– Хай лише сюди пан Бабинич прийде! – додала Ганнуся. – Тоді так! Я буду навмисно ще більше Браунa баламутити, щоб уся залога збунтувалася, і з людьми, кіньми і разом із нами до пана Бабиничa перейшла.

– Зробіть це, панно! Зробіть! – заохочував її мечник.

– А пізніше дуля всій Німеччині буде… Може, він про мою суперницю забуде і мене по… кo…

Тут дівчина знову пискнула тихесенько, затулила очі руками, аж тут гнівна думка прийшла їй до голови, бо вдарила кулачком об кулачок і промовила:

– А якщо ні, то за пана Володийовськогo вийду!

Двома тижнями пізніше закипіло в усіх Таурогах. Одного вечора приволочилися безладні зграї війська Богуслава, по тридцять чи сорок коней, убогі, обдерті, на примар більше схожі, ніж на людей, і принесли звістку про поразку князя під Янoвом. Втратили там усе: армію, гармати, коней, обоз. Шість тисяч відбірних людей вийшли з магнатом у цю експедицію, а повернулося заледве чотириста рейтарів, котрих князь особисто вивів з-під удару.

З поляків не повернувся ніхто, крім пана Саковича, бо всі, хто не поліг у бою, котрих не винищив у роз’їздах страшний пан Бабинич, перейшли на бік пана Сапєги. Багато також чужинських офіцерів воліли добровільно здатися на милість переможця. Словом, ще ніколи жоден із Радзивіллів не повертався з воєнної кампанії більше за нього виснажений, знищений і побитий.

Наскільки раніше придворні лестощі не знали міри у прославлянні воєнного генія Богуслава як полководця, настільки тепер усі скаржилися без угаву за недолугий спосіб ведення війни. Протестні настрої ніяк не влягалися через недобитих жовнірів, котрі останніми днями відступу зовсім забули про дисципліну і дійшли до такого безладу, що князь вирішив, що безпечніше буде залишатися в тилу.

Обоє з паном Саковичeм зупинилися в Расейняї. Гасслінґ, дізнавшись про це від солдатів, негайно повідомив цю новину Олюньці.

– Найважливіше, – зауважила вона, вислухавши реляцію, – чи пан Сапєгa і той пан Бабинич переслідують князя і чи задумують війну перенести в ці краї?

– Із солдатів нічого не можна витягнути, – відповів офіцер, – бо переляк їх затьмарив. А є й такі, котрі кажуть, що пан Бабинич уже тут. З того однак, що князь із паном Саковичeм залишилися, висную, що погоня не може бути швидкою.

– Але вона буде? Адже важко вважати інакше? Хто ж би після перемоги не переслідував розбитого ворога?

– Буде видно. Але я про щось інше хотів із панною порозмовляти. Князь у результаті хвороби та невдач певно роздратований, тому у відчаї й до нерозважливих вчинків схильний… Не розлучайтесь, панно, тепер із тіткою та панною Борзобагатою. Не погоджуйтесь, щоб пана мечника в Тільже вислали, як минулого разу перед експедицією сталося.

Олюнька промовчала, адже мечника ніколи в Тільже не висилали, лише коли знавіснілий князь ударив його oбушком, він хворів кілька днів, то пан Сакович, аби приховати перед людьми вчинок вельможі, навмисно розпустив звістку, що старий туди поїхав. Олюнька воліла це перед Кетлінґом замовчати, бо гордій дівчині соромно було визнавати, що хтось одного з Білевичів, як собаку, побив.

– Дякую вам за застереження, – промовила вона нарешті.

– Я вважав це своїм обов’язком…

Але серце дівчини знову наповнилося гіркотою. Адже ще недавно від Кетлінґa залежало, щоб ця нова небезпека не зависла над її головою, адже якби він погодився на втечу, то була б уже далеко, раз і назавжди вільна від Богуслава.

– Пане кавалере, – зронила юнка, – справжнє щастя для мене, що це застереження не зачіпає вашої честі і що князь не віддав наказу мене не застерігати.

Кетлінґ збагнув іронію і відповів словами, яких Олюнька від нього не сподівалася:

– Все, що служби моєї жовнірської стосується і що мені стерегти честь наказує, те здійсню або життям поплачуся. Іншого вибору не маю і мати не хочу. Поза службою ж дозволено мені негідним учинкам запобігати. Тому як приватна особа залишаю панні цю кроцицю і раджу: стережіться, бо небезпека близька, а в разі потреби – вбийте! Тоді моя присяга буде нечинна і з порятунком вам покваплюся.

Сказавши це, молодик вклонився і повернув до дверей, але Олюнька затримала його.

– Пане кавалере, звільніться з цієї служби, боріться за добру справу, бороніть скривджених, бо ви цього гідні, бо ви чесні, бо шкода вас для зрадника…

На це Кетлінґ відреагував так:

– Я б уже давно звільнився й у відставку подав, якби не вважав, що, залишаючись тут, вам, панно, можу бути корисним. Тепер запізно. Якби князь повернувся переможцем, я не вагався б і хвилини… Але якщо повертається переможеним, якщо можливо, що ворог його переслідує, було б боягузтвом вимагати відставки, поки термін, що закінчується, мене не звільнить… Ви ще побачите, панно, вдосталь, як люди малого серця юрбою покидатимуть переможеного, але мене між ними не буде. Ось вам хрест. А ця кроциця навіть кірасу з легкістю проб’є…

Кетлінґ вийшов, залишивши зброю на столі, яку Олюнька негайно ж сховала. На щастя, очікування молодого офіцера та її власні побоювання виявилися безпідставними.

Князь приїхав увечері разом із паном Саковичем і Патерсоном, але такий пригнічений і хворий, що ледве на ногах тримався. До того ж навіть не знав, чи часом пан Сапєгa не наступає і чи не відрядив у погоню пана Бабиничa з легкими хоругвами.

Богуслав, щоправда, повалив останнього в атаці, але навіть не надіявся, що його вбив, бо здавалося магнатові, що палаш його ковзнув по дотичній по місюрці пана Бабинича. Зрештою, він уже раз пальнув йому в обличчя з пістоля, але нічого путнього з цього не вийшло.

Боліло князя серце від думки, що той Бабинич зробить із його волостями, коли до них зі своїми татарами дорветься. А захищати їх не мав чим! І не лише волості, а й навіть себе самого. Між його прибічниками не було багато таких, як Кетлінґ, і доводилося визнати, що на першу ж звістку про наближення війська Сапєги покинуть його всі до одного.

Князь також не мав наміру залишатися в Таурогах довше ніж два або три дні, бо мусив поспішати в Королівську Пруссію, до електора та Штейнбокa, котрі його могли забезпечити новими силами і використати для завойовування міст прусських або відіслати на допомогу самому королеві, що задумує експедицію вглиб Речі Посполитої.

У Таурогах треба було залишити лише когось з офіцерів, хто б лад у розбитих рештках війська навів, повідганяв селянські та шляхетські загони, захистив добро обох Радзивіллів і порозумівся з Левенгауптом, головнокомандувачем шведських сил у Жемайтії.

З цією метою, після прибуття до Таурогів і після ночі сну, князь викликав на нараду пана Саковичa, єдиного, кому міг довіряти і своє серце відкрити. Дивним був цей перший «добридень» у Таурогах, яким навзаєм привіталися двоє друзів після нещасливої експедиції. Якийсь час дивилися один на одного, не кажучи ні слова.

Першим озвався князь:

– Ну, що! Чорти б ухопили!

– Вхопили! – повторив пан Сакович.

– Мусило так статися в таких обставинах. Якби я мав більше легких хоругв або якби дідько не приніс цього Бабиничa… Два рази – це вже не випадковість! Справжній шибеник, ім’я нове прибрав. Не розказуйте про це нікому, щоб йому ще більше слави не додати.

– Не буду… Але чи офіцери не проговоряться, не поручуся, бо ви презентували його біля своїх ніг як хорунжого oршанськогo.

– Німецькі офіцери нічого не тямлять у польських прізвищах. Їм усе одно: Кміциц чи Бабинич. Ех! На роги Люципера, якби я його одержав! Але я ж його мав… І ще, шельма, людей мені збунтував, загін Ґловбича забрав!.. Це мусить бути якийсь бастард нашої крові, ніяк не інакше!.. Я мав його, я ж мав… І втік!.. Більше мене це гризе, ніж уся та пропаща кампанія.

– Ви мали його, княже, але ціною моєї голови.

– Ясю! Скажу тобі щиро: краще б із тебе там шкуру злупили, я б тоді з Кміцицoвої собі барабан зміг зробити!

– Дякую вам, Богусю. Іншого від нашої дружби навіть не сподівався.

Князь зареготав: