Тим часом, переповівши панові Саковичу всю розмову з мечником, він зауважив:
– Руки і ноги мені терпнуть, сироти бігають по спині, в роті відчуваю гіркоту та вогонь. До всіх чортяк рогатих, що це таке?.. Ніколи мені такого не траплялося!..
– Бо ваша світлість совістю начинена, як печений каплун кашею… Князь-каплун, князь-каплун! Хa! Хa!
– Бовдур!
– Ну, й добре!
– Не ідеї мені ваші потрібні!
– Беріть, пане, лютню і йдіть під вікна панночки, то може вам покаже… п’ястук… мечник. Тьху! До дідька, де рішучість Богуслава Радзивіллa?
– Телепень!
– Гаразд! Бачу, що ваша світлість починає з собою балакати і правду собі в очі каже. Сміливо, сміливо! Прошу на мою присутність не зважати!
– Бачите, пане, якщо мій пес Кастор мені набридає, то я його в ребро ногою копаю, а вас важча могла б здибати пригода.
Пан Сакович схопився на рівні ноги, наче вжалений, як ще недавно мечник расейняйський. А що мав надзвичайний дар удавати, тому закричав голосом настільки схожим до мечникoвогo, що не бачивши, хто промовляє, можна було б і помилитися.
– Це що, ясир? Ув’язнити хочуть вільного громадянина? Базові права потоптати?
– Облиш, прошу, облиш! – гарячково махнув рукою князь. – Бо вона там цього старого бевзя власною особою затулила, а тут немає нікого, хто б вас захистив.
– Коли його затулила, то треба було її в заставу брати!
– Не інакше, як тут є якісь чари. Або мусила мені щось поробити, або зорі так зійшлися, що я ніяк від почуттів не оговтаюсь… Якби ви її бачили, коли свого паршивого дядька захищала… Який йолоп! У голові мені макітриться! Гляньте, як мої руки горять! Таку кохати, таку пригорнути, з такою…
– Дітей народити! – закінчив пан Сакович.
– О, так! Так! І знаєте, мусить це бути, бо інакше розірве мене це полум’я на клапті, як граната. Заради бога, що зі мною відбувається… То я одружуся, чи що, заради всіх земних і пекельних демонів?
Пан Сакович посерйознішав.
– Про це ваша світлість навіть думати не повинна.
– Що я думаю, що захочу, так і зроблю, навіть якщо цілий реґімент Саковичів повторюватиме мені весь день: «Про це ваша світлість навіть думати не повинна!»
– Гей, бачу, що це не жарти!
– Я занедужав, зачаклований, не може бути інакше!
– Чому ж ваша світлість не дослухається до моєї поради?
– Хіба доведеться! Хай зараза вхопить уві сні всіх Білевичів, всю Литву разом із трибуналами і Яном-Казимиром на додачу. Нічого не доб’юся інакше… Бачу, що не дасться! Годі! Що? Велика річ! Велика справа! І я, дурень, вагався досі на дві сторони! Боявся снів, Білевичів, процесів, шляхетного осуду, перемоги Янa-Казимирa!.. Скажіть мені, що я бовдур! Чуєте? Наказую сказати мені, що я бовдур!
– А я не послухаюся, бо тепер бачу Радзивілла, а не кальвіністського вікарія. Але ви справді хворі, ваша світлосте, це точно, бо вас у такій мані я ще ніколи не бачив.
– Правда! Ага! У найважчі часи я лише рукою махав і посвистував, а тепер відчуваю, наче мені наче хтось остроги в боки всадив.
– Дивно те, бо якщо ця дівуля навмисно вашої княжої величності щось дала, то не тому, щоб потім утекти. Бо з того, що мені ваша світлість розказала, висную, що вони обоє хотіли тихцем вислизнути.
– Казав мені Рифф, що це вплив Сатурна, від якого випари, пекучі саме цього місяця, посилюються.
– Шановний князю, краще Юпітера візьміть собі в покровителі, бо йому й без шлюбів щастило. Все буде гаразд, тільки про шлюб нехай ваша княжа світлість не згадує, хіба про уявний.
Враз пан староста ошмянський луснув себе в чоло.
– Чекайте, ваша світлосте… Я чув про схожий випадок у Пруссії…
– Шепоче вам нечистий щось у вухо, то кажіть.
Але пан Сакович замовк, через якийсь час обличчя його просвітліло, і він сказав:
– Подякуйте, князю, своїй фортуні, що вам Саковичa в приятелі дала.
– Що нового? Що нового?
– А нічого! Я буду дружбою вашої світлості, – тут пан Сакович вклонився. – Це честь для такого поганого слуги чимала…
– Не блазнюйте, кажіть мерщій!
– Є в Тельшах такий собі Пляска, чи як там його, котрий свого часу був священиком у Неворанах, але змінив віру і лютеранство прийняв, одружився і під протекцію електора сховався. Тепер він копченою рибою із Жемайтією торгує. Свого часу навіть єпископ Парчевський намагався його знову в Жемайтію затягнути, де йому точно вогонь під ноги підклали б, але електор не захотів видати свого брата у вірі.
– Що мені до того? Не марудьте!
– Що вам до того? А є, бо він вас зшиє, як верх із підкладкою, тямите, ваша світлосте? А що кепський із нього майстер і до цеху не належить, легко буде після нього розпороти. Тепер розумієте, друже? Цього шитва цех правдивим не визнає, тож не буде ні насильства, ні галасу. Майстрові можна буде потім в’язи скрутити, ваша світлість самі потім будете нарікати, що це була фальсифікація, так зрозуміло? Але спочатку crescite et multiplicamini39. Я вже даю своє благословення.
– Розумію і не розумію, – зронив князь. – Якийсь дідько! Розумію дуже добре. Пане Саковичу! Ви б мали, як вампір, із зубами на світ народитися. Кат вас чекає, ніхто інший… О, пане старосто!.. Але поки живу, волосина вам із голови не впаде, і добра платня не омине… Тому я…
– Ваша світлість урочисто освідчиться панні Білевичівні і попросить її руки в мечника. Якщо вам відмовлять, якщо не вдасться, то накажіть із мене шкуру злупити, ремені до сандаль із неї зробити і йти на покутне паломництво до… до Рима. Радзивіллoвi можна опиратися, коли запрагне любощів, але коли захоче одружитися, то жоден шляхтич навіть потилицю не почухає. Має лише ваша світлість сказати мечникoвi та панночці, що з огляду на електора та шведського короля, котрі за вас біпонтійську принцесу сватають, цей шлюб змушений у таємниці зберегти, поки мир не буде укладений. Зобов’язання можете навіть записати, якщо бажаєте. Все одно обидві Церкви визнають їх не чинними… То що?
Богуслав мовчав якусь хвилину, тільки на обличчі його з’явилися під мальовидлом гарячкові червоні плями. Врешті-решт він сказав:
– Часу немає, через три дні виступати мушу, треба на пана Сапєгу вирушати.
– От і я про це! Якби часу було більше, неможливо було б поспіх виправдати. Тільки браком часу пояснить ваша світлість, чому першого-ліпшого священика кличуть, як у крайніх випадках буває, і поспішний шлюб він дає. Вони те саме подумають: «Хутко, бо змушений квапитись!» Лицарська це панночка, тому ваша світлість і в експедицію її забрати зможе з собою… Володарю, якщо навіть пана Сапєгу не здолаєте, то все одно переможцем будете.
– Добре, добре! – всміхнувся князь.
Але тут напав на нього перший пароксизм, так що аж щелепи чоловікові звело і навіть слова більше сказати не міг. Весь аж задерев’янів, а потім стало ним кидати і тремтів, як риба, позбавлена води. Але ще того, як переляканий пан Сакович встиг привести медика, приступ минувся.
Розділ XVII
Після розмови з паном Саковичeм князь Богуслав наступного дня після полудня відразу ж до расейняйськогo мечника подався.
– Пане мечнику, добродію! – заявив він уже на вході. – Я завинив важко останнім разом, проявив нечемність у власній оселі. Mea culpa!.. І вона тому така велика, що вирішив вчинити образу людині з роду споконвічного, з Радзивіллaми поєднаного. Тому приходжу благати про пробачення. Хай щире зізнання буде вам сатисфакцією і стане мені покутою.
Ви знаєте Радзивіллів із давніх часів, знаєте, що ми просити вибачення не схильні. Тому незалежно від віку й авторитету перший, незважаючи на те, хто я, приходжу з поклінною головою. А також, як старий приятель нашого дому, руку мою, вірю, не відштовхнете.
Сказавши це, вельможа простягнув руку, а мечник, в душі якого ще раніше все збурення вже минулося, не посмів йому в своїй відмовити, хоч подав її, побарившись, і промовив:
