– Стули пельку, нетямо! – буркнув пан Заглобa.

– Досить цього фарсу, – посерйознішав Карл-Ґустав. – Забирайте його і майте ще один доказ моєї доброти. Пробачити можу, як володар цього королівства, якщо така моя воля та милість, але домовлятися із заколотниками не хочу.

Тут королівські брови насупились й усмішка враз зникла з його обличчя.

– Хто проти мене руку підіймає, той бунтівник, бо я тут законний господар. З милосердя лише над вами не карав я досі, як належить, чекав, щоб одумалися, але прийде час, що милосердя моє вичерпається і пора карати настане. Через вашу сваволю та мінливість країна вогнем палає, через ваші клятвопорушення кров ллється. Але кажу вам: спливають останні дні. Не хочете слухати поради, не хочете слухати закон, то послухаєте меча та шибениці!

І блискавки спалахнули в очах Карла. Пан Заглобa вирячився на нього здивовано, не спромігшись збагнути, звідки взялася та раптова буря після погоди, врешті і в нього стало серце закипати, однак він вклонився і промовив лишень:

– Дякуємо вашій королівській величності.

Після чого відійшов, а за ним пани Кміциц, Володийовський і Ковальський.

– Ласкавий, ласкавий! – базікав пан Заглобa. – А не встигнеш похопитися, як зареве тобі у вухо, наче ведмідь. Хороший результат нашого представництва! Дехто келихом посланців на дорогу пригощає, а він шибеницею! Нехай собак вішає, а не шляхту! Бoжe! Господи! Як ми важко грішили проти нашого сюзерена, котрий батьком нам був, батьком є і батьком буде, бо ягеллонське б’ється в ньому серце! І такого монарха зрадники покинули, а пішли заморському опудалу служити. Так нам і треба за це, бо кращого ми не гідні. Шибениці! Шибениці!.. Самому вже тісно, бо притисли його, як сир у мішку, що вже сироваткою стікає, а він ще мечем і шибеницею погрожує. Зачекай! Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! Буде вам ще тісніше. Роху! Я хотів тобі по писку надавати або п’ятдесят київ, але тобі вже пробачу за те, що гідно себе повів і далі його переслідувати пообіцяв. Дай я тебе обійму, бо дуже тобою задоволений!

– Аби дядько був радий! – втішився пан Рох.

– Шибениця і меч! І мені це в очі сказав! – не міг заспокоїтися пан Заглобa. – Ви таке чули? Вовк так само барана у власні кишки закликає!.. І коли це каже? Тепер, коли йому вже гусяча шкіра на спині зробилася. Хай собі лапландців у радники візьме і з ними разом протекції у демонів шукає! А нам буде найсвятіша Матінка Божа допомагати, як панові Боболі в Сандомирі, котрого вибухом на інший бік Вісли разом із конем перекинула, а йому хоч би що. Оглянувся, а він якраз на обід до священика нагодився. За такої допомоги ще ми їх усіх, як раків із верші, за шиї повитягаємо.

Спливло кільканадцять днів. Король весь час сидів у межиріччі та кур’єрів на всі боки розсилав до фортець, до війська, у напрямку Кракова та Варшави, з наказами, щоб йому всі з допомогою поспішали. Підвозили йому по Віслі провіант, скільки можна було, але недостатньо. Коли минуло десять днів, стали коней їсти. Відчай охоплював короля та генералів від думки, що буде, коли рейтари коней позбудуться і коли гармати не буде в що запрягти. Звідусіль також приходили неприємні звістки. Вся країна настільки спалахнула війною, немовби її хтось смолою облив і підпалив. Менші загони та менші гарнізони ніяк не могли прийти на допомогу королеві, бо навіть виткнутися з міст чи містечок не могли. Литва, яку досі тримав залізною рукою Понтус Делаґарді, повстала, як одна людина. Велика Польща, яка здалася найпершою, першою ж скинула ярмо й усій Речі Посполитій показувала приклад витримки, люті та запалу. Шляхетські та селянські загони нападали там не лише на гарнізони, які стояли по селах, а й навіть на міста. Даремно шведи мстили люто країні, даремно відсікали руки впійманим у неволю бранцям, пускали з димом села, вирізали до ноги поселення, ставили шибениці, привозили знаряддя для тортур із Німеччини, щоб мучити бунтівників. Хто був змушений терпіти, терпів, хто мав загинути, гинув, але якщо був шляхтичем, то вмирав із шаблею в руці, а якщо селянином, то з косою. І лилася шведська кров по всій Великій Польщі, люд жив у лісах, навіть жінки бралися за зброю. Покарання викликали у відповідь помсту і ще більшу запеклість. Кулешa, Кшиштоф Жегоцький і підляський воєвода, як вогонь, віялися по країні, але й крім них усі бори були переповнені партіями. Поля лежали неорані, жахливий голод панував у країні, але найбільше крутив він животи шведам, бо вони в містах за зачиненими брамами сиділи і не могли навіть носа виставити назовні.

Аж нарешті й їм забракло духу в грудях.

У Мазовші було те саме. Там курпи, котрі в лісових сутінках ховалися, витикалися з пущ, перекривали дороги, перехоплювали харчі та кур’єрів. У багатолюдному Підляшші дрібна шляхта тисячами йшла до пана Сапєги або в Литву. Люблінське воєводство було в руках конфедерації. З далекої України йшли татари, а з ними і примушені до покори козаки.

Тому всі були вже впевнені, що якщо не за тиждень, то за місяць, якщо не за місяць, то за два та річкова рогачка, в якій боронився король Карл-Ґустав із головною шведською армією, перетворяться на одну велику могилу – на славу для народу, на страшну науку для тих, хто на Річ Посполиту нападати наважився б. Передбачали вже кінець війни, були й такі, хто казав, що Карлoвi лише один вихід залишився: відкупитися та віддати Речі Посполитій шведську Інфлянтy.

Але доля Карлa-Ґуставa і шведів несподівано поліпшилася.

Дня 20 березня впав Мальборк, до цього безуспішно обложений Штейнбоком. Сильна та відважна його армія вже не мала тепер більше там роботи і могла іти на порятунок королеві.

З іншого боку, баденський маркграф, набравши рекрутів, зі свіжими силами і не втомленим ще солдатом вирушив також у межиріччя.

Обоє рухалися вперед, громлячи невеликі повстанські зграї, винищуючи, палячи, мордуючи. Дорогою збирали шведські залоги, приєднували менші загони та зростали в силі, як ріка тим повноводнішає, чим більше потоків у себе приймає.

Звістки про падіння Мальборкa та походи армії Штейнбока і баденського маркграфа дійшли дуже хутко до річкової рогачки і засмутили польські серця. Штейнбок був іще далеко, але баденський маркграф, ідучи стрімким маршем, міг уже незабаром підійти впритул і змінити розклад сил під Сандомиром.

Тому скликали польські воєначальники раду, в якій узяли участь пан Чарнецький, пан гетьман литовський, Міхал Радзивілл, коронний підчаший, пан Вітовський, старий і досвідчений жовнір, і пан Любомирський, котрому вже встигло набриднути Завісля. На цій нараді вирішили, що пан Сапєгa з литовським військом залишиться стерегти Карлa, щоб той із пастки не вислизнув, а пан Чарнецький виступить проти баденського маркграфа і зустріне його якнайшвидше, після чого, якщо йому Господь Бог вікторію подарує, повернеться, як і раніше, короля облягати.

Відповідні накази були видані негайно. Наступного ж дня сурми через приглушені мундштуки закликали на коней так тихо, що заледве їх почуто, бо хотів пан Чарнецький відійти таємно від шведів. На давній стоянці відразу ж розмістилися кілька розрізнених шляхетських і селянських партій. Вони порозкладали ватри і галасувати почали, щоб ворог не думав, що з майдану хтось пішов. А каштелянські хоругви вислизали одна за одною. Першою виступила ляуданськa, яка по праву мала б при панові Сапєзі залишитися, але що пан Чарнецький дуже її полюбив, то гетьман не захотів йому її відбирати. За ляуданською пішла хоругва пана Вонсовича, досвідченого жовніра, котрий половину життя на війні провів. Після них пішла хоругва князя Дмитра Вишневецького під командуванням пана Шандаровського, та сама, яка під Рудником неперевершеною славою вкрилася. Далі два реґіменти драгунів пана Вітовського, за ними дві хоругви пана старости яворівського, знаменитий пан Стапковський в одній із них був поручником. Відтак особиста каштелянська, королівська під командуванням пана Поляновського й уся потуга пана Любомирського. Піхоти не брали через поспіх, возів теж, бо комуніком мали йти.