Річка забагрянилася кров’ю в одну мить, гармати озвалися знову, але було вже надто пізно, бо вже вісім литовських кавалерійських хоругв мчали з криками і гуркотом по оболоні, й уся битва перекинулася на інший берег річки.

Сам пан підскарбій нісся з однією зі своїх хоругв із променистим щастям на обличчі і з вогнем в очах, бо як тільки вивів кінноту за річку, вже був упевнений у своїй перемозі.

Хоругви, рубаючи та буцаючи наввипередки, гнали перед собою недобитки драгунів і рейтарів, котрі стелилися покотом, адже важкі коні не могли так стрімко втікати і лише заслоняли втікачам можливість пострілу.

Тим часом Вальдек, Богуслав Радзивілл та Ізраель кинули всю свою кавалерію, щоб наступ стримати, самі ж поспішно готували піхоту. Полк за полком вибігав із табору і шикувався на місцевості. Важкі списи вбивали задніми кінцями в землю, нахиляючи вістрям до ворога.

У другій шерензі мушкетери витягнули люфи мушкетів. Між каре полків гарячково встановлювали гармати. Але ні Богуслав, ні Вальдек, ні Ізраель не обманювалися, що їхня кавалерія зможе довго протистояти польській, тому вся надія їхня була на гармати та піхоту. Тим часом перед піхотою ще кінні полки вдарилися груди в груди. Але сталося те, що й передбачали прусські полководці.

Наступ литовської кавалерії був такий страшний, що ворожа кіннота не могла навіть на хвилину їх затримати й уже перша гусарська хоругва розколола їх, ніби клин дерево, і линула, не зазнаючи втрат, поміж гущавини, як корабель, гнаний навальним вихором поміж хвиль. Вже щораз ближче було видно прапори. За хвилину голови гусарських коней виринули з прусської юрби.

– Готуйсь! – закричали офіцери, котрі стояли в піхотних каре.

На це гасло прусські кнехти ще сильніше вперлися ногами і напружили руки, тримаючи списи. Всім серця билися в грудях бурхливо, бо жахливі гусари виринули вже зовсім близько і гнали просто на них.

– Вогонь! – пролунала нова команда.

Мушкети затріскотіли в другій і третій шерензі каре. Дим обвіяв людей, а тупіт і гул наростав. Ще хвилина і гамір хоругви наблизився ще ближче. Вже, вже добігають!.. Враз поміж диму перший ряд піхотинців помічає тут же над собою, майже над головами, тисячі кінських копит, розпашіле хропіння, вирячені очі. Чується хруст зламаних списів і жахливий зойк роздирає повітря. Польські голоси верещать: «Бий!», а німецькі Gott erbarme Dich meiner!57

Полк був розбитий, розчавлений, але тут знову загули гармати. Вже й інші хоругви добігають. Будь-якої миті кожна вдариться об ліс списів, але, мабуть, не кожна його переламає, адже жодна не має в собі такої страшної, як у пана Войнилловичa, сили. Крики посилювалися по всьому полю бою. Не видно було нічого. Але з воюючої маси стали безладно виділятися юрби жовтих піхотинців із якогось іншого полку, який, либонь, також був розбитий.

Вершники в сірих барвах гналися за ними, рубали і топтали з вигуками:

– Ляуда! Ляуда!

Це пан Володийовський упорався з другим каре.

Інші ще намагалися боронитися. І здавалося, що ще перемога може схилитися на бік пруссаків, тим більше, що при таборі стояли ще два свіжі реґіменти, які, оскільки табір залишили у спокої, будь-якої миті могли бути задіяні.

Вальдек втрачав уже, щоправда, голову, Ізраеля не було, бо з кавалерією його послали, а Богуслав наглядав, керував усією битвою й, убачаючи ще страшнішу небезпеку, послав пана Бєсa по ті реґіменти.

Пан Бєс погнав коня і через півгодини повернувся без головного убору, з переляком і відчаєм на обличчі.

– Орда в таборі! – залементував він, підбігши до Богуслава.

Тут же на правому фланзі почулося надлюдське завивання і ворог стрімко наближався.

Несподівано вигулькнули цілі юрби шведських вершників, що мчали зовсім перепуджені, за ними втікали, вже без зброї та без капелюхів, піхотинці, за ними в метушні та безладі мчали підводи, які тягнули знавіснілі від переляку коні. Всі неслися куди очі дивляться від табору на свою ж власну піхоту. За хвилину нападуть, змішають її, розіб’ють, тим більше, що за спинами вже наздоганяла їх литовська кавалерія.

– Гассун-бей проник у табір! – крикнув у запалі пан Ґосєвський і випустив останні дві свої хоругви, як двох соколів із берла.

Тої миті, коли ці хоругви вдарили на піхоту спереду, їхні ж власні фіри наштовхуються на неї збоку. Останні каре лускали, як під ударами молота. Вся чудова шведськo-прусська армія перетворилася на одну велетенську купу, в якій кавалерія змішалася з піхотою. Люди топтали один одного, переверталися, душили, скидали одяг, кидали зброю. Кавалерія їх тиснула, чавила і топтала. Це вже була не програна битва, а одна з найганебніших у всій цій війні поразка.

Але Богуслав, збагнувши, що все пропало, вирішив хоча б себе і рештки кавалерії врятувати від розгрому.

Надлюдським напруженням зібрав князь навколо себе кількасот вершників і лівим флангом вислизнув удалину, униз за течією річки.

Вже вибрався він із головного виру, коли інший Радзивілл, князь Міхал-Казимир, ударив на нього збоку зі своїми надвірними гусарами й одним ударом розпорошив весь загін.

Розкидані вершники втікали поодинці або малими зграйками. Лише швидкість коней могла їх врятувати.

Гусари за ними не погналися, бо вдарили в головний загін піхотинців, котрих б’ють і інші хоругви. Ті ж розсипалися, як настрахане стадо сарн по оболоні.

Богуслав на карому коні пана Кміцица втікав, як вихор, даремно намагаючись криком принадити до себе хоча б кільканадцятьох людей. Ніхто його не слухав. Кожен утікав самостійно, задоволений, що зумів вирватися з погрому і що не має більше ворога перед собою.

Але даремно раділи. Не промчали ще й тисячі кроків, коли їх наздогнало завивання, і сіра тьма татарська висунулася з боку ріки, де підстерігала їх досі.

Це був пан Кміциц із своєю ватагою. Усунувшись із поля після того, як привів ворога до броду, повернувся тепер, аби втікачам відрізати відступ.

Татари, помітивши розкиданих вершників, в одну мить розсіялися й самі, щоб ловити їх вільніше, і розпочалася смертоносна погоня. По двоє, по троє татар мчали за одним рейтаром, а ті захищалися рідко, частіше брали рапіру за вістря й ефесом простягали її до ординців, благаючи милосердя. Але дикуни, знаючи, що не доведуть цих бранців додому, брали живцем лише старшину, яка могла відкупитися. Пересічний жовнір одержував ножа в горло й умирав, не встигнувши навіть Gott вигукнути. Тих, котрі втікали до останнього, вбивали ножами в спину. А тих, під котрими не падали коні, ловили арканами.

Пан Анджей якийсь час метушився по полю бою, розкидаючи вершників, і все шукав очима Богуслава. Врешті-решт побачив його й упізнав негайно по коню, блакитній стрічці і капелюху з чорним пір’ям страуса.

Хмарка білого диму оточувала князя, бо саме хвилину тому напали на нього двійко ногайців. Однак магнат одного звалив пострілом із пістоля, а другого проштрикнув на виліт рапірою. Після чого побачив більшу ватагу, що мчала з одного, а пана Кміцицa – з другого боку, стиснув коня острогами і помчав, як переслідуваний гончаками олень.

Понад п’ятдесят людей кинулися гуртом за ним, але не всі коні мчали з однаковою швидкістю, тому незабаром погоня розтягнулася довгою змією, головою якої був Богуслав, а шиєю пан Кміциц. Князь схилився в сідлі. Його кінь заледве землі торкався ногами, лише чорнів на зеленій траві, як та ластівка в польоті. Карий витягав шию, як журавель, вухами стриг і мало з власної шкури не вистрибував. Вершники минали самотні верболози, купини, гайочки вільхи. Татари залишилися позаду на стаю, на дві, на три, але все скакали і мчали. Пан Кміциц викинув пістолі зі саков, аби коню біг полегшити, в сам прикипів поглядом до Богуслава, зціпив зуби, майже лежачи на шиї коня, і буцав острогами спінені його боки, аж незабаром піна, що спадала на землю, стала рожевою.

Але відстань між ним і князем не лише не зменшилася хоча б на дюйм, а й стала збільшуватися. «Горe! – подумав пан Анджей, – цього коня жоден бахмат у світі не пережене!» А коли після кількох стрибків відстань збільшилася ще більше, лицар випростався в кульбаці, шаблю впустив на перев’язь і, склавши руки біля рота, закричав грізним голосом: