Тут совість схопила його за чуба і затрясла ним, аж зойкнув, бо водночас здалося йому, що чує якийсь невідомий голос, що з небесного склепіння надходить і промовляє:

– Занехаяли особисте? А ти, нещасний, що зараз робиш? Заслуги свої підіймаєш, а коли прийшло перше ж випробування, як необ’їжджений кінь дибки стаєш і лементуєш: «Не піду!» Гине мати, нові мечі груди їй прошивають, а ти від неї відвертаєшся, не хочеш її підперти плечем, за власним щастям женешся і лементуєш: «Не піду!» Вона залиті кров’ю руки простягає, вже падає, вже мліє, вже вмирає і з останніх сил кличе: «Діти! Рятуйте!» А ти їй відповідаєш: «Не піду!» Горе вам! Горе такому народові, горе всій Речі Посполитій!

Тут панові Кміцицу від страху волосся заворушилося на голові й усе його тіло затремтіло, немовби його напад лихоманки схопив… І гупнув парубок обличчям до землі, і не кликати, а волати став нажаханий:

– Ісусе, не карай! Ісусе, змилуйся! Воля Твоя! Я вже піду, я піду!

Потім молодик якийсь час лежав мовчки і ридав, а коли підвівся нарешті, то обличчя мав спокійне і став молитися:

– Ти, Господи, не дивуйся, що мені жаль, бо я був за крок від щастя у своєму раю. Але нехай уже так буде, як Ти розпорядишся! Тепер уже розумію, що мені Ти хотів сказати, і чому мене наче на роздоріжжя поставив. Це ще один прояв волі Твоєї. Навіть не озирнуся я назад! Тобі, Господи, жертвуватиму цю свою жорстоку печаль, це моє пригнічення, моє важке розчарування. Нехай же мені все зарахується за те, що я князя Богуслава пожалів, від чого плакала вся вітчизна. Бачиш тепер, Боже, що це була моя остання особиста справа. Більше вже не буду. Милостивий Oтчe! Ще я цю кохану землю поцілую, ще ноги Твої закривавлені обійму… І піду, Христе! Я піду!..

І він пішов.

А в реєстрі небесному, в якому записують лихі та добрі людські вчинки, пробачили йому цієї миті всі провини, бо це вже був чоловік, котрий повністю виправився.

Жодна книжка не описала, скільки ще битв провели війська, шляхта та люд Речі Посполитої з ворогами. Воювали по лісах, полях, по селах, містечках і містах. Воювали в Королівській і в Княжій Пруссії, на Мазовші, у Великій Польщі, Малій Польщі, в Україні, Литві та Жемайтії, змагалися без спочинку, вдень і вночі.

Кожна грудочка землі наситилася кров’ю. Прізвища лицарів, святі вчинки, великі самопожертви згинули в пам’яті, бо не записав їх літописець і не проспівала лютня. Але під могутністю цих прагнень зігнулася нарешті ворожа сила.

І як прекрасний лев, що лише хвилину тому, прошитий кулями, лежав, як мертвий, підіймається враз і, трясонувши королівською гривою, зареве потужно, аж зайди від страху ціпеніють, а ноги їхні аж сверблять до втечі, так і вся Річ Посполита ставала щораз грізнішою, праведного гніву повна, проти всього світу стати готова. Кості нападників заламала неміч і страх. Не про здобич уже думали, а лише про те, щоб із левової пащі цілими додомy вибратися.

Не допомогли нові ліги, нові загони угорців, трансільванців, козаків і волохів. Пройшла, щоправда, ще раз буря між Краковом, Варшавою та Брестом, але об польські груди вона розбилася і незабаром химерним розвіялася туманом.

Король шведський, першим засумнівавшись у цій справі, на данську війну від’їхав. Зрадливий електор, запобігливий перед сильним, але зухвалий перед слабкішим, чолом до ніг Речі Посполитої вдарив і шведів лупцювати взявся. Розбишацькі загони зарізяк Ракочі втікали що було сил у свої трансільванські хащі, які пан Любомирський вогнем і мечем спустошив.

Але легше було їм вторгнутись у межі Речі Посполитої, ніж вийти з них без покарання. Коли наздогнали їх біля переправи, трансільванські графи попадали навколішки перед панами Потоцьким, Любомирським і Чарнецьким, у пилюці вимолюючи жалість.

– Віддамо зброю, віддамо мільйони! – волали вони. – Лише дозвольте нам піти!

Прийнявши викуп, гетьмани змилувалися над цим військом негідників, але орда рознесла їх кінськими копитами вже біля самих їхніх домашніх порогів.

Спокій повільно повертався на польські рівнини. Король ще останні прусські фортеці відбирав, пан Чарнецький мав до Данії занести польський меч, бо Річ Посполита вже не хотіла вдовольнитися лише вигнанням ворогів.

Відбудовувалися з руїн села та міста. Населення поверталося з лісів, плуги з’явилися на ріллі.

Восени 1657 року, зараз же після угорської війни, мирно вже було в більшій частині земель і повітів, а особливо тихо – в Жемайтії. Ті з ляуданців, котрі свого часу пішли з паном Володийовським, були ще десь ген у полі, але вже очікували вдома на їхнє повернення.

Тим часом у Мoрoзaх, Волмонтовичaх, Дрoжeйкaнaх, Мoзґах, Ґощунах і Пацунелях жінки, підлітки обох статей і люди похилого віку орали, сіяли озимину, відбудовували спільними зусиллями хати в тих околицях, через які пожежа пройшла, щоб воїни після повернення знайшли принаймні дах над головою і в голоді не мали потреби бідувати.

Олюнька сиділа вже якийсь час у Водоктах із Ганнусею Борзобагатою та мечником. Пан Томаш до своїх Білевичів не квапився. По-перше, тому, що вони згоріли, а по-друге, що йому миліше було біля дівчат, ніж самому. Тим часом за допомогою Олюньки впорядковував Водокти. Панночка хотіла якнайкраще обжити цей маєток, бо разом із Мiтрунами це мав бути її монастирський посаг, інакше кажучи, перейти у власність ордену бенедиктинок, в якому на самий наступний Новий рік пообіцяла бідна Олюнька розпочати послушництво.

Зваживши все, що її спіткало, і ті зміни долі, і змагання, і болі, дійшла висновку, що саме такою, і ніякою іншою є, мабуть, Божа воля. Здавалося дівчині, що якась всемогутня рука підштовхує її до мети, що якийсь голос каже їй: «Там буде найкраще заспокоєння та кінець всіх світських турбот!»

Тому вирішила піти за цим голосом. Відчуваючи, однак, у глибині серця, що ще її душа не змогла відірватися повністю від землі, прагнула спершу підготувати себе гарячою побожністю, добрими вчинками та роботою. Часто також у цих прагненнях перешкоджали їй відлуння зі світу.

Ось, наприклад, стали люди балакати, що тим славетним паном Бабиничем насправді був пан Кміциц. Одні гаряче це заперечували, інші ж наполягали на цьому.

Олюнька не вірила. Забагато залишилося в її пам’яті вчинків пана Кміцицa і його в Радзивілла служби, щоб хоча б на мить могла припустити, що це він переміг князя Богуслава і став вірним королівським слугою, таким гарячим патріотом. Однак її спокій затьмарився, а печаль і біль знову озвалися в грудях панночки.

Можна було цьому зарадити пришвидшеним відходом у монастир, але монастирі були порожні. Черниці, котрі не загинули від жовнірської сваволі під час війни, починали щойно збиратися. Злидні також панували в країні загальні, і хто хотів за мурами конвенту61 сховатися, мусив не лише з власним хлібом приходити, а й усіх насельників ним годувати.

Олюнька хотіла прийти саме з хлібом до монастиря, стати не лише сестричкою, а й годувальницею черниць.

Мечник, знаючи, що на Божу славу мала йти його робота, працював совісно. Об’їжджали вони разом поля і фільварки, стежачи за осінніми роботами, які з майбутньою весною мали б урожай принести. Часом супроводжувала їх Ганнуся Борзобагатa, котра, не змігши перенести афронту, який їй Бабинич учинив, погрожувала, що також до монастиря піде і що чекає лише, щоб пан Володийовський привів ляуданцiв, бо хоче ще з давнім приятелем попрощатися. Частіше, однак, мечник із самою лише Олюнькою пускався на об’їзди, бо Ганнусі набридло господарство.

Якось виїхали обоє кінно до Мітрунів, у яких погорільці відбудували вже стодоли й обори. Дорогою ще мали намір також вступити до костелу, бо це саме була річниця волмонтовицької битви, в якій останньої миті були врятовані приходом пана Бабиничa. Весь день пішов їм на розмаїті справи, тому лише надвечір змогли вирушити з Мітрунів.

У той бік їхали костельною дорогою, але повертатися випадало їм на Любич і Волмонтовичі. Панночка, як тільки побачила перші дими любицькі, зараз же відвела погляд, узялася швидко молитися, щоб болючі думки відігнати, а мечник їхав мовчки і лише озирався навколо.