Тут вхопися за чуба пан Анджей і ногами затупотів, а пан Володийовський подумав хвильку та зауважив:

– Розумію ваш відчай… Але все ж… Ви зрадника вітчизни відпустили, котрий ще лиха нашій Речі Посполитій у майбутньому принести може… Та що ж, Єндрею! Ви прислужилися сьогодні батьківщині, але все ж публічним добром заради особистого пожертвували.

– А ви, ви сам, що зробили б, якби вам повідомили, що ніж біля горла панни Ганни Борзобагатої тримають?..

Пан Володийовський став сильно вусами ворушити.

– З мене приклад кепський. Гм! Що я зробив би?.. От пан Скшетуський, котрий має римську душу, той би йому не дарував, а ви… я цього певен, що Бог не дозволив би, щоб невинна кров була пролита.

– Я це спокутую. Покарай мене, Господи, згідно з провиною моєю важкою, але лише з Твоїм милосердям… Бо щоб вирок цій голубці підписати…

Тут пан Кміциц очі затулив.

– Рятуйте ж мене, янголи! Не зміг я! Не зміг!

– Сталося! – підсумував пан Володийовський.

Тут пан Анджей витягнув з-за пазухи якісь папери.

– Дивіться, пане Міхале! Ось що я здобув. Це наказ панові Саковичу, а це – до всіх офіцерів Радзивілла і до комендантів шведських… Змусили його підписати, хоч ледве рукою ворушив… Князь підчаший особисто простежив… Ось її свобода, її безпека! Заради бога, хрестом цілий рік щодня лежатиму, канчуками шмагати себе накажу, новий костел поставлю, але її життям не жертвуватиму! Я не маю римської душі… Гаразд! Я не Катон, як пан Скшетуський… Щира правда! Але не жертвуватиму! Достобіса, ні! І нехай уже мене вертять у пеклі на рожні…

Пан Кміціц не докінчив, бо пан Володийовський підбіг і заткав йому пельку рукою, крикнувши різким голосом:

– Не блюзнірствуйте! Бо на неї Божу помсту накличете! Бийтесь у груди! Хутко, мерщій!

І пан Анджей узявся битися в груди:

– Mea culpa! Mea culpa! Mea maxima culpa!

Нарешті заплакав молодик щирими риданнями бідного жовніра, бо вже й сам не знав, що має робити.

Пан Володийовський дозволив йому виплакатися вдосталь, а коли той заспокоївся, поцікавився:

– І що тепер?

– Піду з ватагою, куди мене й послали, аж ген під Біржі! Хай лише люди та коні відпочинуть. Дорогою якщо зможу єретичну кров на Божу хвалу проливати, то зроблю це.

– Буде у вас заслуга. Не втрачайте надії, Єндрею. Бог милосердний!

– Піду прямо, як серпом кину. Вся Пруссія тепер мені відкрита, хіба подекуди малі залоги можуть опиратися.

Пан Міхал зітхнув:

– Ех, пішов би й я з вами з такою охотою, немовби до раю! Але команди триматися мушу. Ви щасливець, що добровольцями командуєте… Єндрею, послухайте, брате!.. Як їх обох відшукаєте, то… подбайте і про ту іншу, щоб їй погано не велося… бозна, може вона моя суджена…

Вимовивши це, низькорослий лицар кинувся в обійми пана Кміцицa.

Олюнька та Ганнуся, покинувши за опіки Браунa Тауроги, дісталися щасливо до партії пана мечника, котрий стояв у той час під Ольшею, отже, від Таурогів не надто далеко.

Старий шляхтич, коли його обидві в доброму здоров’ї побачили, спочатку власним очам вірити не хотів, потім заплакав на радощах, а після цього впав у такий войовничий запал, що не залишилося вже для нього жодних небезпек. Хай би не лише Богуслав, а й сам король шведський із усією могутністю наступав, пан мечник готовий був захищати своїх дівчат від будь-якого ворога.

– Краще я поляжу, – обіцяв він, – ніж має волосина вам із голови впасти. Не той я вже чоловік, котрого ви знали в Таурогах, і так собі думаю, що надовго запам’ятають шведи Гірлаколе, Ясвойну і цю поразку, якої я їм під самим Расейняєм завдав. Правда, зрадник пан Сакович напав на нас несподівано і розкидав, але тепер я знову кількасот шабель маю до своїх послуг.

Пан мечник не надто перебільшував, бо справді важко в ньому було розпізнати занепалого духом бранця Таурогів. Зовсім інший він мав тепер гумор, став енергійнішим. У полі, на коні, опинився у своїй стихії, а будучи добрим жовніром, справді кілька разів шведів добряче пошарпав. А що мав великий авторитет в околиці, то й горнулася до нього охоче і шляхта, і простий люд. І навіть із дальніх повітів раз по раз котрийсь із Білевичів приводив по кільканадцять або й навіть кількадесят коней.

Партія мечника складалася з трьохсот піхотинців-селян і близько п’ятисот вершників. У піхоті рідко хто мав мушкет, озброєні переважно були косами та вилами. Кавалерія ж складалася із заможнішої шляхти, котра разом із челяддю в ліси подалася, й убогішої із закутків. Озброєння їхнє було кращим, ніж у піхоти, але дуже розмаїтим. Тички для хмелю служили багатьом ратищами, інші ж носили багато оздоблену сімейну зброю, але часто застарілу. Коні різної крові та статі не надто добре поєднувалися.

Але мечник міг із таким військом заступати шлях шведським патрулям, міг винищувати навіть більші загони кінноти, міг очищати ліси і села від розбійників, численні ватаги яких складалися зі шведських і прусських дезертирів, а також місцевих шельм, що промишляли розбоєм, але не міг хоча б на якесь місто напасти.

Тепер шведи порозумнішали. Бо після вибуху повстання вирізали по всій Жемайтії та Литві всіх, хто на квартирах по селах стояли. А ті, хто вцілів, трималися міцно укріплених міст, із яких робили вилазки, але не далеко. Таким чином, поля, ліси, села та менші містечка опинилися повністю в польських руках. Зате всі більші міста тримали шведи, і викурити їх звідтіля не було змоги.

Партія мечника була однією з найкращих. Інші не мали навіть таких успіхів. На кордоні з Інфлянтою повстанці стали настільки зухвалі, що вже двічі Біржі облягали, і за другим разом місто здалося. Ця тимчасова перемога була викликана тим, що Делаґарді позабирав на захист Риги проти царської могутності всі війська з прикордонних з Інфлянтою повітів.

Чудові для нього та рідкісні для історії перемоги дозволяли сподіватися, що ця війна незабаром уже скінчиться, а після цього в Жемайтію прийдуть нові, одурманені тріумфами шведські війська. Однак у лісах було досить безпечно, але повстанські загони були не надто могутні і не могли на щось вагоміше наважитися. Лише не сумнівалися, що їх ворог по густих пущах не знайде.

Тому пан мечник облишив ідею сховатися в Біловезькій пущі, бо шлях до неї був надто довгий, а на дорозі туди багацько великих міст лежало, забезпечених численними гарнізонами.

– Господь Бог дав суху осінь, – казав дідуган своїм дівчатам, – тим легше жити sub Jove59. Я накажу вам затишний курінь збудувати, прислужниць вам призначу, і ви залишитесь у таборі. Зараз немає ніде безпечнішого притулку, ніж у лісах. Білевичі мої вщент згоріли. Садибами розбишаки розгулюють, а часто й навіть шведські роз’їзди. Де вам безпечніше голови притулити, як не біля мене, котрий кількасот шабель має під своїм командуванням? А як прийде пізніше сльота, то вам якусь хижу в глибоких хащах віднайдемо.

Ця думка дуже сподобалася панні Борзобагатій, бо в партії було кілька молодих Білевичів, чемних кавалерів, та й безперервно торочили, що пан Бабинич до цих країв наближається.

Сподівалася, отже, Ганнуся, що коли прийде, вмент усіх шведів порозганяє, а потім… А потім буде, як Бог дасть. Олюнька також вважала, що безпечніше залишатися при партії, але прагнула від Таурогів подалі податися, погоні пана Саковичa побоюючись.

– Ходімо до Водоктів, – запропонувала панночка. – Там будемо між своїми. А якщо й їх спалили, то є ще Мітруни й усі довколишні закутки. Та не можуть же усі тутешні краї на пустелю перетворитися. Ляуда ж у разі небезпеки нас захищатиме.

– Бa, та всі ляуданці з паном Володийовським пішли, – засумнівався молодий Юр Білевич.

– Але залишилися старі та підлітки, врешті-решт навіть тамтешні жінки захищатися в разі потреби вміють. А пуща там густіша, ніж тут. Мисливці Домашевичі або Задимлені Ґостевичі до Роговської нас відведуть, а там нас жоден ворог не дістане.