Дня 1 липня між Повонзками та поселенням, названим пізніше Маримонтом, відбулася велика польова меса, яку десять тисяч вояків кварцяного війська слухали зосереджено. Король склав урочисту присягу, що в разі перемоги костел Богородиці вибудує. Присягали за його прикладом, кожен відповідно до впливовості, сановники, гетьмани, лицарство, навіть прості жовніри, тому що цей день мав стати днем остаточного штурму.

Після закінчення меси рушив кожен із вождів до свого війська. Пан Сапєгa став навпроти костелу Святого Духа, який тоді ще за воротами лежав, але що був до них ключем, то добротно шведи його зміцнили, гідну залогу посадили. Пан Чарнецький мав Ґданський дім здобувати, бо задня стіна цієї споруди становила частину окружного муру, і пробивши її, можна було б до міста дістатися. Пйотр Опaлинський, підляський воєвода, з великополяками та мазурами з боку Краківського передмістя та Вісли мав ударити. Кварцяні полки розмістилися навпроти Новоміської брами. Люду там було стільки, що аж тіснилися біля мурів. Весь периметр, всі навколишні приміські села й оболоні були залиті людським морем, за яким біліли намети, а за наметами стояли підводи, аж погляд губився в сизій далечіні, перш ніж краю цього мурашника сягнути зміг би.

Загони ці стояли в цілковитій готовності, зі зброєю, нахиленою вже вперед і висунутою до бігу ногою, готові будь-якої миті кинутися в проломи, зроблені гарматами великого калібру, а особливо важкими замойськими карронадами. Гармати не припиняли канонади ні на мить, штурм зволікав лише тому, що чекали остаточної відповіді Віттемберґa на лист, який великий канцлер Корицинський йому послав. Але коли біля полудня приїхав офіцер із відмовою, загриміли навколо міста зловісні сурми і приступ розпочався.

Коронні війська гетьманів, пана Чарнецького, королівські полки, піхотний реґімент пана Замойського, литовці пана Сапєги та загони посполитого рушення кинулися, як здиблена хвиля, до мурів. А зі стін попливли до них хмари білого диму та посипалися вогняні кулі: великі гармати, гаківниці, органки31, мушкети випалили водночас. Земля затряслася в посадах. Ядра місили той людський натовп, орали в ньому довгі борозни, але юрба бігла вперед і рвалася до фортеці, незважаючи на вогонь і смерть. Хмари порохового диму затулили сонце.

Отже, вдарив кожен туди, де йому було найближче: гетьмани в Новоміську браму, пан Чарнецький – на Ґданський дім, пан Сапєгa з литовцями – на костел Святого Духа, а мазури та великополяки від Краківського передмістя та Вісли.

Цим останнім випала найважча робота, бо всі палаци та будинки вздовж Краківського передмістя були перетворені на фортеці. Але того дня охопив мазурів такий бойовий запал, що їхньому натиску ніщо опиратися не могло. Тому брали штурмом будинок за будинком, палац за палацом, билися у вікнах, дверях, на сходах. Вирізали до ноги всіх, хто там був. Після здобуття одного подвір’я, не встигла ще кров висохнути на їхніх руках та обличчях, як кидалися на друге і знову розпалювалася рукопашна, відтак знову бігли далі. Товариство бігло наввипередки з посполитим рушенням, посполите рушення – з піхотою. Їм наказали, щоб, ідучи до штурму, несли перед собою снопи ще недозрілого збіжжя, які мали їх від куль заслоняти, але в запалі та бойовому піднесенні люди кидали цей імпровізований захист, біжучи з розхристаними грудьми.

У кровопролитній битві взяли каплицю боярів Шуйських і прекрасний палац Конецпольських. Виганяли шведів до останнього з менших споруд, знаходили їх у магнатських стайнях, в садах, що сходили до Вісли. Біля палацу Казановських піхота пробувала організувати оборону на вулиці і, підтримана з мурів палацу, з костелу та дзвіниці Бернардинів, перетвореної на потужну фортецю, зустріла рясним вогнем атакувальників. Але град куль не зупинив їх навіть на мить і шляхта з вигуком «Мазури, вперед» кинулася з шаблями в гущу каре. За ними нахлинула польова піхота й озброєна дрючками, кирками та сокирами челядь. Каре розбили вмент і стали їх різати. Свої і вороги зчепилися так, що утворили разом один велетенський клубок, який між палацом Казановських, палацом Радзейовськогo та Краківською брамою звивався, вовтузився та кутулявся у власній крові.

Але щораз нові загони кров’ю дихаючих воїнів стікалися, ніби повновода ріка, з боку Краківського передмістя. Нарешті знищили піхоту та розпочався той славетний штурм палацу Казановських і водночас Бернардинів, який значною мірою долю битви вирішив.

Пан Заглобa взяв у ньому участь, бо помилявся напередодні, вважаючи, що король викликає його до своєї особи всього лише для асистування. Навпаки, йому як уславленому та досвідченому воїнові, доручили командування челяддю, яка добровільно захотіла разом із квартою й ополченцями з цього боку на штурм вирушити. Хотів, щоправда, пан Заглобa йти з нею в резерві та зосередитись на займанні вже здобутих раніше палаців, але коли вже з самого початку всі, біжучи наввипередки, перемішалися між собою остаточно, охопив і його неймовірний азарт. Хоча від природи він завжди був обережний і намагався, де лише можна, життям надаремно не ризикувати, але за стільки років брав участь у битвах, в жахливій різанині не раз побувавши, що коли нагода випадала, ставав разом з іншими, навіть краще за інших, бо з відчайдушністю і нестямністю в мужньому серці.

Тому й тепер опинився літній шляхтич під брамою палацу Казановських, точніше, в пеклі, яке там люто кипіло у вирі, гарячці, тлумі, граді куль, вогню, диму, людських стогонів і зойків. Тисячі сокир, кирок, ратищ товкло в браму. Тисячі чоловічих плечей напирало і термосило її запекло. Одні падали, наче блискавицями вражені, інші проштовхувалися на їхні місця, топталися по їхніх тілах і пробивалися всередину, немовби навмисно шукаючи собі смерті. Ніхто ніколи не бачив і не пам’ятав такої запеклої оборони, але і не менш напористого штурму також. З вищих поверхів над брамою сипалися кулі, лилася смола, але ті, хто був під вогнем, навіть якби й хотіли, то не змогли б відступити, настільки сильно підштовхували їх ззаду. Можна було бачити окремих людей, мокрих від поту, чорних від пороху, зі зціпленими зубами та здичавілими очима, котрі били в браму балками, такими великими, що в інші часи заледве трьох міцних чолов’яг втримати їх могли б. Таке піднесення потроювало сили. Штурмували одночасно всі вікна, приставляли драбини до горішніх поверхів, вирубували ґрати з мурів. Адже з тих ґрат, вікон, бійниць, вирізаних у стінах, стирчали люфи мушкетів, які ні на мить не переставали диміти. Але такі врешті здійнялися дими, така постала курява, що при яскравому сонячному світлі атакувальників заледве можна було розпізнати. На це не зважали, боротьби не занехаяли, тим охочіше рвалися на драбини, тим затятіше розколювали браму, а верески з боку костелу Бернардинів сповіщали, що й там ватаги штурмують із не меншою енергійністю.

Аж тут пан Заглобa закричав так гучно, що почули його у гаморі та звуках пострілів:

– Діжку з порохом – під браму!

Подали йому її негайно, і ватажок наказав зараз же рубати вузьку діру в самому низу скоби, таку вузьку, щоб лише діжка у неї вмістилася. Коли ж вантаж увійшов, пан Заглобa особисто сірчану дратву підпалив, після чого скомандував:

– Урозтіч! Під стіни!

Ті, хто стояв ближче, помчали на обидва боки до тих, хто драбини приставляв до дальших вікон, і настала хвилина очікування. Після чого гучний гуркіт трясонув повітрям і нові клуби диму здійнялися догори. Навалився пан Заглобa знову зі своїми людьми. Бачать, вибух не розніс, щоправда, брами на дрібні уламки, але відбив завісу з правого боку і відколов кілька велетенських колод, вже підрубаних, вивернув штабу і цілу половинку штовхнув нижньою частиною всередину сіней, так що утворився вхід, через який навіть кремезний чоловік міг легко протиснутися. І тут загострені палі, топори та сокири стали запекло нищити ослаблені ворота, сотні плечей підперли їх, напружилися, почувся пронизливий хрускіт і вся перепона завалилася, відкриваючи глибину темних сіней. У темряві тій блиснули постріли мушкетів, але людська ріка хлинула через пролом нестримним потоком. Палац був здобутий.