Міг також розпитати офіцерів, але його думки були зайняті й чимось іншим. Щодня роз’їзди повідомляли, що шведи щораз ближче підходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський і Володийовський одержали обов’язки на мурах як офіцери, про шведів, і війну з ними обізнані. Пан Заглобa дух підіймав і розповідав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких між захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього міста ще не доходили.

Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зійшовся, і той безмірно його полюбив і в усьому до нього звертався, особливо що й від княгині Ґризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв і vir incomparabilis3 називав. Тому щодня за столом усі слухали, а пан Заглобa розповідав про давні та новіші часи, про війни з козаками, про зраду Радзивіллa, про те, як пана Сапєгу в люди вивів.

– Я йому порадив, – казав літній шляхтич, – щоб насіння конопель у кишені носив і потрохи споживав. То він так до того звик, що тепер щоразу зернину виймає, вкине до рота, розгризе, серединку з’їсть, а луску виплюне. Уночі, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навіть найближчі не впізнають.

– Справді? – не повірив староста калуський.

– Бо в коноплі олія міститься, тому і в голові її прибуває.

– А щоб вас… – вилаявся один із полковників. – Tа це в животі олії прибуває, а не в голові.

– Est modus in rebus!4 – філософськи зауважив пан Заглобa. – Потрібно якнайбільше вина пити. Тоді олія, як легша, завжди буде вгорі, а вино, яке і без цього вдаряє в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дію. Цей секрет я вивідав у Лупула, молдавського господаря, після котрого, як вам відомо, хотіли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажає, щоб господарі не мали потомства, виставив мені умову, на яку я погодитися не міг.

– Вам, мабуть, довелося, прірву конопляного насіння з’їсти, – зауважив пан Собіпан.

– Не було потреби, але вашій гідності від щирого серця раджу! – відрізав пан Заглобa.

Почувши ці сміливі слова, дехто злякався, щоб їх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотів показати, усміхнувся лише і спитав:

– А соняшникові зернята не можуть конопляні замінити?

– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олія важча, тому потрібно пити міцніше вино, ніж те, яке ми зараз п’ємо.

Пан староста второпав, про що мова, розпалився і зараз же наказав найкращих вин принести. Після чого втішилися в серцях усі й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нікому й слова сказати не давав. Розповідав про битву під Ґоломб’єм дуже детально, в якій себе дуже добре проявив, врешті, служачи в ляуданській хоругві, не міг вчинити інакше. А що від шведських військовополонених, котрі служили в полку Дюбуа, дізналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе і за цю смерть відповідальність.

– Цілком інакше б ця битва пішла, – торочив він, – якби не те, що я напередодні до Бaрaнoвa, до тамтешнього каноніка, поїхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав із ким. Може, і шведи про того каноніка чули, бо в нього смачнючі меди, тому й під Ґоломб’є подалися. Коли ж я повернувся, було вже запізно, король наступав і треба було хутко відповідь дати. Ми пішли, як у дим, але що вдієш, якщо ополченці бажають таким робом своє презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навіть, як тепер пан Чарнецький дасть собі раду без мене!

– Дасть собі раду! Не бійтеся, пане! – заспокоїв пан Володийовський.

– І я знаю чому. Бо шведський король воліє за мною під Замостя вдарити, ніж його по Повіслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнір, але коли почне бороду крутити і своїм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навіть із найкращої хоругви здається, що вони прості драгуни. Зовсім він на гідність не зважає, чого ми й самі були свідками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловіка, наказав по майдані кіньми волочити лише за те, що з роз’їздом не дістався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батьківськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вітчизну та славу згадуючи, і піде навіть далі, ніж драгун, котрий за гроші служить.

– Шляхтич шляхтичем, а війна війною, – резюмував староста.

– Дуже це химерно ваша гідність вивела, – скривився пан Заглобa.

– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на одній війні, тому можу авторитетно про це заявити.

– Спершу ми йому покажемо під Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтів фантазійно, витріщав очі і брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що мені Карл! Га? Кого в гості запрошую, тому двері відчиняю! Що? Га!

Тут пан староста став ще гучніше сапати, колінами об стіл ударяти, перехилятися, вертіти головою, лютувати, очима виблискувати та базікати, як зазвичай, з певною фамільярною недбалістю:

– Що мені Карл! Він пан у Швеції, а Замойський Собіпан у Замостю. Eques polonus sum5, нічого більше, що? A я в себе. Я Замойський, а він шведський король. От Максиміліан був австрійський і що? Йде, то хай собі йде. Побачимо! Йому Швеції мало, а мені Замостя досить, але його не віддам, що?!

– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такі доброчесні сентименти! – вигукнув пан Заглобa.

– Замойський є Замойський! – відповів, утішений похвалою, староста калуський. – Ми нікому не кланялися і не будемо… Ma foi! Замостя не віддам, і баста.

– За здоров’я господаря! – загукали офіцери.

– Vivat! Vivat!

– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зі Замостя не випущу!

– Пане старосто, дякую за милості, але цього ваша гідність не зробить, бо наскільки Карлa першим рішенням ви б засмутили, настільки другим його втішили.

– Тоді дайте слово, що до мене після війни приїдете, чуєте?

– Даю.

Довго ще бенкетували, проте сон став морити лицарів, тому пішли вони на спочинок, особливо що незабаром мали для них початися безсонні ночі, бо шведи були вже близько й авангард їхній побачити сподівалися будь-якої години.

– Таки Замостя він нікому не віддасть, – говорив пан Заглобa, повертаючись до своєї квартири із Скшетуськими і паном Володийовським. – Ви зауважили, панове, як ми один одному сподобалися. Добре нам у Замості житиметься, і мені, і вам. Ми з паном старостою настільки притерлися, як жоден столяр краще не припасує. Добрий пан. Гм!.. Якби був моїм пугіналом і якби його на поясі носив, то часто би його об брусок гострив, бо він трохи тупий. Але добрий чоловік, цей не зрадить, як ті сучі сини біржанці. Ви вважали, що магнати проковтнуть старого Заглобy. А дзуськи. Заледве Сапєги спекався, а вже другий лізе. Але цього я настрою, як контрабас, і таку на ньому арію шведам зіграю, що до смерті під Замостям дотанцюються. І накручу його, як ґданський годинник із курантами.

Дальшу розмову перервав гомін, що долітав із міста. За хвильку знайомий офіцер швидко промчав повз співбесідників.

– Стійте! – закликав пан Володийовський. – Що там?

– Заграву з валів видно. Щебжешин горить! Шведи вже тут!

– Гайда на вали, шановне панство! – запропонував пан Скшетуський.

– Йдіть, а я подрімаю, бо мені завтра сили будуть потрібні, – відмахнувся пан Заглобa.

Тієї ж ночі пан Володийовський виїхав із роз’їздом і над ранок привів кільканадцятьох язиків. Вони підтвердили, що шведський король власною персоною у Щебжешинi перебуває і незабаром уже стане під Замостям.