– Ось прибуває справжній переможець! Це йому насамперед маємо завдячувати цю звитягу, я перший публічно це заявляю. Шановне панство! Дякуйте панові Бабиничу, бо якби не він, ми не переправилися б через ріку!

– Vivat Бабинич! – крикнуло кількадесят голосів – Vivat! Vivat!

– Де це ви, жовніре, військового ремесла навчалися? – спитав схвильовано гетьман. – Як же ви відразу втямили, що робити потрібно?

Пан Кміциц не відповів, бо надто був утомлений, лише вклонявся на всі боки і рукою по забрудненому потом і пороховим димом обличчі водив. Очі його світилися надзвичайним блиском, а тим часом привітальні вигуки не вщухали. Загін за загоном підходили з поля на спінених конях, і як якийсь підійшов, то відразу ж приєднувався з усієї моці до голосів на честь пана Бабиничa. Шапки підлітали вгору, хто бандолет мав, той і салютував.

Враз пан Анджей зіп’явся в кульбаці і, піднявши обидві руки вгору, гукнув, як грім:

– Vivat Ян-Казимир! Король наш і милостивий батько!

Тут вчинився такий крик, немовби нова битва почалася. Неймовірний запал усіх охопив.

Князь Міхал зняв із себе шаблю з піхвами, діамантами прикрашену, і віддав її панові Кміцицу. Своєю власною рукою гетьман закинув йому свій коштовний плащ на плечі, а той знову підняв руку вгору.

– Vivat нашому гетьману, вождеві-переможцю!

– Crescat! Floreat !58 – відповіли хором.

Після чого стали здобуті прапори звозити та втикати у горбок під ноги вождів. Жодного не врятував ворог: колишні прусські компутові, посполитого прусського рушення, дворянські, шведські, князя Богуслава, ціла їх веселка розмаялася на валу.

– Це одна з найбільших вікторій у цій війні! – вигукнув гетьман. – Ізраель і Вальдек у полоні, полковники полягли або у полоні, військо до ноги вирізане…

Тут він обернувся до пана Кміцицa:

– Пане Бабиничу, на тому боці ви з Богуславом мали б зустрітися… Що з ним сталося?

Тут і пан Володийовський пильно зазирнув в вічі пана Анджея, а той видихнув похапцем:

– Князя Богуслава Бог покарав цією ось рукою!

Зронивши це, він простягнув праву руку, аж тут невисокий лицар кинувся йому в обійми.

– Єндрею! – залементував він. – Я вам не заздрю! Нехай вас Бог благословить!

– Це ви мені удар поставили! – пробував пручатися пан Кміциц.

Але подальший вилив братерських почуттів порушив князь підчаший.

– То мій брат загинув? – спитав він жваво.

– Ні, він живий, – спростував полковник, – бо я йому життя подарував, але поранений і в полоні. А ген там його ведуть мої ногайці!

Від цих слів здивування намалювалося на обличчі пана Володийовськогo, а погляди лицарства звернулися на рівнину, де з’явився загін із кількадесятьох татарів і під’їжджав повільно. Нарешті, оминувши купи поламаних фір, вони присунулися на кількадесят кроків до окопу.

Тоді побачили, що татарин, котрий їде попереду, тягне військовополоненого. Впізнали всі Богуслава, але який був у нього вигляд!..

Він, один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої, він, котрий ще вчора незалежною державою марив, він, князь Священної Римської імперії, човгав тепер з арканом на шиї, пішки, при татарському коні, без капелюха, з залитою кров’ю головою, замотаною брудною ганчіркою. І така злість була на цього магната в серцях лицарства, що це страшне приниження не пробудило нічиєї жалості, навпаки, всі майже одночасно залементували:

– Смерть зраднику! На шаблі його взяти! Смерть! Смерть!

Князь Міхал лише очі рукою прикрив, бо ж це Радзивіллa ведуть у такій ганьбі. Він почервонів і вигукнув:

– Шановне панство! Це мій брат, моя кров, а я ні здоров’я, ні майна не жалів для вітчизни! Ворог мій той, хто на цього нещасного руку здійме.

Лицарі зараз же помовкли.

Князя Міхалa всі любили за мужність, щедрість і доброту серця, відданого батьківщині. Адже, коли вся Литва потрапила під владу гіперборейців, він один захищався в Несвіжі, прихильністю шведів погордував, підбурюваний Янушем, і один із перших приєднався до Тишовецької конфедерації. Тому його голос спричинився до послуху. Врешті-решт, хто б захотів нажити собі такого могутнього ворога, тому шаблі вмент сховалися в піхви, і кілька офіцерів, слуг Радзивілла, навіть закликало:

– Відібрати його в татар! Нехай його Річ Посполита судить. Не даймо скапарати чесну кров язичникам!

– Відібрати його в татар! – повторив князь. – Знайдемо йому поручителя, а викуп він сам заплатить! Пане Войнилловичу, візьміть своїх людей і нехай силою його візьмуть, якщо інакше буде неможливо!

– Я викликаюся в заручники татарам! – заявив пан Ґноїнський.

Тим часом пан Володийовський наблизився до пана Кміцицa і видихнув:

– Єндрею! І що ви доброго зробили? Tа ж він сухим вийде з води з тих судів!

Але пан Анджей вибухнув, як поранений лісовий кіт.

– З вашого дозволу, шановний княже! – вигукнув. – Це мій військовополонений! Я йому життя подарував, однак під присягою, яку він мені на своєму єретичному Євангелії склав. І я краще помру, ніж заберу його з рук, в які свого бранця віддав, перш ніж він слова свого дотримає!

Сказавши це, молодик ударив коня, заступив дорогу й уся його вроджена запальність стала повертатися, бо обличчя парубка скривилося, ніздрі роздулися й очі блискавки метали.

Тим часом пан Войниллович натиснув на нього конем.

– Убік, пане Бабиничу! – вигукнув він.

– Убік, пане Войнилловичу! – закричав пан Анджей і вдарив руків’ям шаблі коня Войнилловича з такою страшною силою, що тварина захиталася на ногах, наче кулею вражена, й головою зарилася в землю.

Гучний рокіт пронісся поміж лицарством, але пан Ґосєвський виїхав уперед і наказав:

– Мовчати всім! Ваша світлосте, силою своєї гетьманської влади заявляю, що пан Бабинич має право на військовополоненого й якщо хтось хоче його з татарських рук вирвати, то мусить дати його переможцеві поруку!

Князь Міхал опанував обурення, заспокоївся і звернувся до пана Кміцица:

– Кажіть, чого бажаєте?

– Щоб свого слова дотримав, перш ніж із неволі вийде.

– То дотримає, коли вийде.

– Ні! Я йому не вірю!

– Тоді я за замість нього присягаюся Пресвятою Богородицею, Королевою нашою, і даю лицарське слово, що все обіцяне буде дотримане. Інакше можете на мою честь і маєтки позиватися.

– Цього мені досить! – погодився молодик. – Нехай пан Ґноїнський у заручники йде, бо інакше татари опір вчинять. Я ж задовольняюся вашим словом.

– Дякую вам, пане кавалере! – вклонився князь підчаший. – Не бійтеся також, що він зараз же на волю повернеться, бо я його панові гетьману законно передам і військовополоненим аж до королівського вироку мій брат залишиться.

– Хай буде так! – промовив гетьман.

І наказавши панові Войнилловичу сісти на свіжого коня, бо той уже ледве дихав, і послав його разом із паном Ґноїнським по князя.

Але справа пішла не так легко. Бранця довелося силою брати, бо сам Гассун-бей вчинив грізний опір і лише вигляд пана Ґноїнськогo і домовлений викуп у сто тисяч талерів зміг його заспокоїти.

Того ж вечора князь Богуслав опинився вже в наметі князя Ґосєвськогo. Перев’язали його там старанно, двоє медиків не лишали його ні на мить й обоє ручалися за його здоров’я, тому що рана, завдана лише кінчиком шаблі, не була занадто важкою.

Пан Володийовський не міг пробачити панові Кміцицу, що той князеві життя дарував, і в печалі уникав його весь день, лише увечері сам пан Анджей прийшов до його намету.

– Бійтеся Божих ран! – вигукнув спересердя субтильний лицар. – Я від будь-кого такого сподівався, але не від вас, аби живцем цього зрадника випустити!..

– Послухайте мене, пане Міхале, перш ніж засудите, – зронив понуро пан Кміциц. – Я мав його вже під ногою і вістря готовий був встромити йому в горло. І знаєте, що мені той зрадник сказав?.. Що віддав наказ, щоб Олюньку на горло в Таурогах скарали, якщо він загине… І що я мав, нещасний, робити? Я купив її життя за його життя… Що я мав робити?.. На хрест Христовий… Що я мав робити?