Тим часом справді шведська вилазка вдарила несподівано і стрімко на людей пана Котвича. На щастя, він сам, трохи занедужавши, не був на бенкеті присутній і тому зміг дати сяку-таку тимчасову відсіч, однак не довготривалу, бо напали на нього переважаючими силами і засипали градом куль із мушкетів, тож він відступити мусив.

Пан Оскеркo першим прибув йому на виручку з пішими драгунами. На постріли відповідали залпами. Але і драгуни пана Оскеркa також довго не могли стримувати натиск і вмить, встеливши поле трупами, поквапилися відступити з поля. Двічі намагався пан Oскеркo перегрупуватися і двічі розбили його так, що зграйки жовнірів лише відстрілюватися могли. Врешті розвалилися повністю, і шведи хлинули, як нестримний потік, до гетьманської ставки. Щораз нові полки виходили з міста в поле. З піхотинцями йшла кавалерія, викотили навіть польові гармати. Збиралися наче на генеральну битву і здавалося, що ворог її прагне.

Тим часом пан Володийовський, вибігши з гетьманської квартири, надибав уже на півдорозі свою хоругву, що рухалася на відголос тривоги та стрілянини, бо перебувала постійно в готовності. Вів її Рох Ковальський, котрий також, як і пан Котвич, на бенкеті не був, але з іншого приводу, бо його не запросили. Пан Володийовський наказав негайно підпалити кілька шоп, аби поле освітити, і помчав у битву. Дорогою приєднався до нього пан Кміциц зі своїми страшними добровольцями і тією половиною татар, яка у роз’їзд не пішла. Обоє прибули саме вчасно, щоб панів Котвичa й Оскерка від нищівної поразки врятувати.

Тим часом шопи розгорілися вже настільки яскраво, що ясно було, як удень. У цьому світлі вдарили ляуданці з допомогою пана Анджея на піхотний полк і, витримавши вогонь, взяли їх на шаблі. Прискакала своїм на підмогу шведська рейтарiя та могутньо стялася з ляуданцями. Якийсь час билися майже як борці, котрі, вхопивши один одного за барки, душили з останніх сил і то цей того, то той цього перемагали. Але така кількість трупів стала валитись у шведів, що й вони не витримали. Пан Кміциц кидався в саму гущавину зі своїми зарізяками, а пан Володийовський порожнечу, як зазвичай, після себе залишав. Біля нього працювали криваво два велетні пани Скшетуські та Харлампій, а також Рох Ковальський. Ляуданці рубалися наввипередки із забіяками пана Кміцица, одні других перекрикуючи. Інші ж, як наприклад, Бутрими, рубалися гуртом, але мовчки.

Розпорошеним шведам підійшли на порятунок нові полки, а панів Володийовськогo та Кміцицa підтримав пан Ванькович, котрий близько до них на квартирах стояв, тому вже незабаром після них був готовий. Нарешті привів пан гетьман усі війська до ладу і став добряче тиснути. Сувора битва закипіла на всій лінії від Мoкoтoва аж до Вісли.

Аж тут і Акбах-Улан, котрий повернувся з роз’їзду, з’явився на спіненому коні перед гетьманом.

– Eфeндi! – вигукнув він. – Кавалерійський чамбул наближається з боку Бабиць до міста й обоз везуть, хочуть за мури дістатися!

Пан Сапєгa збагнув в одну мить, що означала ця вилазка у бік Мокотовa. Таким чином ворог хотів відтягнути війська, що стояли на Блонському тракті, щоб ця допоміжна кавалерія разом із фірами з продовольством могли дістатися в місто.

– Скачи до пана Володийовськогo! – наказав гетьман Акбах-Уланові. – Нехай ляуданці, пани Кміциц і Ванькович перекриють їм дорогу, зараз я їм ще допомогу надішлю!

Акбах-Улан здибив коня, за ним помчали другий і третій ординарці. Всі дісталися до пана Міхала і повторили йому гетьманський наказ.

Пан Володийовський негайно розвернув свою хоругву, а пан Кміциц із татарами його наздогнав, ідучи навпрошки, помчали разом, а пан Ванькович за ними.

Але прибули запізно. Близько двохсот підвод в’їжджало вже у ворота, чудовий загін важкої кавалерії, що йшов за ними, був майже повністю вже за фортечними мурами. Тільки ар’єргард, що складався приблизно зі ста людей, не встиг ще сховатися під прикриття гармат. Але і вони скакали чвалом. Офіцер, що їхав позаду, квапив їх ще криками.

Пан Анджей, узрівши їх у блиску запалених шоп, видав страхітливий і вражаючий клич, що аж коні схарапудилися збоку. Він упізнав рейтарів Богуслава, тих самих, котрі проїхалися по ньому і по його татарах під Янoвом.

Забувши про все, він кинувся, як божевільний, на них, обігнав своїх власних людей і першим навалився на ворожі ряди. Щастя, що два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, скакали на передніх конях, бо врубалися тут же за ним. Цієї ж миті пан Володийовський перемістився навперейми, як блискавка, і цим одним маневром відтяв ар’єргард від головних сил.

Гармати з мурів дали залп, але головний загін, жертвуючи своїми товаришами, хутко зайшов за підводами у фортецю. Тоді ляуданці та пан Кміциц оточили колом ар’єргард і розпочалася різанина без милосердя.

Але вона швидко скінчилася. Бо люди Богуслава, вбачивши, що немає звідки сподіватися порятунку, миттю позіскакували з коней і покидали зброю під ноги, лементуючи на повний голос, щоб їх почули в натовпі та гаморі, що здаються. Та добровольці і татари на це не заважали і продовжували січу, аж тут пролунав грізний і застережливий голос пана Володийовськогo, котрому йшлося про язика:

– Живих брати! Гаси! Гаси! Живих брати!

– Живих брати! – і собі вигукнув пан Кміциц.

Скрегіт заліза припинився. В’язати військовополонених довірили татарам, котрі з властивою їм управністю зробили це вмент, після чого хоругви відступили квапливо з-під фортечного вогню.

Полковники попрямували до палаючих шоп. Ляуданці йшли попереду, пан Ванькович за ними, а пан Кміциц із бранцями всередині, всі повністю готові, щоб можливий напад, якби трапився, відбити. Бранців татари тягнули на мотузках, інші вели здобутих коней. Пан Анджей, підійшовши до шоп, пильно заглядав в обличчя бранців, чи Богуслава серед них не побачить, бо хоча йому й заприсягнувся один із рейтарів, що самого князя не було у загоні, однак ще сподівався, що його обдурюють. Раптом якийсь голос з-під татарського стремена покликав його:

– Пане Кміциц! Пане полковнику! Рятуйте знайомого! Накажіть мене відпустити з мотузки під чесне слово.

– Гасслінґ! – вигукнув пан Анджей.

Гасслінґ був шотландець, котрий колись служив офіцером у рейтарiї князя віленського воєводи, і його пан Кміциц добре знав у Кейданах і навіть дуже любив.

– Відпусти військовополоненого! – гаркнув він татарину. – І сам геть із коня!

Татарин зістрибнув із кульбаки, наче його вітром звіяло, бо знав, як небезпечно марудити, коли bagadyr наказує.

Гасслінґ, крекчучи, видряпався на високе сідло ординця. Несподівано пан Анджей вхопив його за лікоть, зчавив руку так, немовби хотів її розтрощити, і став настирливо розпитувати:

– Звідки ви їдете? Негайно кажіть, звідки їдете? На Бога, не баріться!

– З Таурогів! – відповів офіцер. Полковник стиснув ще сильніше.

– А… Білевичівнa… там?

– Там!

Молодикові було все важче промовляти, бо він щораз міцніше зціплював зуби.

– І… що князь із нею зробив?

– Нічого не добився.

Запанувала мовчанка, і за хвилину пан Кміциц зняв рисячу шапку, витер рукою чоло і зронив:

– Поранили мене в сутичці, кров ллється й ослаб я…

Шведська вилазка лише частково досягла своєї мети, бо загін Богуслава таки зайшов до міста. Натомість не вдалося їй досягти значних результатів. Щоправда, хоругва пана Котвичa та драгуни пана Oскерка добряче постраждали, але й шведи густим трупом встелили поле, і навіть один піхотний полк, на який напали пани Володийовський і Ванькович, майже повністю був знищений. Литовці навіть пишалися, що більших втрат завдали ворогові, ніж самі зазнали, один лише пан Сапєгa журився в душі, що нова спіткала його конфузія, від якої слава його може суттєво постраждати. Прихильні до нього полковники втішали свого командувача, як могли, і правду кажучи, на краще вийшла йому ця наука, бо з того часу вже не влаштовували гучних бенкетів із будь-якої нагоди, а якщо траплялася яка пиятика, то під час неї вже виявляли якнайбільшу чуйність. Наступного дня шведи знову вийшли за мури, припускаючи, що гетьман не сподіватиметься, щоб за такий короткий час повторилася вилазка, але атака захлинулася, шведи залишили на полі бою кількох полеглих і повернулися нaзaд.