Карл-Ґустав перед військом і генералами завжди проявляв упевненість у собі та віру, але коли залишався сам і починав міркувати про цю війну, яка спочатку такою легкою здалася і щораз важчою ставала, то не раз його охоплювали сумніви. Всі ці випадки здавалися йому якимись дивними. Часто виходу не бачив, кінець не міг передбачити. Інколи здавалося йому, що він людина, котра, увійшовши з морського берега у воду, відчуває, що з кожним кроком усе глибше ступає і незабаром втратить дно під ногами.

Однак монарх вірив у свою щасливу зірку. Тому й зараз підійшов до вікна, щоб на свою обраницю поглянути, на саме ту, яка у Великому Возі, як кажуть інші, – у Великій Ведмедиці, найвище місце займає і світить найяскравіше. Небо було погоже, тому зараз вона палахкотіла весело, мерехтіла то блакитним, то червоним. Здаля лише, нижче, у темній синяві неба, чорніла, як змій, самотня хмара, від якої відходили немовби плечі, як галузки, ніби мацаки морського чудовиська і вони щораз ближче підсувалися до королівської зорі.

Наступного дня, на світанку, король вирушив у дальший похід і дістався Любліна. Отримавши там повідомлення, що пан Сапєгa після перемоги над Богуславом зі значним військом наступає, не став зупинятися, лише гарнізоном Люблін зміцнив та подався далі.

Найближчою метою його експедиції тепер було Замостя, бо здобуття такої добре укріпленої фортеці може дати підстави для дальшої війни і майбутньої перемоги. Різні про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрі досі залишалися на боці Карла, були впевнені, що ця фортеця – найзахищеніша в Речі Посполитій, і подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.

Карл помітив, що поляки аж ніяк не прагнули укріплені фортеці штурмувати і вважали їх недоступними, хоча в інших країнах такі твердині могли б лише до третьорядних зарахувати, однак він був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо ні мурів належно не утримували, ні земляних укріплень, а також не мали відповідної зброї. Тому оповідки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував він на чар свого імені, на славу непереможного полководця, врешті-решт, і на перемови. Перемови, які будь-який магнат у Речі Посполитій міг вести на власну руку, бо в такий спосіб Карл досяг значно більше, ніж зброєю. Як людина хитра, монарх намагався наперед дізнатися, з ким має справу, тому старанно всю інформацію про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильності, почуття гумору й уяву.

Ян Сапєгa, котрий на превеликий жаль воєводи вітебського зрадою вже своє ім’я встиг заплямувати, давав королеві пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгі години. Пан Сапєгa, однак, вважав, що не легко буде королеві господаря Замостя на свій бік схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловік він вельми заможний. Він не марнославний і ніколи за посадами не ганявся, не хотів їх навіть, коли ті самі його шукали. Щодо титулів, то я сам чув, як при дворі вилаяв він пана де Ноєрa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince2. «Я не prince, – бештав тоді чиновника, – бо навіть вельмож в’язнями у своєму Замостю тримав». Правда, це не він мав, а його дід, котрого Великим у народі нашому називають.

– Тільки б мені ворота Замостя відчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапєга не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цікавістю на Карлa-Ґуставa, але той правильно витлумачив цей погляд і вів далі, закладаючи за своєю звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблінське воєводство як незалежне князівство. Корона його точно спокусить. Бо ніхто з вас такій спокусі не зміг би протистояти, навіть теперішній воєвода віленський.

– Необмежена щедрість вашої королівської величності, – зауважив, не без певної іронії в голосі, пан Сапєгa.

А Карл відповів із властивим йому цинізмом:

– Я даю, бо це не моє.

Пан Сапєгa захитав головою.

– Він неодружений і синів не має. А корона мила тому, хто нащадкам її передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосіб.

– Мені здається, що лестощами можна більше домогтися. Той магнат із розумом не дуже товаришує і саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише від нього залежить мир у Речі Посполитій, якось йому втовкмачити, що лише він може вберегти її від війни, нещасть, усіляких потрясінь і майбутніх нещасть, але це якщо відкриє ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замості, а інакше – ніяк!

– Залишаться гармати як останній аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замості відповісти. Важких гармат мають із надлишком, а нам доведеться свої ще підтягати. А коли відлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що піхота у фортеці вишколена, але кінноти їм бракує.

– Кавалерія тільки в чистому полі потрібна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому міг би одну-дві хоругви йому на підмогу прислати.

– Ваша милість одні завади бачить.

– Але весь час вірю в щасливу зірку вашої королівської величності, – не поліз далеко по слово пан Сапєгa.

Пан Ян мав слушність, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерію, необхідну до роз’їздів і захоплення язиків. Щоправда, пан Замойський і своєї мав досить і зовсім допомоги не потребував, але каштелян київський дві хоругви, які найбільше постраждали під Ґолемб’єм, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортеці послав, аби ті могли відпочити, від’їстися і коней потомлених замінити. У Замості прийняв прибульців пан Собіпан привітно, а коли дізнався, які славетні жовніри до нього прийшли, то до небес їх возносив, дарами осипав і щодня до столу свого запрошував.

Ніхто не зможе описати радість і зворушення княгині Ґризельди, котра взріла панів Скшетуськогo та Володийовськогo, давніх полковників її видатного чоловіка. Упали їй до ніг обоє, зворушливі сльози від зустрічі улюбленої пані проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скільки ж спогадів було пов’язано з ними з давніх лубенських часів, коли її чоловік, слава та любов народу, сповнений сил, володів величезною дикою країною, й як Юпітер, одним супленням брів сіяв страх між варварами. Такі це недавні часи, але де вони? Тепер магнат у могилі, країну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищі щастя і величі, смутком живучи та молитвою.

У тих спогадах солодке з гірким настільки перемішалося, що думки всіх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давнє життя, про місця, яких вже не побачать їхні очі, про давні війни, врешті-решт і про теперішні часи поразок і Божого гніву.

– Якби наш князь був живий, – зітхав пан Скшетуський, – інша доля була б у Речі Посполитої. Козацтво було б стерте, Задніпров’я належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотів, аби за гріхи нас покарати.

– Лише б Бог у панові Чарнецькому оборонця воскресив! – видихнула княгиня Ґризельдa.

– Так і буде! – пожвавився пан Володийовський. – Як наш князь інших панів наголову розбивав, так і він зовсім на інших полководців несхожий. Знаю я обох панів коронних гетьманів і пана гетьмана литовського Сапєгу. Великі це воїни, але в панові Чарнецькому є щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Ніби ласкавий, а всі його бояться, ба, навіть пан Заглобa часто про свої вибрики при ньому забуває. А як військо веде! Як шикує! Неможливо собі уявити! Не інакше, як видатний воїн з’явився в Речі Посполитій.

– Чоловік мій, котрий його полковником знав, ще тоді славу йому передрікав, – додала княгиня.

– Подейкують навіть, що й дружину в нашій садибі мав би шукати, – вставив і свій гріш пан Володийовський.

– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.

Як же вона могла пригадати, якщо ніколи нічого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотів повернути розмову на матримоніальні справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дізнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамільярним у присутності княгині. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловіка і козацьких воєн, тому субтильний лицар подумав: «Немає Ганнусі, може, навіть Бог зна скільки років!» І більше про неї не згадував.