– Звідки ж у них такі з лихими духами дружні взаємини? – спитав, осіняючи себе хрестом, пан Кміциц.

– Бо постійно темними ночами швендяють, а вони в них по півроку і більше тягнуться. А вам, мабуть, відомо, що вночі найлегше з нечистим здибатися.

– А душу вони мають?

– Невідомо, але я так думаю, що на animalibus12 подібні. Пан Анджей завернув коня, вхопив одного лапландця за комір, підняв його, як кота, догори, оглянув зацікавлено, потім поставив його на ноги та промовив:

– Якби мені король одного такого подарував, я наказав би його завудити і в Oрші в костелі повісити, де й інші дивовижі, наприклад, яйце страуса перебуває.

– А в Лубнах була в церкві китова щелепа, aбo якогось велетня, – додав пан Володийовський.

– Їдьмо, бо ще якесь паскудство від них до нас вчепиться! – занепокоївся пан Заглобa.

– Їдьмо, – підтримав пан Садовський. – Чесно кажучи, правильно було б вам наказати мішки на голову одягнути, як велить звичай, але не маємо тут чого приховувати, а що ви шанці побачили, то це й на краще.

Відтак рушили кіньми і за хвилину вже були перед гожицькою садибою. Перед брамою зіскочили з кульбак і, знявши шапки, рухалися далі пішо, бо сам король був перед будинком.

Побачили там багатьох генералів та офіцерів, дуже відомих. Були там старий Віттемберґ, Дуґлас, Левенгаупт, Міллер, Еріксен і багато інших. Всі сиділи на ґанку, трохи за королем, крісло котрого було висунуто вперед, і дивилися на забаву, яку Карл-Ґустав собі з військовополоненим затіяв. Рох завалив саме дванадцятого рейтара і стояв у кунтуші, подертому в боротьбі, захеканий і дуже спітнілий. Побачивши дядька у супроводі панів Кміцицa та Володийовськогo, відразу ж вирішив, що їх також у неволю взяли, тому витріщив очі та відкрив рота, після чого ступив кілька кроків, але пан Заглобa дав йому знак рукою, щоб стояв спокійно, а сам підійшов із товаришами перед королівські очі.

Пан Садовський представив посланців, вони вклонилися низько, як звичай та етикет наказували, потім пан Заглобa віддав листа пана Чарнецькогo.

Король узяв листа і став читати, тим часом товариші приглядалися до нього з цікавістю, бо ніколи раніше монарха цього не бачили. Був це чоловік у розквіті літ, обличчя мав таке засмагле, наче італійцем або іспанцем народився. Довгі пасма чорного, як вороняче крило, волосся спадали йому за вухами аж на плечі. Блиском і кольором очей нагадував Ярему Вишневецького, лише брови мав дуже вгору підняті, немовби дивувався безперестанно. Натомість на місці, де брови сходилися, чоло підіймалося дуже випукле, що робило його на лева схожим. Глибока зморшка над носом, що не розгладжувалася навіть тоді, коли сміявся, надавала грізного та гнівного виразу обличчю. Нижню губу мав настільки ж відкопилену вперед, як і Ян-Казимир, лише обличчя повніше та більше підборіддя. Вуса носив, як мотузочки, трохи розширені на кінчиках. Загалом це обличчя належало надзвичайній людині, одному з тих, хто, ходячи по землі, кров із неї вичавлює. Була в ньому грандіозність і монарша гордість, і левова сила, і меткість генія, однак, хоча прихильна усмішка не сходила чоловікові ніколи з вуст, не було там доброти серця, яка таким лагідним світлом освітлює зсередини обличчя, як каганець, вставлений усередину алебастрової урни.

Сидів він у кріслі, схрестивши ноги, на яких потужні литки напинали чорні панчохи, і моргаючи, за звичаєм, очима, читав з усмішкою листа пана Чарнецькогo. Враз, піднявши погляд, він глянув на пана Міхалa й зауважив:

– А я вас впізнаю. Це ви зарубали Канненберґa.

Всі погляди негайно звернулися на пана Володийовськогo, котрий поворушив вусами, вклонився та зронив:

– До послуг вашої королівської величності.

– Який чин? – спитав король.

– Полковник ляуданської хоругви.

– Де раніше служили?

– У віленського воєводи.

– І покинули його разом з іншими? Ви зрадили і його, і мене.

– Своєму королеві я мав служити, а не вашій королівській величності.

Король нічого не сказав. Усі чола спохмурніли, очі стали свердлити пана Міхала, але той стояв спокійно, тільки вусами ворушив раз по раз.

Раптом король озвався:

– Дуже мило познайомитись із таким знаменитим кавалером. Канненберґ вважався між нами непереможним у поєдинку. Ви, мабуть, перша шабля в цій державі?..

– In universo! – уточнив пан Заглобa.

– Не остання, – погодився пан Володийовський.

– Вітаю вас щиро. До пана Чарнецькогo я маю справжню повагу, як до великого воїна, хоч і слово своє зламав, бо мав би досі спокійно в Севежі сидіти.

На це відповів пан Кміциц:

– Ваша королівська величносте! Це не пан Чарнецький, а генерал Міллер першим слово зламав, коли у Вольфа реґімент королівської піхоти відібрав.

Міллер ступив крок, глянув в обличчя панові Анджею і став щось шепотіти королеві, котрий, моргаючи від утоми очима, слухав доволі пильно, дивлячись на пана Анджея, і нарешті сказав:

– То я бачу, що обраних кавалерів пан Чарнецький мені прислав. Але здавна знаю, що шибайголів між вами достатньо, лише віри в дотриманні обіцянок і присяг бракує.

– Святі слова вашої королівської величності! – промовив пан Заглобa.

– Як вас розуміти?

– Бо коли б не та народу нашого вада, то ви, милостивий пане, тут не були б!

Король знову помовчав із хвилину, генерали знову насупилися від зухвальства посланця.

– Ян-Казимир сам вас від присяги звільнив, – зауважив Карл, – бо вас покинув і за кордон сховався.

– Від присяги лише намісник Христа звільнити може, котрий у Римі сидить, але він нічого такого не робив.

– Менше з цим! – махнув рукою король. – Ось цим я здобув це королівство, – він ляснув по шпазі, – і цим його втримаю. Не потрібно мені ні ваших обіцянок, ні ваших присяг. Хочете війни, то її отримаєте! Я так думаю, що пан Чарнецький ще про Ґоломб’є пам’ятає?

– Забув дорогою з Ярослава, – відрубав пан Заглобa.

Король, замість розсердитися, зареготав.

– То я йому нагадаю!

– Бог світом править!

– Скажіть йому, хай мене навідає. Залюбки його прийму, лише хай поквапиться, бо як коней відгодую, то далі піду.

– Тоді вже ми вашу королівську величність приймемо! – вклонився і мимоволі поклав руку на шаблю пан Заглобa.

Король це зауважив:

– Бачу, що пан Чарнецький не лише найкращі шаблі, а й найкращий рот у представництві прислав. Кожне ваше слово аж пашить. Щастя, що не в цьому суть війни полягає, бо гідного для себе я знайшов би супротивника. Але до справи. Пише мені пан Чарнецький, щоб я того військовополоненого відпустив, за нього двох визначних офіцерів пропонує. Я не зневажаю так своїх жовнірів, як ви гадаєте, і занадто дешево за них платити не хочу, бо це суперечить моїй та їхнім амбіціям. Тому, позаяк у нічому панові Чарнецькому відмовити не зможу, тому йому подарунок із цього кавалера зроблю.

– Милостивий пане! – відреагував на це пан Заглобa. – Не зганьбити шведських офіцерів хотів пан Чарнецький, а послугу мені надати, бо це мій небіж, а я до послуг вашої королівської величності, є довіреною особою пана Чарнецького.

– Щиро кажучи, – засміявся король, – я не мав би цього військовополоненого відпускати, бо він проти мене присягав, хіба що він від свого слова відмовиться.

Тут монарх звернувся до Рохa, котрий стояв перед ґанком, і махнув рукою.

– А підійдіть-но ближче, здоровило!

Рох підійшов на кілька кроків і виструнчився.

– Пане Садовський, – попросив король, – спитайте його, чи перестане мене переслідувати, якщо я його відпущу?

Пан Садовський повторив королівське запитання.

– Я не можу! – скривився пан Рох.

Король збагнув усе і без перекладача, став аплодувати й очима моргати.

– А що! А що! Як же такого випускати? Дванадцятьох рейтарів на землю вклав, а мене тринадцятим зробити обіцяє! Гаразд! Гаразд! Сподобався мені цей кавалер! Чи й він у пана Чарнецького радником? Тоді його тим більше відпущу.