– А що пан Ковальський поробляє? – спитав пан Кміциц.

– Ковальський? Вже залізний шолом на голові носить і правильно, бо капуста в казані найкраще вариться. Нажився добряче у Варшаві, здобув собі слави і подався до гусарів, до князя Полубинськогo, а все тому, щоб мати змогу списом Карлa дістати. Приходить до нас щодня під намет і сліпаками глипає, чи шийка глечика з-під соломи не вигулькне. Не можу ніяк цього хлопця від пиятики відучити. Не допомагає добрий приклад! Але я йому напророкував, що йому на зло обернеться вихід із ляуданської хоругви. Шельма! Невдячний чоловік! За стільки добра, яким я його обдарував, на спис мене, сучий син, проміняв!

– То ви його так виховали?

– Прошу пана! Не робіть із мене ведмежатника. Панові Сапєзі, котрий мене те саме питав, я відповів, що одного з Рохом ви мали наставника, але не мене, бо я в молоді роки бондарював і клепки вмів добре забивати.

– Ну, по-перше, такого ви б не посміли панові Сапєзі сказати, – не повірив пан Володийовський, – а по-друге, ви ж постійно бурчали на пана Ковальського, а бережете його, як зіницю ока.

– Волію його, ніж вас, пане Міхале, бо хрущів ніколи не переносив, і влюбливих хлюстів, котрі, побачивши першу-ліпшу жінку, у кицьки-мицьки зараз же починають бавитись, як із німецькими кошенятами.

– Або як із тими мавпами в Казановських, із якими ви воювали.

– Смійтеся, смійтеся, то будете наступного разу самі Варшаву здобувати!

– Tак ніби це ви її здобули…

– А хто Краківську браму розвалив? Хто неволю для генералів обдумав? Сидять тепер на хлібі та воді в Замості, а що Віттемберґ погляне на Вранґеля, то скаже «Заглобa нас сюди засунув!» й обоє в плач. Якби пан Сапєгa не був хворий і тут був присутній, то сказав би вам, хто шведського кліща з варшавської шкури найперший витягнув.

– Заради бога! – запалився пан Кміциц. – Зробіть це для мене і принесіть мені звістку про ту битву, на яку під Варшавою збирається. Дні і ночі на пальцях лічитиму і спокою не зазнаю, поки чогось певного не дізнаюся.

Пан Заглобa приклав палець до чола.

– Послухайте моєї поради, – сказав він, – бо що скажу, то так напевне й здійсниться… Як те певне, що та чарка стоїть переді мною… Чи вона не стоїть? Що?

– Стоїть, стоїть! Кажіть уже!

– Цю генеральну битву ми або програємо, або виграємо…

– Це кожен знає! – закинув пан Володийовський.

– Помовчте краще, пане Міхале, і вчіться. Якщо цю битву програємо, знаєте, що далі буде?.. От, бачите! Не знаєте, бо вже своїми в’язальними гачками під носом, як заєць, ворушите… Так от, скажу я вам, що нічого не буде…

Пан Кміциц, котрий був дуже збуджений, схопився, гримнув чаркою об стіл і вигукнув:

– Досить жили тягнути!

– Кажу ж, що нічого не буде! – набундючився пан Заглобa. – Ви ще зелені, тому не розумієте, як тепер ситуація складається. Бо наш король, наша мила вітчизна, наші війська можуть навіть п’ятдесят битв одна за одною програти… А війна по-старому піде далі, шляхта збиратиметься, а з нею й усі нижчі стани… І якщо не вдасться одного разу, то вдасться іншого, поки ворожа сила не розтане. Але якщо шведи хоча б одну велику баталію програють, то їх дідьки вхоплять, а електора з ними на додачу.

Тут струснув головою пан Заглобa, вихилив чарку, гепнув нею об стіл і вів далі:

– Послухайте, бо цього від когось іншого не почуєте, адже не кожен уміє бачити всю картину загалом. Не один думає, що нас тут іще чекає? Скільки битв, скільки поразок, яких, воюючи з Карлом, неважко зазнати… Скільки сліз? Скільки крові пролитої? Скільки важких нападів?.. І не один сумнівається, і не один проти Божого милосердя та самої найсвятішої Богоматері блюзнірствує… А я вам скажу так: чи знаєте ви, що тих новітніх вандалів чекає? Погибель. А знаєте, що нас чекає? Перемога! Поб’ють нас ще сто разів… Гаразд… А ми поб’ємо їх на сто перший, і буде їм капут.

Після такої промови пан Заглобa заплющив на хвильку очі, але зараз же їх розплющив, глянув блискучими зіницями поперед себе і вигукнув на всю силу своїх грудей:

– Перемога! Перемога!

Пан Кміциц аж розчервонівся на радощах.

– Далебі, він має рацію! Далебі, правильно каже! Не може бути інакше! Мусить такий настати кінець!

– Вже треба визнати, що вам тут нічого не бракує, – промовив пан Володийовський, тицьнувши пальцем у свою голову. – Річ Посполиту можна окупувати, але всидіти в ній нереально… Все одно доведеться забиратися.

– Га! Що? Не бракує! – втішився похвалою пан Заглобa. – Якщо так, то я вам ще напророкую. Бог на боці справедливих! Ви, – тут дідуган звернувся до пана Кміцицa, – зрадника Радзивіллa здолаєте, до Таурогів підете, дівчину відберете, за дружину її отримаєте, потомство виховаєте…

Нехай тіпуна на язик я одержу, якщо так не буде, як я сказав… Заради бога! Тільки не задушіть!

Правильно застерігався пан Заглобa, бо пан Кміціц схопив його у свої обійми, підняв угору і так стискати почав, що аж стариганові баньки на лоба полізли. Але не встиг опуститися на власні ноги, заледве дух перевів, як пан Володийовський, дуже збуджений, ухопив його за руки.

– Моя черга! Кажіть, пане, що мене чекає?

– Бoжe вас благослови, пане Міхале!.. Ваша дівуля не покаже вам дулю… Не бійтесь. Уф!

– Vivat! – вигукнув пан Володийовський.

– Але спершу зі шведами мусимо собі порадити! – додав пан Заглобa.

– Порадимо! Порадимо! – вигукували, брязкаючи шаблями, молоді полковники.

– Vivat! Звитяга!

Тижнем пізніше пробрався пан Кміциц у межі Пруссії електора під Райгродом. Пішло йому це доволі легко, адже перед самим відходом пана гетьманa польного сховався в ліси так ретельно, аж Дуґлас був переконаний, що і розбишацька ватага потягнулася разом з усією татарсько-литовською дивізією під Варшаву, тому лише малі залоги по невеличких замках для захисту цих країв залишив. Дуґлас відійшов також услід за паном Ґосєвським, а з ним пан Радзейовський і князь Радзивілл.

Пан Анджей дізнався про це ще до переходу кордону і дуже стурбувався, що не зможе віч-на-віч зі своїм смертельним ворогом здибатися і що покарати може Богуслава якась інша рука, наприклад, рука пана Володийовськогo, котрий також проти нього присягав. Після чого, не маючи змоги відплатити за кривди Речі Посполитої та свої особисті зрадникові, люто накинувся на маєтки електора.

Тієї ж ночі, коли його татари проминули прикордонний стовп, небо зачервоніло загравами, лунали зойки та ридання людей, яких топтав важкий чобіт війни. Хто польською мовою жалю вмів просити, того за наказом ватажка щадили, натомість німецькі поселення, колонії, села та містечка перетворювалися на річку вогню, а перелякані мешканці йшли під ніж.

І не так хутко олива розливається по морю, коли її мореплавці для заспокоєння хвиль ллють, як розлився той загін татар і добровольців по спокійних і безпечних досі краях. Здавалося, що кожен татарин умів подвоюватися і потроюватися, бути водночас у кількох місцях, аби палити та різати. Не щадили навіть пшеничних ланів, навіть дерев у садах.

Стільки вже часу тримав пан Кміциц у шорах своїх татар, що врешті, коли їх, наче зграї хижих птахів, випустив, то вже ніщо їх не стримувало поміж різні та руйнації. Один перевершував іншого, а що ясир брати не могли, то купалися зранку до вечора в людській крові.

Сам пан Анджей, маючи в серці чимало дикості, дав їй чудовий вихід і хоч власних рук у крові беззахисних не бруднив, зате задоволено на все позирав. На душі був спокійний і совість йому не докоряла, бо була це не польська кров і до того ж єретична. Тому навіть вважав, що приємну річ Богові, й особливо всім святим робить.

Адже електор ленник, тобто слуга Речі Посполитої, котрий із благ її живе, першим підняв святотатну руку на свого короля та володаря, тому належалася йому кара. А пан Кміциц був лише знаряддям Божого гніву.

Тому щовечора спокійно молився на вервечці у відблисках палаючих німецьких поселень, а коли крики мордованих збивали йому рахунок, починав спочатку, щоб душу гріхом недбалості в Божій службі не обтяжити.