– Утікай, зраднику, від пана Кміцица! Якщо не сьогодні, то завтра тебе дістану!
Не встигли ці слова відзвучати в повітрі, як князь, почувши їх, озирнувся швидко, а побачивши, що один лише пан Анджей за ним женеться, замість того, щоб утікати далі, розвернувся і з рапірою в руці кинувся на супротивника.
Полковник видав страхітливий зойк радості і, не зупиняючи скакуна, замахнувся шаблею.
– Ти труп! Ти труп! – заверещав князь.
І жадаючи точніше вдарити, пригальмував коня. Пан Анджей, доскакавши до ворога, осадив і свого жеребця, аж копита його зарилися в землю, і схрестив свою шаблю з рапірою. Супротивники зімкнулися так щільно, що два коні майже перетворилися в єдине ціле. Пролунав страшний скрегіт заліза, швидкий, як думка. Ніякі очі не змогли б уловити блискавичні ці рухи рапіри та шаблі, а також відрізнити князя від полковника. Іноді зачорнів капелюх Богуслава, часом блиснула місюрка пана Кміцицa. Коні вертілися навколо своєї осі. Мечі дзвеніли щораз запекліше.
Богуслав після кількох ударів покинув зневажати опонента. Всі підступні удари, яких він вивчився від французьких майстрів, були відбиті. Вже й піт стікав рясно з чола вельможі, змішуючись на обличчі з рум’янами і білилом, вже відчував втому в правій руці… Все більший подив у ньому наростав, спочатку нетерплячка, а потім і злість, тому вирішив закінчувати і зробив такий жахливий випад, аж капелюх упав йому з голови.
Але пан Анджей і його відбив із такою силою, що аж рапіра князя до боку коня відлетіла, і не встиг Богуслав виправити ситуацію, як його різонули кінцем шаблі по чолу.
– Christ! – вигукнув німецькою князь і звалився на траву. Упав горілиць.
Полковник стирчав ще якусь хвилину, немов приголомшений, але все ж схаменувся, зброю опустив на перев’язь, перехрестився, після чого зіскочив із коня і, стиснувши руків’я шаблі, підійшов до князя.
Страшним він був, бо блідий від перевтоми, як полотно. Губи мав стиснуті і невблаганну ненависть на обличчі.
Ось і цей могутній ворог опинився на порозі смерті, лежав тепер біля його ніг у крові, ще живий, при свідомості, але подоланий, і не чужою зброєю, і не з чужою допомогою.
Богуслав дивився на нього широко виряченими очима, пильно стежачи за кожним рухом переможця, а коли пан Кміциц завис тут же над ним, залементував:
– Не вбивай мене! Я дам викуп!
Пан Кміциц, замість відповіді, наступив йому ногою на груди і притиснув з усієї сили, після чого лезо шаблі спрямував у горло ворога, аж шкіра прогнулася під вістрям. Було досить лише рукою ворухнути, лише натиснути міцніше, але не вбивав ворога відразу. Хотів насолодитися виглядом і смерть зробити супротивникові важчою. Очі впилися в його очі і стояв над ним, як стоїть лев над зваленим буйволом.
Аж тут князь, котрому усе більше крові спливало з чола, так що вже весь верх голови наче в калюжу пірнув, озвався знову, але вже дуже здавленим голосом, бо нога пана Анджея безперервно тиснула йому на груди:
– Дівчина… Послухай…
Як тільки пан Анджей почув ці слова, зняв ногу з княжих грудей і шаблю підняв.
– Кажи! – наказав він.
Але князь Богуслав лише якийсь час сапав глибоко, і нарешті вже зміцнілим голосом відповів:
– Дівчина загине, якщо мене вб’єш… Я віддав наказ!
– Що ти нею зробив? – спитав пан Кміциц.
– Відпусти мене, то тобі її віддам, присягаюся… На Євангелії…
На це пан Анджей ляснув себе п’ятірнею в чоло, і помітно було, що бореться сам із собою і зі своїми думками, після чого промовив:
– Слухай, зраднику! Я б навіть сто таких виродків за один її волосок віддав!.. Але тобі не вірю, кривоприсяжнику!
– На Євангелії! – повторив князь. – Я надам охоронну грамоту і письмовий наказ.
– Ну, хай буде так, я подарую вам життя, але на волю не відпущу. А лист доведеться написати… Тим часом татарам вас віддам, у них у полоні будете.
– Згода, – кивнув князь.
– Пам’ятайте! – відповів пан Анджей. – Не захистило вас від моєї руки ваше князівство, ваше військо, ваша фехтувальна майстерність… І знайте: якщо ще раз перейдете мені дорогу або не дотримаєте слова, ніщо вас уже не захистить, навіть якщо б вас німецьким імператором обрали. Запам’ятайте це! Раз уже я мав вас у руках, а тепер мені в ногах валяєтесь!
– Я свідомість втрачаю, – попросив князь. – Пане Кміциц, вода мусить тут бути близько… Дайте мені напитися і рану обмийте.
– Краще здохни, паскудo! – відрубав пан Анджей.
Але князь, отримавши гарантії залишитися живим, повернув собі, хоч і поранений, упевненість і видихнув:
– Ви бовдур, пане Кміциц! Якщо я вмру, то й вона…
Тут його губи побіліли.
Пан Анджей подався шукати, чи немає в околиці якого рову або хоча б калюжі.
Князь зомлів, але лише на коротку хвильку, і на своє щастя очуняв, тому що тим часом підбіг перший татарин, Селім, син Гази-аги, хорунжий із ватаги пана Кміцица, й, уздрівши ворога, котрий борсався в крові, вирішив прохромити його вістрям хоругви до землі. Але князь цієї страшної миті ще знайшов у собі достатньо сил, щоб за вістря рукою вхопитися. Ненадійно прикріплене, воно відкололося від держака. Відголос цієї короткої боротьби привернув увагу пана Анджея.
– Стій, собачий сину! – вигукнув він, наближаючись здалеку.
Татарин, почувши знайомий голос, аж припав від страху до коня. Пан Кміциц наказав йому знайти воду, а сам залишився при князеві, бо здаля видно було під’їжджаючих ступом Кемличів, Сороку й увесь татарський загін, який, переловивши всіх рейтарів, пустився на пошуки свого ватажка.
Побачивши пана Анджея, вірні ногайці стали підкидати з гучними вигуками шапки вгору.
Акбах-Улан зістрибнув із коня і став йому кланятись, торкаючись рукою чола, рота і грудей. Інші, цмокаючи по-татарськи ротами, хижо споглядали на лежачого лицаря і з подивом – на його переможця. Дехто подався ловити двох коней, сірого та карого, які бігали неподалік із розпатланими гривами.
– Акбах-Улане, – промовив пан Кміциц. – Ось вождь цього війська, яке ми розбили сьогодні вранці – князь Богуслав Радзивілл. Я дарую його вам, а ви його тримайте, бо за живого чи за мертвого заплатять вам дуже щедро. Тепер зв’язати його, взяти на аркан і відвести до табору!
– Алла! Алла! Дякуємо, володарю! Дякуємо, звитяжцю! – загули в один голос ординці.
І знову пролунало цмокання тисяч губ.
Пан Анджей наказав подати собі коня, стрибнув на нього і пустився з частиною татар назад на поле бою.
Здалеку побачив хорунжих, котрі стояли зі штандартами, але при стягах було заледве кільканадцятеро товаришів, решта ж гналася за ворогом. Зграйки челяді метушилися по полю бою, обдираючи тіла і б’ючись тут і там із татарами, котрі робили те саме. Ті останні мали просто страшний вигляд, з ножами у руках і закривавленими по лікті руками. Хтось сказав би, що це зграя ворон впала з хмар на бойовище. Дикий їхній регіт і верески лунали по всьому полю.
Одні, тримаючи ще гарячі ножі в зубах, тягнули обома руками за ноги полеглих, інші перекидалися жартома відрубаними головами, ще інші заповнювали сакви. Були й такі, котрі, як на базарі, підіймали вгору закривавлені шати, вихваляючи їхню досконалість, або оглядали здобуту зброю.
Пан Кміциц проїхав уперед через поле, на якому першим здибався з рейтарами. Тіла людей і коней, порубані мечами, лежали тут у безладі. Але там, де хоругви різали піхоту, височіли їх цілі гори, а калюжі застиглої вже крові хлюпали під кінськими копитами, як багно.
Важко було тим шляхом проїхати поміж поламаних решток списів, мушкетів, трупів, перекинутих табірних підвод, і купи татарви, що копошилася.
Пан Ґосєвський стояв трохи далі, на шанцях укріпленого табору, а біля нього князь підчаший Радзивілл, пани Войниллович, Володийовський, Корсак і кількадесятеро людей. З цієї висоти охоплювали очима вони поле аж ген до найдальших країв. І могли вже весь обсяг своєї перемоги та ворожої поразки оцінити.
Пан Анджей, побачивши товаришів, додав кроку, а пан Ґосєвський, оскільки він був не лише щасливий воїн, а й чесний чоловік, навіть без тіні заздрощів у серці, як тільки його побачив, одразу ж вигукнув:
