переставали описувати дугу, натомість гамір від мушкетних пострілів нагадував, ніби тисячі селян ціпами молотили.

– Либонь, знову пішли в атаку, – припустив Тізенгаус. – Якби менше було диму, ми побачили б піхоту.

– Під’їдьмо трохи, – промовив король, рушаючи конем. За ним подалися й інші, проїжджаючи Віслу берегом від Уяздовa, під’їхали майже до самого Сoльця, а оскільки сади палаців і монастирів, що сходять до Вісли, були ще взимку шведами на паливо вирубані, то дерева не заслоняли краєвиду, тому змогли побачити і без підзорних труб, що шведи справді знову кинулися в атаку.

– Бажав би я краще цю позицію втратити, – почувся голос короля, – ніж пан Бабинич мав би загинути!

– Бог його захистить! – озвався владика Цецішовський.

– І пан Ґродзіцький йому допомогу надасть! – додав Тізенгаус.

Подальшу розмову перервав якийсь вершник, котрий наближався на повному скаку з боку міста. Тізенгаус, маючи зір такий гострий, що неозброєним оком краще бачив за інших на далекі відстані, скочив, впізнавши прибульця, за голову схопився і верескнув:

– Пан Ґрилевський повертається! Пан Бабинич, мабуть, мертвий і редут здобуто!

Король прикрив очі руками, а тим часом прибув пан Топір, осадив коня на місці і, хапаючи повітря ротом, доповів:

– Милостивий пане!

– Що там? Убили? – нетерплячився король.

– Пан Бабинич каже, що йому там добре і він не хоче заміни, просить лише, щоб йому їсти прислали, бо зранку і ріски в роті не мали!

– То він живий? – видихнув король.

– Каже, що йому добре! – повторив пан Ґрилевський.

Інші ж застигли від здивування і стали кричати:

– Оце затятість кавалерська!

– Оце жовнір!

Після цього звернулися до пана Ґрилевськогo:

– Та потрібно було залишитися, бо необхідно його замінити. Не соромно повертатися? Переляк на вас напав, чи що? Краще було не викликатися!

На це пан Ґрилевський відказав:

– Шановні панове! Якщо хтось мене боягузом вважає, то можу йому відповісти в полі, але перед його величністю мушу виправдатися. Я був у самій «кротовині», куди, можливо, ніхто інший не зміг би втрапити, але той пан Бабинич мало мені очі за мій намір не вибрав. «Йдіть, пане, – каже, – до дідька! Я тут працюю, мало, каже, зі шкури не вистрибну, і на балачки не маю часу. І ні славою, ні командуванням ділитися ні з ким не бажаю. Добре мені тут, – каже, – тому залишуся, а вас із позиції накажу випровадити! Бодай йому грець, – каже, – жерти нам хочеться, а тут мені коменданта замість харчів присилають!» Що я мав робити, милостивий пане? Навіть гумору його не дивуюся, бо там їм руки від роботи опускаються!

– І як? – поцікавився король. – Втримається він там?

– Такий шибайголова! Де він тільки не втримається! Я ще забув сказати, що мені на прощання крикнув: «Я буду тут навіть тиждень сидіти і не дамся, тільки було б що їсти».

– Чи можливо там всидіти?

– Там, ваша величносте, справжній судний день! Граната падає за гранатою, осколки, як біси, біля вух свистять, земля внизу розрита, від диму розмовляти неможливо! Піском і дерном так ядра розкидаються, що весь час потрібно обтрушуватися, щоб не засипало. Багато їх полягло, але ті, хто живі, в борознах на шанці лежать і загорожі собі перед головами з київ спорудили, землею їх зміцнивши. Дуже грамотно шведи цей вал насипали, а тепер він проти них служить. При мені ще прийшла піхота пана Ґродзіцькогo і тепер б’ються там заново.

– Оскільки на мури не можна, поки пролому немає, – промовив король, – то на палаци Краківського ще сьогодні вдаримо. Це буде найкраща диверсія.

– Добряче зміцнені ці палаци, майже на фортеці перетворені, – зауважив Тізенгаус.

– Але їм із допомогою з міста не поспішатимуть, бо всю увагу на панові Бабиничу зосередили, – пояснив король. – Так буде, поки я живий, так буде! І зараз же штурмувати накажу, лише тільки пана Бабиничa перехрещу.

Відтак узяв із рук владики Цецішовськогo позолочене розп’яття, в якому уламок святого хреста був схований, і, піднявши його вгору, взявся хрестити далекий насип, вкритий вогнем і димом, промовляючи:

– Бoжe Аврама, Ісака й Якова, змилуйся над людом Твоїм і дай порятунок цим захисникам! Амінь! Амінь! Амінь!

Почався кровопролитний штурм із боку Нового Світу до Краківського передмістя, не дуже удачливий, але все ж дієвий, бо відвернув увагу шведів від шанців, які захищав пан Кміциц, і дозволив її захисникам трохи перепочити. Просунулися, однак, поляки аж до палацу Казимира, але не змогли втримати цю позицію.

З іншого боку штурмували в напрямку палацу Данілловича аж до Ґданського дому, і також безрезультатно. Знову полягло кількасот людей. Одну лише мав король втіху: бачив, що навіть посполите рушення з найбільшою мужністю та самопожертвою рветься на мури і що після тих спроб, більш-менш несприятливих, дух їм не лише не впав, а навпаки, зміцнилася у війську впевненість у перемозі.

Але найкращою цими днями подією стало прибуття панів Янa Замойськогo та Чарнецькогo. Перший із них привів піхоту, добре вишколену; і такі важкі карронади із Замостя, що навіть шведи не мали подібних у Варшаві. Другий, оточивши Дуґласa в порозумінні з паном Сапєгою, частиною литовських військ і посполитим підляським рушенням, яким Янoвi Скшетуському доручили командувати, сам прибув до Варшави, щоб узяти участь у генеральному штурмі. Сподівалися, і пан Чарнецький поділяв цю віру, що цей штурм буде останнім.

На шанцях, здобутих паном Кміцицем, установили ті потужні гармати, які негайно ж почали працювати проти мурів і воріт, і для початку змусили до мовчанки шведські гранатомети. Тоді вже сам генерал Ґродзіцький зайняв цю позицію, а пан Анджей повернувся до своїх татар.

Але не доїхав він іще до своєї квартири, як уже отримав виклик до Уяздовa. Король перед усім штабом прославляв молодого лицаря, не шкодували йому похвал і пан Чарнецький, і пан Сапєгa, і пан Любомирський, і коронні гетьмани. А він стояв перед ними в подертому і засипаному землею одязі, на обличчі повністю пороховим димом закіптюжений, не виспаний, втомлений, але радісний, що шанці втримав, стільки похвал заслужив і незмірну славу в обох військах здобув.

Вітали його також, між іншими кавалерами, пан Володийовський і пан Заглобa.

– Навіть не здогадуєтеся, пане Анджею, – тряс йому руку невисокий лицар, – яку велику в короля маєте пошану. Я вчора був на воєнній раді, бо мене пан Чарнецький узяв із собою. Говорили там про приступ, а потім і про звістки, які саме з Литви надійшли, про тамтешню війну і про жорстокості, до яких Понтус і шведи вдаються. Радилися, отже, як би там війну підтримати. Пан Сапєгa радив, аби кілька хоругв туди послати і чоловіка, котрий би зумів стати там тим, ким пан Чарнецький був на початку війни в Короні. А король на те: «Такий є лише один – Бабинич». Інші відразу ж це підтвердили.

– Я в Литву, а тим більше в Жемайтію, найохочіше поїду, – втішився пан Кміциц, – і сам у короля це просити планував, чекаю лише, коли Варшаву візьмемо.

– Генеральний штурм призначено на завтра, – повідомив пан Заглобa, котрий якраз підійшов.

– Знаю, а як почувається Кетлінґ?

– Хто це такий? Маєте на увазі Гасслінґа?

– Байдуже, бо він має два прізвища, як це в англійців, шотландців і багатьох інших націй заведено.

– Правда, – підтвердив пан Заглобa, – а іспанець навіть на кожен день тижня має інше. Розповів мені ваш пахолок, що Гасслінґ, тобто також і Кетлінґ, уже здоровий. Вже може говорити, ходити і гарячка його покинула, лише їсти щогодини просить.