Зате вдень сумлінно вечірні вади винагороджував. До заходу сонця працював щиро, посилав роз’їзди, писав листи, сам об’їжджав варту, сам допитував упійманих язиків, натомість із першою зіркою часто скрипалі вже озивалися в його квартирі. А коли одного разу піддався спокусі, то вже все дозволяв, навіть сам посилав по офіцерів, навіть тих, хто у варті стояли, або на роз’їзд призначених. І гнівався, якщо котрийсь не з’являвся, бо не було для нього бенкету без тісняви. Дорікав йому за це вранці дуже пан Заглобa, але вечорами часто самого челядь непритомного до квартири пана Володийовськогo приносила.

– Навіть святий би не зміг Сапєзі опиратися, – звірявся наступного дня приятелям літній шляхтич. – А що вже я, котрий завжди забави любив. Він має якусь нав’язливу ідею до келиха мене примушувати, а я, не бажаючи невихованість виказати, поступаюся спонуканню, бо завжди стежив, аби господарю не перечити. Але вже я присягнув, що на наступний адвент26 накажу собі хребет дисципліною добре змастити, бо сам розумію, що сваволя без покути залишитися не може. Тим часом мушу вже йому товаришувати, але це тому, що боюся, щоб він у гіршу не потрапив компанію і тоді вже жодного стриму не знатиме.

Були такі офіцери, котрі й без гетьманського нагляду службу виконували, але декотрі занедбували свої обов’язки вечорами, як зазвичай жовніри, котрі залізної руки над собою не відчувають. Цим не міг не скористатися ворог.

Одного разу, за кілька днів до приходу короля та гетьманів, пан Сапєґa влаштував частування, краще, ніж будь-коли, бо вже дуже втішився, що все військо в купу збирається й облога розпочнеться вже зовсім незабаром. Всі найкращі офіцери були запрошені, бо пан гетьман, шукаючи завжди оказії, проголосив, що це на честь короля той бенкет відбудеться. До панів Скшетуських, Кміцицa, Заглоби, Володийовськогo та Харлампія навіть послали спеціальне запрошення, щоб ті неодмінно були присутні, бо гетьман за великі заслуги хоче їх особливо відзначити. Пан Анджей сідав уже на коня, щоб із роз’їздом вирушити, тому посильний офіцер застав його татар уже за брамою.

– Ви не можете, ваша милосте, панові гетьманoвi такої кривди завдати і невдячністю за прихильність заплатити, – промовив офіцер.

Пан Кміциц зліз із коня і пішов радитися з товаришами.

– Зовсім це мені не на часі! – бідкався він. – Я чув, що якийсь більший загін кінноти в околицях Бабиць з’явився. Сaм же гетьман наказав мені їхати, щоб дізнатися, що це за жовніри, а тепер на бенкет просить! Що маю робити?

– Пан гетьман посилає наказ, щоб із роз’їздом Акбах-Улан їхав, – наполягав офіцер.

– Наказ є наказ! – заявив пан Заглобa. – А кожен жовнір його виконувати мусить. Стережіться, пане, щоб поганий приклад не подавати, до того ж недобре було б накликати на себе гетьманське невдоволення.

– Повідомте, що я буду! – звернувся до посильного пан Анджей.

Офіцер вийшов. За ним поїхали Акбах-Улан із татарами, а пан Анджей узявся переодягатися, і в процесі так говорив товаришам:

– Сьогодні бенкет на честь короля. Наступний буде на честь панів коронних гетьманів і так аж до кінця облоги.

– Хай лише король підійде, то все це скінчиться, – відповів пан Володийовський. – Бо хоч і наш милостивий пан також любить часом у смутку розважитися, але ж служба буде кращою, якщо кожен, у тому числі пан Сапєгa, намагатиметься старанність свою проявити.

– Забагато цього, забагато! Нема про що говорити! – зітхнув Ян Скшетуський. – Чи вас не дивує, що такий завбачливий і роботящий вождь, такий доброчесний чоловік, такий гідний громадянин має таку слабкість?

– Як тільки вечір надходить, відразу інша він людина, і з великого гетьманa на гуляку перекидається.

– А ви знаєте, чому мені ці бенкети не до шмиги? – озвався пан Кміциц. – Бо й Януш Радзивілл мав звичай щовечора трапезувати. Уявіть собі, як це дивно виглядало, бо що не бенкет, то або нещастя яке траплялося, або лиха новина надходила, або нова гетьманська зрада виявлялася. Не знаю, чи це сліпий збіг обставин, чи Божа кара, але лихо ніколи не приходило в якийсь інший час, лише під час бенкету. Тому скажу я вам, що врешті-решт до того дійшло, що як тільки столи накривали, то аж сироти на шкірі виступали.

– Щира правда, як мені Бог милий! – підтвердив Харлампій. – Але було це ще й тому, що князь гетьман завжди цю пору для оприлюднення своїх намірів із ворогом вітчизни вибирав.

– Ну! – oзвaвся пан Заглобa. – Принаймні з боку порядного Сапєги ми не маємо чого боятися. Якщо він колись зрадить, то я стільки вартую, скільки віхтарі27 в моїх чоботях.

– Та про це навіть мови немає! Він чесний чоловік, як хліб без закваски! – погодився пан Володийовський.

– А що увечері занедбає, то вдень відшкодує, – додав Харлампій.

– Ну, тоді ходімо, – закликав пан Заглобa, – бо правду кажучи, вакуум у животі вже відчуваю.

Вийшли, сіли на коней і поїхали, бо ставка пана Сапєги містилася на іншому боці міста і було до неї доволі далеко. Прибувши до гетьманської квартири, надибали там безліч коней на подвір’ї і тлум пахолків, котрі за ними наглядали, для них також стояла діжка пива на майдані, а ті, що зазвичай п’ють без міри, вже почали сваритися біля неї. Затихли, однак, побачивши під’їжджаючих лицарів, особливо що пан Заглобa почав прикладати плазом шаблі тим, хто йому на дорозі стояв, викрикуючи оглушливо:

– До коней, гультяї! До коней! Не вас сюди на бенкет прошено!

Пан Сапєгa прийняв товариство, як зазвичай, з розпростертими обіймами, а що був уже трохи напідпитку, то, чаркуючись із гостями, відразу ж узявся з паном Заглобою жартувати.

– Чолом, пане реґіментарю! – сказав він першим.

– Чолом, пане дегустаторе, – відбрив пан Заґлобa.

– Якщо мене дегустатором називаєте, то я вам дам такого вина, яке ще тільки робиться!

– Тільки б не такого, яке з гетьманa робить п’яницю!

Декотрі з гостей, учувши це, налякалися, але пан Заглобa, коли бачив гетьманa в гарному гуморі, все собі дозволяв, бо таку пан Сапєгa мав до нього слабкість, що не лише не гнівався, але й за боки хапався, закликаючи присутніх за свідків, що він мусить від цього шляхтича вислуховувати.

Отже, розпочалася учта галаслива та весела. Сам пан Сапєгa випивав раз по раз із гостями, підіймав тости на честь короля, гетьманів, військ обох народів, пана Чарнецькогo й усієї Речі Посполитої. Апетити наростали, а з ними й гомін і гамір. Від тостів перейшли до пісень. Світлиця наповнилася парою від голів і випарами від медів і вин. З-за вікон не менший долинав галас і навіть дзенькіт заліза. Це челядь лупцювала один одного шаблями. Вивалилися на вулицю кілька шляхтичів, аби лад навести, але більша від того лише вчинилася метушня.

Раптом крик пролунав такий гучний, що аж бенкетувальники в кімнаті помовкли.

– Що сталося? – спитав котрийсь із полковників. – Пахолки не можуть такого вереску вчинити!

– Тихо там, шановне панство! – промовив, прислухаючись, занепокоєний гетьман.

– Це не звичайні п’яні крики!

Тут усі вікна затремтіли від гуркоту гармат і стрілянини з мушкетів.

– Вилазка! – здогадався пан Володийовський. – Ворог наступає!

– До коней! До шабель!

Всі схопилися на рівні ноги. Натовп запрудив двері, аж нарешті юрба офіцерів висипала на майдан, закликаючи пахолків, аби ті їм подавали коней.

Але в метушні нелегко було кожному до свого потрапити. Тим часом за майданом голоси тривожні репетували в темряві:

– Ворог наступає! Пан Котвич у вогні!

Нарешті вирушили всі щодуху на конях до своїх хоругв, скакали через плоти та мало не ламали в’язів у темряві. По тривозі підняли весь табір. Не всі хоругви мали коней близько, саме вони першими і здійняли паніку. Тлуми піхотинців і кавалеристів штовхалися між собою, не маючи змоги взятися до справи, не знаючи, хто свій, а хто ворог, лементуючи та галасуючи темної ночі. Дехто верещав, що це шведський король із усією армією наступає.