Але і шведи стріляли вперто, навіть настільки вперто, що вогонь тривав упродовж усієї ночі. Наступного дня прийшли королеві ще кільканадцять гармат, із яких, заледве витягнувши їх на вали, відразу ж почали по фортеці гатити. Не сподівався король, щоправда, розтрощити мури, хотів лише старосту переконати, що вирішив штурмувати відчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але ці зусилля були просто смішними. Пан староста ані на мить у таке не повірив і, часто показуючись на мурах, кричав на фоні запеклої стрілянини:

– І хочеться їм порох надаремно витрачати?!

Пан Володийовський та інші офіцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотів даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скінчилося б відкритим боєм, бо такого воїна, як шведський король, і таку навчену армію не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмінність позиції старости в цьому питанні, ще більше наполягав та обіцяв, що сам вилазку проведе.

– Занадто, пане, ви до крові спраглі! – відповів Собіпан. – Нам добре, шведам погано, то якого біса до них пертися? Ви полягти можете, а мені потрібен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форґеля збештали, про Нідерланди згадавши.

Пан Заглобa відповів, що не може всидіти за мурами, так йому до шведів свербить, але був змушений скоритися.

Тому з огляду на відсутність інших занять час свій гаяв літній шляхтич на мурах серед жовнірів, застерігаючи й авторитетні поради роздаючи, які всі з неабиякою повагою слухали, маючи його за воїна дуже досвідченого й одного в Речі Посполитій із найкращих. А той тішився в душі, споглядаючи на захисників і на лицарський запал.

– Пане Міхале! – казав він панові Володийовськoму. – Інший уже дух у Речі Посполитій і в шляхти, інші часи. Ніхто вже про зраду та про капітуляцію навіть не думає, натомість кожен із прихильності до Речі Посполитої та монархії готовий краще життя віддати, ніж кроком ворогові поступитися. Пам’ятаєте, як рік тому з усіх боків чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцію прийняв, а тепер шведи вже більше за нас протекції потребують, і якщо дідько їм її не забезпечить, то незабаром їх усіх вхопить. Бо ми тут маємо животи такі повні, що барабанщики могли б по них дубасити, а їм голод кишки очищає і батоги з них крутить.

Пан Заглобa мав рацію. Шведська армія не мала з собою запасів продовольства і для вісімнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звідки їх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кільканадцять миль навколо фураж, провіант, людську та кінську силу з усіх своїх володінь. У віддалених же околицях країни аж роїлося від загонів конфедератів, зграй озброєних селян, тому роз’їзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором їх певна смерть чекала.

До того ж пан Чарнецький не пішов на Завісля, а й далі кружляв навколо шведської армії, як хижий звір біля вівчарні. Повернулися нічні тривоги, зникали без вісті менші загони. Неподалік від Красникa з’явилися ще якісь польські війська, які сполучення з Віслою відтяли. А ще прийшла звістка, що пан Павел Сапєгa з потужною литовською армією йде з півночі, що по дорозі побіжно знищив гарнізон у Любліні, місто взяв і комуніком прямує до Замостя.

Бачив цей жахливий стан найдосвідченіший із шведських полководців, старий Віттемберґ, і відверто виклав усе королеві.

– Я знаю, – казав він, – що геній вашої королівської величності дива творить, але якщо про буденні речі йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навіть сил утікати.

– Якби я в цій фортеці осів, – задумався король, – то за два місяці війну закінчив би.

– На таку фортецю навіть року облоги замало.

Король у душі визнавав слушність старого воїна, однак не зізнавався вголос у тому, що і сам способів не знаходить і що геній його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподіваний випадок, тому звелів стріляти і вдень, і вночі.

– Душі їхні виснажу, то й до угод будуть сумирніші, – вирішив він.

Після кількох днів стрілянини, такої запеклої, що світу крізь дим не було видно, послав король знову Форґеля до фортеці.

– Король і мій сюзерен, – повідомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховує на те, що шкода, якої Замостя зазнало від наших гармат, прояснить розум вашої світлості і до перемов схилить.

На що пан Замойський відповів:

– Звісно, що так!.. Шкода є. Чому б їй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якій осколок гранати в живіт потрапив. Стріляйте ще тиждень, то може вб’єте ще одну.

Форґель приніс цю відповідь королеві. Увечері знову відбулася рада в королівській ставці. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на підводи і стягувати гармати із шанців. А вночі все військо забралося звідтіля.

Замостя гриміло за ними з усіх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через південну браму дві хоругви, Шемберкa з ляуданською, і подалися вслід за втікачами.

Шведи тягнули на південь. Віттемберґ радив, щоправда, повертатися до Варшави і з усіх сил переконував, що це єдина дорога для порятунку, але шведський Александр вирішив уперто переслідувати до найдальших кордонів держави польського Дарія.

Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на півночі Речі Посполитої вже розтанули сніги, полилися занімілі ріки, й уся країна потекла березневою водою, то на півдні від гір ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лісах лежали замети, замерзлі дороги стугоніли під копитами коней, дні були сухі, заходи сонця червоні, а ночі зоряні та морозні. Люд, що сидів на родючих глинах, на чорноземі та буроземі Малої Польщі, радів від тієї міцності морозів, переконаний, що загинуть від них як польові миші, так і шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем і відразу затріщала зимова шкаралупа. З угорських степів прилетів потужний і теплий вітер, узявся дмухати на луги, поля та пущі. Відразу ж поміж сяючих калюж зачорніла рілля, зелені пагони вистрелювали на низькому поріччі, і ліси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постійно погожому небі щодня виднілися журавлині ключі, зграї диких качок, чирянок і гусей. Прилетіли лелеки на минулорічні колеса, а під стріхами заметушилися ластівки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лісах і ставках, а вечорами вся країна була наповнена кумканням і кваканням жаб, які розкошували у калабанях.

Після цього полилися рясні дощі, що, наче нагріті, падали вдень, падали вночі, і так без перерви. Поля перетворилися на озера, ріки піднялися, броди сталися непрохідними, запанувала «в’язкість і непридатність заболочених доріг». Поміж цієї води, багнюки та боліт волоклися на південь шведські загони.

Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армію, яка свого часу вступила з Віттемберґом у Велику Польщу. Голод залишив сизі відбитки на обличчях старих воїнів. Вони йшли, більше на примар, ніж на людей схожі, замучені, пригнічені, без сну, знаючи, що наприкінці дороги не їжа їх чекає, а голод, не сон, а битва, а якщо й відпочинок, то хіба вічний спокій смерті.

Закуті в залізо кістяки вершників сиділи на скелетах коней. Піхотинці ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збігав за днем, а вони все йшли і йшли вперед. Підводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повільно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатів, як круки на стерво. Одні клацали зубами від лихоманки, інші лягали від слабкості на сиру землю, бажаючи краще померти, ніж далі йти.

Та шведський Александр уперто переслідував польського Дарія. Водночас він і сам був переслідуваний. Як за хворим буйволом ідуть уночі шакали, чекаючи, поки той із ніг звалиться, і той знає, що все одно впаде, чуючи завивання голодної зграї, так і за шведами йшли шляхетські та селянські загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухваліше нападаючи та дошкуляючи.